Для Ф. М. Достоєвського капіталізм – це суспільство, де є не тільки просто багаті і бідні, але і люди, які абсолютно втратили себе в цьому житті, які вже ніколи не піднімуться з дна. Прикладом може служити хоча б родина Мармеладових. У крику Катерини Іванівни, у її розповіді про минуле життя вкладена гірка правда про людей, які нікому не потрібні в цьому світі й у цьому бездушному місті. У міру того як розгортається оповідь, образ Петербурга ускладнюється, стає символом страшного світу, де знедоленому, слабкому немає порятунку, де тріумфує безсовісна
торгашеська мораль, де усе продається і купується. На сторінках роману з’являється галерея “ділових людей”, що паразитують на людському горі. Одні з’являються мимохідь: шахрай Кох, що скуповує в бабки-лихварки прострочені речі; власник пивної Душкін, купець Юшин, що здає підозрілі дешеві номери, Луїза Іванівна, Дарія Францевна, що торгують жінками, і т. д. З деякими автор роману знайомить нас докладно, оголюючи їхню психологію. Достоєвський з неприхованою ворожістю говорить про Лужина – літнього пана, “манірного, ставного, з обережною і гидливою пикою”. Це Чичиков епохи 60-х років XIX
століття, Чичиков, здатний на будь-яке злодіяння. Достоєвський вклав у вуста негідника Лужина теорію “особистого збагачення”: “возлюби перш за всіх одного себе” усе на особистому інтересі засноване). Суть усіх його діянь зводиться до теорії “цілого каптана”: ні з ким нічим не ділися! Він розбагатів і “більш за все боявся… от уже кілька років викриття”. Тільки бридливість і презирство викликає в Раскольникова цей ділок новітньої формації. За словамиЛужина, потрібно відкинути будь-який моральний борг перед іншими людьми. Його девіз: “Здобуваючи для себе, я здобуваю ніби для всіх”. Через Лужина Раскольников зрозумів, до чого може призвести його ідея про право “обраних” на вседозволеність. На відміну від Лужина Свидригайлов – фігура не тільки відразлива, але і трагічна. Він пройшов “життєву школу” у петербурзьких кублах; зненацька прийшло багатство, влада над кріпаками – усе це розбестило його. Достоєвський огортає життя Свидригайлова таємницею. Ми не можемо сказати, які злодіяння на совісті Свидригайлова, у чому він винний. У душі цієї людини під пеленою пороків ще жевріє іскра добра. Душу Свидригайлова розбудило кохання до Дуні. Після того як він зненацька для самого себе пожалів її, у ньому немов щось перевернулося. Заговорила совість. Свидригайлов іде з життя, наостанок рятуючи від убогості і загибелі Соню, сиріт Мармеладових і свою наречену. Гроші і влада – з одного боку, з іншого боку – добрий тиран… Раскольников все чіткіше відчуває внутрішній, зв’язок своєї теорії з поглядами Лужина і Свидригайлова. Адже і вони вважають, що людині, що володіє силою і владою, “усе дозволено”. Раскольников говорить Лужину з приводу його міркувань: “А доведіть до наслідків те, що ви нещодавно проповідували, і вийде, що людей різати можна…” Свидригайлов, якого гостро ненавидить Раскольников, говорить йому: “Ми одного поля ягоди”. Що спільного між цим злочинцем-людиною і страждальцем за людство? Напевно, те, що обидва вони – нехай з різних мотивів – вважали за можливе “переступити через кров”. Раскольников готовий в ім’я порятунку людства “страждання взяти на себе”. Свидригайлов не витримав мук пам’яті і пішов з життя… А Лужин? Лужини… залишилися. І своє від життя вони будуть брати, переступаючи через усіх!..
