ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ – ДЖЕК ЛОНДОН
ЛЮДИНА В ЖИТТЄВИХ ВИПРОБУВАННЯХ
ДЖЕК ЛОНДОН (Джон Гріффіт Лондон)
ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ
Хто добре жив і кинув все, лиш той здобуде гарту,- і виграти потрапить той, хто ставить все на карту.
Вони ступали, кульгаючи, до річки; на всипаному камінням березі передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони йшли, нахиливши
– Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці,- промовив задній.
Голос його звучав одноманітно, байдуже, і передній, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між камінням, не озвався й словом.
Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига,- така холодна, аж нили кості і дубіли ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.
Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши від болю. Мабуть, у нього запаморочилась
Хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи, потім гукнув:
– Агов, Білле! Я підвернув ногу!
Білл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч на його обличчі нічого не відбилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.
Білл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не озираючись. Чоловік, що стояв серед потоку, дивився йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він машинально облизав їх.
– Білле! – гукнув він ще раз.
Це був благальний крик дужої людини, що потрапила в біду, але Білл не обернувся. Другий дивився, як він долав положистий схил і, незграбно кульгаючи, простував усе далі й далі, туди, де на далекому небокраї вимальовувалися низькі пагорби. Він дивився товаришеві вслід, поки той перейшов через гребінь і зник з очей. Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, в якому його покинув Білл.
Біля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща. Перенісши всю свою вагу на здорову ногу, він витяг годинника. Була четверта. Уже тижнів зо два він не лічив днів, знав тільки, що зараз кінець липня або початок серпня і що, отже, сонце сідає на північному заході…
Він знову озирнув довколишній світ, в якому залишився. Невесела картина. З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, невисокі, пологі пагорби. Ні деревця, ні кущика, ні травинки – нічого, крім безкрайньої страшної пустки; в його очах блиснув страх.
Він ішов не зупиняючись. З несамовитим відчаєм, незважаючи на біль, вибрався він на пагорб, за яким зник Білл,- сам набагато кумедніший за свого товариша, що шкутильгав, по-чудному підстрибуючи. Але з вершини пагорба він побачив, що в неглибокій долині немає нікого. І знову подорожнього пойняв страх; пересиливши його, він пересунув клунок ще далі на ліве плече і подибав схилом униз…
Він не заблудив, дарма що зостався один. Він знав, що незабаром дістанеться до берега озерця, порослого усохлими ялинами й соснами, низенькими й миршавими… Там під перевернутим каное*, що привалене каміняччям, їхня схованка. Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки й ліску, невеличку рибальську сітку – одне слово, все начиння, щоб добувати собі харчі. Там є і борошно – правда, небагато,- шматок бекону й трохи бобів.
Білл чекатиме на нього біля схованки, і вони вдвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Макензі. І далі й далі на південь – хай женеться за ними зима, хай вкриваються кригою потоки, хай дні стають морозні – вони пливтимуть собі на південь, поки дістануться до якоїсь факторії* Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі й здорові дерева і де вдосталь усякого харчу.
Ось про що думав він, силкуючись іти вперед. Але чим дужче він напружував тіло, тим більше мусив напружувати розум, переконуючи себе, що Білл не кинув його напризволяще, що Білл неодмінно чекатиме біля схованки. Він мусив так думати, інакше для чого тоді силкуватися – лягай і вмирай одразу! І поки тьмяне кружало сонця повільно ховалося на північному заході, він устиг розрахувати – вже вкотре – кожен дюйм* тієї дороги, яку їм з Біллом доведеться подолати, тікаючи на південь від зими. Він знов і знов лічив у думці запаси харчів у схованці й запаси у факторії Компанії Гуд зонової затоки. Два дні у нього не було й ріски в роті, і вже хтозна-відколи він не наїдався досхочу. Раз у раз він нахилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот, розжовував і ковтав…
О дев’ятій годині він боляче забив об каменюку пальця на нозі, заточився і впав од страшної утоми й виснаження. Довгенько він лежав на боці не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. Ще не смеркло, і в напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи моху. Склавши його в купу, він розпалив вогонь – мох затлівся, закурів – і поставив на нього бляшаний казанок з водою.
