ЛОУРЕНС, Девід Герберт
(1885 – 1930)
ЛОУРЕНС, Девід Герберт (Lawrence, David Herbert, 11.09.1885, Іствуд, Ноттінгемпшир, Англія – 02.03. 1930, Венс, Франція) – англійський письменник.
Здобув визнання за життя; з роками зацікавлення його творчістю не згасало, а сьогодні зросло. Багато в чому це пояснюється тим, що провідна тема його творів – захист людини від “механічної цивілізації”, що поневолює і знеособлює її – суголосна актуальній для нашого часу проблемі відчуження людини. Лоуренс сприяв оновленню літератури, розширив можливості епічних і поетичних форм, збагативши
Вишні на колір крові вона вплела
До чорних пасом.
Під кожним завиточком рубін пала,-
Здається часом.
А долі, склавши крильця, лежать дрозди,
Два чорні й білий,
В крові… Літали красти вишні сюди,
То їх убили.
Смаглява пирска сміхом і намина
Червону м’якоть…
Вишні
Уміє плакать?
(“Крадії вишень” , тут і далі пер. М. Стріхи)
У вік торжества машин і техніки він виступив на захист людини та людського. Він сприймав людину в єдності з природою, як її органічну частину, і в порушенні цієї єдності відчував наближення катастрофи. Екологія природи, духу та плоті, досягнення їхньої гармонії, що народжує істинну красу та любов, – ось що є дорогим для Лоуренса. Упродовж усього його творчого шляху загальнолюдські цінності мали для нього першочергове значення, про них він писав, їх захищав, починаючи від перших віршів і закінчуючи романом “Коханець леді Чаттерлей”.
Лоуренс – одна із провідних постатей свого часу, його твори – характерні явища літературного життя 1910-1920 pp. He відмовляючись від класичних форм оповіді, Лоуренс поєднав конкретність бачення і зображення реальності з рухом до символу та міфу. Протестуючи проти “машинізації” життя і людини, Лоуренс запропонував свою програму відродження “природних стихій”. З цього погляду він був сприйнятий сучасниками як творець “нової релігії”.
Л. народився в сім’ї шахтаря. Його дитинство та юність пройшли у робітничому селищі Іствуд, розташованому у восьми милях від Ноттінгема – одного з промислових центрів Англії, відомого своїми ткацькими фабриками й оточеного сіткою шахт. Образ Іствуда Лоуренс назавжди зберіг у своїй пам’яті, відобразивши його на сторінках роману “Сини й коханці”. Про Іствуд пори своєї юності Л. писав як про “дивовижне переплетіння індустріалізму з побитом старої сільської Англії часів Шекспіра та Мілтона, Філдінга та Джордж Еліот”, як про епоху, коли шахта ще не перетворила людину на машину. Однак цей процес уже почався і набирав силу. Краса природи була позначена слідами індустріалізації, стандартизація вбивала живі первні людського буття.
Населення Іствуда нараховувало три тисячі мешканців; над селищем височіла методистська церква, уздовж головної вулиці тягнулися магазини. Серед шахтарів, котрі щоденно спускалися під землю, був батько Лоуренса. “Мій батько любив шахту, – писав Л., – він неодноразово був жертвою аварій, але не міг розлучитися з нею. Йому були дорогі близькість, контакти з людьми, як дороге солдатам фронтове товариство”. Батько письменника був людиною простою і життєлюбною; він працював на шахті з ранніх років, майже не вмів читати, був завсідником пивниці. Людиною іншого складу була мати Лоуренса. Вона вирізнялася витонченою духовною організацією, здобула освіту, до заміжжя працювала вчителькою. У шахтарському Іствуді Лідія Лоуренс почувалася самотньою. Вона робила все, аби долучити до знань і культури своїх дітей. Лоуренс стверджував, що саме матері зобов’язаний він долею письменника. Між батьками розуміння не було, нерідко спалахували сварки, хоча одружилися вони за коханням.
Лоуренс навчався у місцевій початковій школі, середню школу закінчив у Ноттінгемі, потім певний час працював клерком. У сімнадцять років він перехворів важкою формою запалення легенів, що спричинилося до туберкульозу. Склавши іспит на право працювати вчителем, Лоуренс якийсь час навчав шахтарських дітей, а потім викладав у Кройдоні, неподалік від Лондона. Мріючи здобути вищу освіту, вступив у Ноттінгемський університет, але невдовзі не шкодуючи покинув коледж, розчарувавшись у професорах і лекціях. Він узявся за літературні вправи, писав вірші, чотири роки працював над рукописом свого першого роману. У 1908 p., цілком несподівано для Лоуренса, в “Інгліш рев’ю” були опубліковані його вірші, потай від їхнього автора послані до редакції Джессі Чемберс – подругою його юності. У 1911 р. вийшов друком роман “Білий павич”, відразу ж виданий в Америці.