Він розв’язав свого клунка і передусім полічив сірники. їх було шістдесят сім. Щоб пересвідчитись, він перелічив їх тричі. Тоді розділив сірники на три пучечки, загорнув кожен у промащений папір і сховав – один пучечок у порожній кисет*, другий – за внутрішній обідок поношеного капелюха, а третій – за пазуху, під сорочку. Коли упорався з цим, його раптом охопив ляк, він витяг і порозгортав усі пучечки й ще раз перерахував сірники. їх таки було шістдесят сім…
Пересвідчився, що три пучечки сірників цілі, але вже не став їх рахувати. Проте завагався, дивлячись на туго набиту торбинку з лосевої шкіри. Вона була невелика, в пригорщу завбільшки, та важила п’ятнадцять фунтів* – стільки ж, як і решта речей, і це його непокоїло. Нарешті він відклав її вбік і почав запаковувати клунок. За мить зупинився, поглянув на торбинку, швидко схопив її і кинув на пустелю визивний погляд, ніби вона хотіла відняти його здобуток. Урешті, коли звівся на ноги, готовий плентатися далі, торбинка була в клунку за плечима…
В одному видолинку з-поміж каміння й трави злетіла, фуркаючи крильми, зграя білих куріпок. “Кр-кр-кр!”- лунали їхні крики. Він жбурляв у них камінцями, але не міг влучити. Тоді він поклав клунок на землю й почав підкрадатись до птахів плазом, як кіт до горобця. Його штани подерлися об гостре каміння, з колін сочилася кров, залишаючи червоні сліди, та через пекучий голод він не відчував болю. Він повз по м’якому моху, одяг його змок, тіло дубіло з холоду, але він не помічав нічого – так його палила голодна лихоманка. І щоразу куріпки злітали перед самісіньким його носом. Нарешті їхнє “кр-кр” вже видалося йому глузуванням, він вилаяв куріпок і став передражнювати їх.
Раз він мало не наткнувся на куріпку, що, певне, спала. Вона випурхнула просто перед носом зі своєї схованки між камінням. Не менш переляканий, ніж куріпка, він усе-таки встиг схопити її, але в руці у нього залишилося тільки три пір’їни з хвоста. Дивлячись услід куріпці, він відчув до неї таку ненависть, ніби вона заподіяла йому не знати яке зло. Отак ні з чим він повернувся назад і взяв клунок на плечі…
Страшна втома долала його, кортіло лягти й заснути, але бажання дістатись до Країни Патичків, а надто голод гнали його вперед. Він шукав у озерцях жаб і розгрібав пальцями намул, сподіваючись виколупати хробака, хоча й знав, що ні жаби, ні черви не живуть так далеко на півночі.
Він зазирав у кожну калюжу, і аж коли настав тривалий присмерк, помітив у одній такій калюжі рибку з пічкура завбільшки. Він занурив руку по плече, але рибка втекла. Тоді він узявся ловити її обома руками й скаламутив воду. Він так запалився, що впав у калюжу й промок до пояса. Вода геть скаламутніла, і йому довелося чекати, поки вона очиститься.
Він ще раз почав ловити рибу, але невдовзі вода скаламутніла знову. Та він уже не міг чекати: одв’язав бляшане відерце й став вичерпувати калюжу. Спочатку він черпав похапливо, весь захлюпався і випліскував воду так близько, що вона збігала назад у калюжу. Тоді він став черпати обережніше, спокійніше, дарма що серце несамовито калатало і тряслися руки. За півгодини він дочерпався до дна. Води не залишилось, але й рибка зникла. Між камінням він завважив ледь помітну шпарину, через яку вона прослизнула в сусідню, куди більшу калюжу – такої йому й за добу не вибрати. Якби знаття, що там шпарина, він би відразу затулив її камінцем і напевне спіймав би рибу.
Збагнувши свою помилку, він безсило простягнувся на вологій землі. Спершу він плакав тихенько, далі вголос, і його ридання розлягалися над байдужою пустелею довкола; опісля він плакав без сліз, конвульсивно схлипуючи.
Він розпалив вогонь і зігрівся, випивши кілька кварт окропу. Потім уклався спати на прискалку – як і минулої ночі. Перед сном він перевірив, чи не промокли, бува, сірники, і накрутив годинника. Укривала були вологі, аж липли. Кісточку боляче смикало. Але його діймав лише голод: цілу ніч снилися обіди, бенкети та столи, заставлені найрізноманітнішими стравами.
Над ранок він змерз і прокинувся зовсім хворий. Сонця не було. Земля й небо стали ще сіріші, аж темні. Віяв холодний вітер, і перший сніг побілив вершечки пагорбів. Поки він розпалив вогонь і нагрів води, повітря наповнила біла гуща. Пішов мокрий лапатий сніг. Спершу він танув, ледве торкнувшись землі, але снігопад густішав, і зрештою сніг укрив землю суцільним завоєм, погасив вогнище й замочив запас моху.
Це вже був знак, що треба брати клунок на плечі і плентатися далі, він і сам не знав куди. Він уже не думав ні про Країну Патичків, ні про Білла, ні про схованку під перевернутим каное на березі річки Діз. Його охопило одне бажання – їсти. Виголоднів він просто до знетями. Йому було байдуже, куди простувати, отож він ішов, де легше,- низинами. Навпомацки знаходив під снігом водяні болотяні ягоди, так само навпомацки висмикував корінці рогозу. Та все це було несмачне і не вгамовувало голоду. Потім він надибав кислувату на смак рослину і поїв її всю, скільки міг знайти, але знайшов небагато, бо це була повзуча рослина і ховалася під снігом у кілька дюймів завтовшки.
Цієї ночі у нього не було ні багаття, ні окропу, він заповз під свої укривала й заснув неспокійним голодним сном…
Опівдні він нагледів у великій калюжі двох пічкурів. Вичерпати її було годі, але зараз він діяв розсудливо й спромігся впіймати їх відерцем. Вони були з мізинець, та їсти йому вже майже перехотілося. Біль у шлунку дедалі тупішав і вщухав. Здавалося, шлунок дрімає.
Він їх з’їв сирими, ретельно розжовуючи, з’їв лише тому, що наказував розум. Чоловік усвідомлював: щоб вижити, треба їсти.
Увечері він піймав ще трьох пічкурів, двох з’їв, а третього залишив на сніданок. Сонце підсушило кущики моху, і він погрівся, випивши окропу. Того дня він насилу пройшов десять миль*, наступного, мандруючи вперед, коли відпускало серце, подолав не більше п’яти. Але шлунок анітрохи його не турбував – він собі наче заснув. Місця були вже зовсім незнайомі, оленів траплялось дедалі більше, як і вовків. їхнє виття раз по раз лунало над самотньою пустелею, а якось він побачив їх аж трьох – вони втекли з його дороги.
Ще одна ніч; уранці, міркуючи розважливіш, він розв’язав шкіряну шворку, що нею затягував лосячу торбинку. З неї полився жовтий струмочок зернистого золотого піску й самородків*. Він розділив золото надвоє; одну половину зав’язав у шмат укривала й заховав біля примітного кам’яного виступу; а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати останнє укривало, щоб замотувати ноги. Але рушниці не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.
День видався туманний, і того ж таки дня в ньому знову прокинувся голод. Він страшенно ослаб, йому паморочилося в голові, іноді так, що аж в очах темніло. Тепер він уже не раз спотикався і падав. Одного разу він звалився просто на куріпчине гніздо. Там було четверо пташенят, що вилупилися, може, напередодні – кожної з цих живих, тремтячих грудочок ледве стало б на один зуб; він з’їв їх жадібно, вкидаючи в рот живцем, вони хрупали на зубах, немов яєчні шкаралупи. Куріпка криком кричала, літаючи навколо нього. Вимахуючи рушницею наче кийком, він спробував прибити її, але вона спритно відпурхувала на безпечну відстань. Тоді він почав жбурляти камінцями й перебив їй крило. Куріпка кинулась навтіки, тріпочучи здоровим крилом і волочачи перебите, а він погнався за нею.
Пташенята тільки роздражнили його апетит. Він незграбно підстрибував, кульгаючи на хвору ногу, жбурляв у куріпку камінці й час від часу хрипко кричав, а то йшов мовчки, падав, терпляче зводився на ноги й протирав рукою очі, коли відчував, що підступає млість.
Погоня за куріпкою завела його на болото в долині, і тут на вогкому моху він угледів людські сліди. Сліди були не його, це він бачив. Мабуть, Біллові. Але зупинятися було ніколи, бо куріпка тікала далі. Спершу він спіймає її, а потім вернеться і роздивиться.
Він загнав куріпку, але й сам вибився з сил. Вона лежала на боці, важко дихаючи; він теж лежав на боці, віддихуючись, кроків за десять від неї, неспроможний підповзти ближче. А коли відсапався, пташина теж відпочила й метнулась убік, тільки-но він простягнув руку. Погоня почалася знову. Але тут споночіло – і куріпка втекла. Спіткнувшись, він упав під вагою клунка і розбив об камінь щоку. Довго лежав нерухомо, потім повернувся на бік, накрутив годинника та так і спочивав до ранку.
День знов був туманний. Половина останнього укривала пішла на стьожки дня ніг. Біллів слід відшукати не пощастило. Та це вже нічого не важило. Голод владно гнав його вперед. А що… що, коли Білл теж заблудився? Опівдні він відчув, що нести клунок йому несила. Він знову розділив золото, одну половину висипав просто на землю. Трохи згодом викинув і решту, залишивши при собі укривало, бляшане відерце й рушницю…
Якось він прийшов до тями від фантастичного видовища. Він ледве не зомлів і заточився, як п’яний, насилу втримавшися на ногах. Перед ним стояв кінь. Він очам своїм не вірив. їх заволокло густою пеленою, яку пронизували блискотливі цяточки. Він почав несамовито терти очі й побачив, що то не кінь, а здоровий бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю.
Чоловік уже підніс був рушницю, але згадав, що її не заряджено. Опустивши її, витяг з оздоблених бісером піхов мисливського ножа. Перед ним було м’ясо і життя. Провів пальцем по лезу: воно було гостре. Вістря теж гостре. Зараз він кинеться на ведмедя і вб’є його. Але серце застережливо стукотнуло, потім шалено підскочило й дрібно-дрібно затріпотіло, голову стягло мов обручем, мозок оповила млість.
Одчайдушну хоробрість змило хвилею страху. А що, коли звір нападе на нього, слабосилого? Він хутко випростався, щоб прибрати якомога грізнішого вигляду, міцніше затис у руці ножа і подивився просто у вічі ведмедеві. Ведмідь незграбно ступив уперед, став на задні лапи й вичікувально рикнув. Якби чоловік побіг, ведмідь погнався б за ним, але чоловік не втік. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, вкладаючи в це гарчання весь свій страх, як невіддільний від життя, переплетений з найглибшим його корінням.
Ведмідь одступив убік, погрозливо рикаючи: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялась його. Та чоловік не рухався. Він стояв, як статуя, поки небезпека минула, і лише тоді, не можучи більше стримати дрожу, осів на вогкий мох.
Він напружив сили і пішов далі, мордуючись новим страхом. Це був уже не страх перед голодним економ, тепер він боявся вмерти наглою смертю до того, як голод до решти вб’є в ньому прагнення жити. Повсюди були вовки. Звідусіль долинало їхнє виття, саме повітря так просякло небезпекою, що він мимоволі підняв руки, щоб відштовхнути її від себе, немов полотнище напнутого вітром намету.
Час від часу вовки по двоє-троє перебігали йому дорогу, але його минали. По-перше, їх було замало, а крім того, вони могли безкарно вполювати собі оленя, який не чинить опору, а ця дивна істота на двох ногах ще стане дряпатись і кусатись.
Надвечір він натрапив на кістки, розкидані там, де вовки загризли свою жертву. Годину тому це було живе оленя, що мекало й вибрикувало. Він споглядав дочиста обгризені, блискучі кості, досі рожеві, бо в їхніх клітинах ще не згасло життя. А може, станеться так, що, перш ніж споночіє, з нього теж залишиться купа кісток? Оце тобі життя! Марна, перебіжна мить. Тільки живий відчуває біль, після смерті болю немає. Вмерти – це заснути. Настає кінець, відпочинок. Чом же тоді він не хоче вмерти?
Та він не довго розводив філософію. Присів навкарачки серед моху, вхопив кістку в зуби і почав висмоктувати рештки життя, що ледве рожевіли. Солодкуватий присмак м’яса, ледь відчутний, плинний, як спогад, доводив до нестями. Він стискав щелепи скільки сили, щоб розгризти кістку. Іноді ламалася кістка, а іноді його зуб. Тоді він став розбивати кістки каменем, розтовкував їх і ковтав. У поспіху він влучав себе по пальцях і навіть встигав дивуватись, чому це вони майже не болять, коли по них ударити.
Настали жахливі дні із снігом та дощем. Він уже не зважав на час, коли спинявся на ночівлю і коли вирушав у дорогу. Ішов як удень, так і вночі…
Позаду почулось якесь сопіння – хтось наче зітхнув чи кашлянув. Дуже повільно, бо був украй виснажений і зовсім закляк, перевернувся на другий бік. Поблизу він нічого не побачив і терпляче став чекати. Знову почулося сопіння й бухикання – між двома визубленими каменями, не далі як за двадцять кроків од себе він углядів вовчу голову. Гострі вуха не стирчали догори, як у інших вовків; очі були тьмаві й налиті кров’ю, голова понурилася. Звір безперестану кліпав од яскравого сонця. Він чи не був хворий. За мить він знову засопів і бухикнув.
Оце в усякому разі не ввижається, подумав чоловік і перевернувся на другий бік, щоб побачити, який насправді той світ, що його досі застувала мара. Однак море так само сяяло вдалині, а на ньому чітко вирізнявся корабель. А може, це таки справжнє? Він довгенько лежав, заплющивши очі, і думав. Урешті йому все стало ясно. Він ішов на північний схід, у протилежний бік від річки Діз, і потрапив у долину річки Копермайн. Ця широка й повільна ріка і є Копермайн, іскристе море – Льодовитий океан, а корабель – китобійне судно, що запливло на схід, далеко на схід від гирла річки Макензі. Воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав карту Компанії Гудзонової затоки, яку колись бачив, і все стало ясно й зрозуміло.
Він сів і почав міркувати, що слід зробити найперше. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Останнє укривало він уже подер. Рушницю й ножа загубив. Шапка теж пропала, і разом з нею – сірники, сховані за обідком, але пучечок сірників за пазухою в кисеті, загорнутий у промащений папір, був сухий. Чоловік глянув на годинника. Він показував одинадцять і ще цокав. Мабуть, він його коли-не-коли накручував.
Він був спокійний і мислив ясно. Хоч він і охляв до краю, проте болю не відчував. їсти не хотілося. Думка про їжу була йому навіть неприємна, і до всього, що він робив, його спонукав лише розум. Він одірвав холоші до самих колін і обмотав ними ноги. Якимсь дивом він не загубив бляшаного відерця. Треба випити окропу, перш ніж вирушати в страх яку тяжку – він це відчував – подорож до корабля.
Рухи його були повільні. Він трясся, неначе паралітик. Хотів був назбирати моху, але, хоч як силкувався, не зміг звестись на ноги. Він пробував знову й знову і врешті поліз рачки. Одного разу він підповз до хворого вовка, і той неохоче відсунувся, спроквола облизуючись. Язик його ледве згинався і був не червоний, як у здорової тварини, а жовтувато-рудий, покритий напівзагуслим слизом.
Випивши з кварту окропу, він знайшов у собі силу звестись на ноги й навіть іти, тобто ледь переставляти ноги. Мало не щохвилини йому доводилося відпочивати. Він ступав нетвердо й невпевнено, так само нетвердо й невпевнено плентався слідом вовк; коли настала ніч і густа темрява загасила сяйво моря, чоловік зрозумів, що скоротив відстань до нього хіба на чотири милі.
Всю ніч він чув бухикання хворого вовка і час від часу мекання оленят. Навколо буяло життя, життя, повне сил і здоров’я, і він розумів: хворий вовк іде слідом за хворою людиною, сподіваючись, що та вмре раніше. Вранці, розплющивши очі, він побачив, що звір не зводить з нього тоскного, голодного погляду. Вовк стояв понурившись, підібгавши хвоста, мов миршавий, прибитий горем пес. Він тремтів на пронизливому ранковому вітрі й неохоче вишкірився, коли чоловік обізвався до нього хрипким шепотом.
Зійшло яскраве сонце, весь ранок він шкандибав, заточуючись і падаючи, до корабля, що виднів на іскристому морі. Погода стояла чудова – в північних широтах настало коротке бабине літо. Воно могло тривати тиждень, а могло скінчитись і завтра чи післязавтра.
Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, що вже не йшла, а повзла рачки. Він подумав, що це, може, Біллів слід, але подумав спроквола, байдуже. Тепер його ніщо не цікавило. Він уже нічого не відчував і не хвилювався. Він став несприйнятливий до болю. Шлунок і нерви заснули. Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед. Він зовсім виснажився, проте життя в ньому відмовлялося вмирати. І тому, що воно відмовлялося вмирати, він ще їв болотяні ягоди й пічкурів, пив окріп і сторожко поглядав на хворого вовка.
Він пішов слідами людини, що лізла навкарачки, і незабаром дістався місця, де вони урвалися,- на мокрому моху лежали свіжо-обгризені кістки, а навколо видніли сліди вовчих лап. Тут же валялась торбинка з лосячої шкіри, така, як і в нього, подерта гострими іклами. Він спромігся підняти торбинку, хоч її вага була майже непосильна для його слабких рук. Білл ніс її до останку. Ха-ха! Ох і посміється ж він з нього! Він виживе і донесе торбинку до корабля в іскристому морі. Сміх його звучав хрипко й страшно, мов вороняче каркання, і хворий вовк почав тоскно йому підвивати. Чоловік одразу вмовк. Як же він посміється з Білла, коли це Білл, коли ці рожевувато-білі чистенькі кості і є Білл!
Він одвернувся. Що ж, нехай Білл покинув його, але він не візьме золота, не смоктатиме Біллових кісток. А Білл зробив би так, якби опинився на його місці, думав він, плентаючись далі…
Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на три милі; наступного – ще на дві. Тепер він повз навкарачки, як Білл. Під кінець п’ятого дня до корабля залишилося миль із сім, та він уже був неспроможний проповзти за день і милі. Бабине літо тривало, він то ліз навкарачки, то непритомнів, а вовк усе плентався слідом за ним, кашляючи і хриплячи. Коліна стали суцільною раною, як і ноги; хоч він обмотав їх клаптями, що видер з сорочки, кривава смуга тяглася за ним по каменях та мохові. Якось оглянувшись, він побачив, що вовк пожадливо вилизує слід, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо… якщо він сам не вб’є вовка. І почалась одвічна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею – дві конаючі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної.
Якби це був здоровий вовк, чоловік, може, й змирився б зі своєю долею, але стати жертвою такої відразливої тварини, майже здохлятини… – сама тільки думка про те сповнювала його огидою. Йому було бридко. Він знову почав марити; галюцинації туманили розум, просвітлі хвилини дедалі рідшали й коротшали.
Якось він прочумався від хрипіння біля самого вуха. Вовк незграбно метнувся назад, не втримався на ногах і впав з безсилля. Картина була кумедна, але він не сміявся. Він навіть не злякався. Йому вже було до всього байдуже. Проте думка на мить прояснилася, і він лежав, міркуючи: до корабля лишилось якихось чотири милі. Він протер затуманені очі: його обриси чітко вимальовувались вдалині, і човник під білим вітрилом розрізав хвилі, що блискотіли на сонці. Але йому ніколи не подолати останніх чотирьох миль. Він це знав і міркував про це спокійно. Він знав, що не проповзе й півмилі. І все ж йому хотілося жити. Було б просто безглуздо вмерти, витерпівши такі муки. Доля хотіла від нього аж надто багато. І, вмираючи, він відмовився скоритися смерті. Може, це було б божевілля, але, потрапивши в лабети смерті, він кинув їй виклик і відмовився помирати…
Вовкове терпіння було незмірне, одначе таке саме незмірне було терпіння й у людини. Півдня він пролежав нерухомо, борючись із запамороченням, чигаючи на звіра, який хотів ним поживитися і яким він жадав поживитися сам. Вряди-годи через нього перекочувались хвилі млості, він бачив довгі сни, але увесь час він чекав, що почує хрипке дихання і його лизне шорсткий язик.
Дихання він не почув, але спроквола пробудився, відчувши, як шорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулись, потім здавили руку дужче, вовк зібрав усю силу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а рука кволо тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п’ять чоловік усією вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло півгодини, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду. Потім він перекинувся на спину й заснув.
На китобійному судні “Бедфорд” було кілька вчених – учасників наукової експедиції. З палуби вони помітили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. Годі було визначити, що то за звір, отож, як справжні дослідники, вони сіли у вельбот* і попливли до берега роздивитися зблизька. То була й справді жива істота, в якій важко було впізнати людину: сліпа, безтямна і звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалася марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта – корчилась, крутилася і за годину пролазила футів із двадцять.
Через три тижні, лежачи на койці в каюті “Бедфорда”, зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та що йому довелося зазнати. Він також мимрив щось про матір, про сонячну південну Каліфорнію, про будиночок серед апельсинового гаю, обсаджений квітами.
Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на силу-силенну їжі і спостерігав з тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Він проводив поглядом кожний шматок, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, котрі сиділи за столом. Його не полишав страх, що харчів не вистачить. Він розпитував кока, юнгу, капітана про запаси продуктів. Вони безліч разів заспокоювали його, однак він їм не вірив і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитися на власні очі.
Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав з кожним днем. Учені похитували головами й висували різні здогади. Вони зменшили йому пайку, а проте він круглішав, і особливо виріс у нього живіт.
Матроси посміхались. Вони знали, в чім річ. І коли вчені почали стежити за ним, то теж невдовзі дізнались. Вони побачили, як після сніданку він пробрався крадькома на бак і, мов жебрак, простяг руку до матроса. Матрос дав йому шматок морського сухаря. Чоловік пожадливо схопив сухар, подивився на нього, як на те золото, і сховав за пазуху. Таку ж милостиню приймав він і від інших матросів.
Вчені нічого не сказали й дали йому спокій. Але вони обстежили нишком його койку. В ній знайшлося повно сухарів, матрац був напханий сухарями, в кожному закутку були сухарі. І все ж чоловік був при своєму розумі. Просто він хотів забезпечити себе на випадок голоднечі, та й годі. Вчені сказали, що це минеться; воно й справді минулося, перш ніж “Бедфорд” кинув якір у бухті Сан-Франціско.
Словничок
Вельбот – веслова морська шлюпка з загостреним носом і кормою.
Дюйм – одиниця довжини, яка дорівнює 2,54 см.
Каное – тут: човен північноамериканських індіанців.
Кисет – маленький мішечок для тютюну, який затягується шнурком.
Миля – тут: шляхова міра довжини, неоднакова в різних країнах. В США миля дорівнює 1,6 км.
Самородок – тут: шматок золота.
Факторія – торговельна контора і поселення європейських або північноамериканських купців у колоніальних країнах.
Фунт – міра ваги, неоднакова в різних країнах. В Англії фунт дорівнює 453,6 г.
Запитання й завдання
1. Де і в яку пору року відбуваються події, зображені в оповіданні? Яке значення має пора року для розуміння подій, що відбуваються? Чи відповідає настрій картини Рокуелла Кента створеному автором пейзажу?
2. Яким зображено головного героя на початку оповідання? Чи говорить автор про його фізичний стан та настрій? Чи вдалося це передати художникові?
3. Перекажіть епізоди, у яких зображено переслідування куріпок та ловлю риби. Як вчинки та поведінка характеризують героя? На чому він зосереджує головну увагу? Чи відбулися зміни в характері героя?
4. Пригадайте всі епізоди, де згадується ноша, яка була за спиною в героя твору. Чому чоловік, незважаючи на важкий шлях, так довго її несе і, зрештою, залишає? Чому він розсміявся, коли знайшов такий самий мішечок Вілла?
5. Які зустрічі свідчать про небезпеку для героя на його шляху? У якому стані перебував чоловік, коли його почав переслідувати вовк? Чому автор зводить свого героя з хворим вовком?
6. Прочитайте виразно епізод, де людина долає вовка. Що допомогло подолати хижака?
7. Знайдіть в оповіданні описи природи. Як зміни в природі пов’язані з фізичним і психічним станами героя на різних етапах його шляху? Доведіть свою думку прикладами з тексту.
8. Як герой відреагував на слід людини, що пересувалася на чотирьох? Чи здогадався він, хто то був? Які почуття його охопили?
9. Якими побачили героя твору люди з корабля? Чому вони говорили про нього як про “живу істоту”?
10. Поясніть поведінку героя Джека Лондона на кораблі. Чим ви пояснюєте зміни, які відбулися з ним?
1. Чому герою вдалося вижити, адже навіть на початку шляху в нього майже не було фізичних сил? Що саме штовхало його вперед?
2. Як ви розумієте назву оповідання? Обгрунтуйте свою думку цитатами з твору.
3. Знайдіть у тексті роздуми про життя. Кому вони належать?
4. Чому Джек Лондон побудував оповідання таким чином, що його герой залишився сам? Спробуйте пояснити авторський задум.
5. Як ви вважаєте, чому автор не називає імені головного героя, водночас повідомляючи ім’я його супутника? Чому здоровий Білл гине, а хворий герой виживає?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)