Почався новий період у житті Лоуренса. Тепер він повністю присвятив себе літературі. Працював напружено, його книги виходили майже щороку: услід за “Білим павичем”(“The White Peacock”) – роман “Сини й коханці” (“Sons and Lovers”, 1913), що приніс Лоуренсу визнання, і збірка “Вірші про кохання”(“Love Poems”, 1913); потім оповідання “Прусський офіцер” (“The Prussian Officer”, 1914), роман “Райдуга”(“The Rainbow”, 1915), дорожні нариси “Сутінки в Італії” (“The Twilight in Italy”, 1916), “Новівірші”(“New Poems”, 1918) і “Книга віршів” (“К Book of Poems”, 1919); у 1920 p. вийшли романи “Закохані жінки” (“Women in Love”), “Втрачена дівчина” (“The Lost Girl”), у 1921-му – “Психоаналіз і підсвідоме” (“Psychoanalysis and Unconsious”), у 1922 p. – роман “Жезл Аарона” (“Aaron’s Rod”), збірка оповідань “Англія, моя Англія” (“England, My England”); у 1923 р. з’явилися роман “Кенгуру” (“Кап garoo”), поетична збірка “Птахи, звірі та квіти” (“Birds, Beasts and Flowers”), “Нариси про класичну американську літературу” (“Studies in Classic American Literature”); у 1926 p. опублікований роман “Пернатий змій” (“The Plumed Serpent”), у 1928-му – “Коханець леді Чаттерлей” (“Lady Chatterley’s Lover”).
Уже перші публікації отримали відгук з боку авторитетних письменників і критиків. Як про одного з найперспективніших романістів молодого покоління, про Лоуренса відгукнувся у 1914 р. Г. Джеймс. Критик Е. Гарнет відзначив вірші Лоуренса за притаманну їм життєву енергію і силу почуттів (1916). У 1919 р. у статті “Сучасна художня проза” В. Вулф поставила ім’я Л. поряд з іменами Дж. Джойса і Т. С Еліота, зарахувавши його до виразників новітніх тенденцій у сучасній літературі. Пізніше про талант автора “Синів й коханців” вона писала як про “сильний і проникливий” (1931). Погляди і пошуки Лоуренса поділяли такі письменники, як Р. Олдінгтон і О. Хакслі. Чимало сучасників Лоуренса сприйняли його як свого наставника і вчителя. Так, у романі “Крістіна” П. Хенсфорд Джонсон, відтворюючи атмосферу життя Англії початку 30-х pp., писала: “Лоуренс змушував нас зазирнути до найтемніших куточків нашого “я”, він вказав нам шлях з юності і показав, що він нелегкий”.
Про Лоуренса висловлювалися полярні точки зору, ним захоплювалися й обурювалися, його романами зачитувалися, вбачаючи у їхньому авторові пророка та провидця, і їх засуджували як непристойні. “Райдуга” зазнала заборони та остракізму; роман “Коханець леді Чаттерлей” став предметом судового розслідування; питання про можливість його публікації розглядалося на початку 60-х pp. судом присяжних, покликаних прийняти рішення – є цей роман порнографією чи художнім твором. Лоуренс нікого не залишав байдужим; хвилі захоплення його книгами то здіймалися, то спадали; кількість дослідників, які писали про нього, незмінно зростала, література про Лоуренса об’ємна.
Особливості творчої позиції Лоуренса, що вирізнили його з-поміж сучасних йому модерністів – Джойса і Вулф, пов’язані з тим, що його не захоплювали експерименти в мистецтві, він мріяв про зміну та оздоровлення життя, був одержимий ідеєю порятунку людини. Він вбачав головне зло в перетворенні людини на частину соціального механізму, на додаток до державної структури; зауважував у сучасній культурі зловісне тавро дегуманізації. Ставши до краю інтелектуалізованою, вона вбиває безпосередність почуття. Лоуренс апелював до інтуїції, природних первнів, вважаючи, що вони допоможуть людині “бути живою, бути цілісною живою людиною”. “Його не цікавить література сама по собі, – зауважувала Вулф. – Все, що він пише, – не самоціль, а сповнене багатозначності і до чогось спрямоване… фрази злітають просто догори, могутні та круглясті, немов бризки води, коли в неї кинули камінь. У них немає жодного слова, вибраного за красу чи для покращення загальної архітектоніки”. Не задля краси створював Лоуренс свої твори; у нього одна мета – допомогти людям знайти себе, виявити повноту своєї індивідуальності. Сферою прояву прихованих у людині можливостей Лоуренс вважає кохання. Про нього написані його книги. Як “роман почуттів” був задуманий і його перший роман “Білий павич”, як гімн ніжності та любові прозвучав останній – “Коханець леді Чаттерлей”. “Мистецтво виконує дві важливі функції, – писав Лоуренс у своїй книзі про американську літературу. – По-перше, воно відтворює емоційне життя. І потім… воно стає джерелом уявлень про правду повсякденності”. Цього розуміння призначення мистецтва Л. дотримувався у своїй творчості.
У 1912 р. Лоуренс разом зі своєю майбутньою дружиною Фрідою Віклі-Річгофен поїхав з Англії і провів деякий час в Італії, де закінчив “Синів й коханців”. Стосунки з Фрідою, історія їхнього подружжя зазвичай не проходять повз увагу біографів. Лоуренс познайомився з нею в домі свого університетського професора, дружиною і матір’ю дітей котрого вона була. Розрив із родиною, розлучення, через яке Фріді довелося пройти, у багатьох викликали осуд, що жодною мірою не могло вплинути ані на неї, ані на Лоуренса. У 1914 р. вони побралися. Деякий час залишалися в Лондоні, жили в Корнуоллі, потім – у Беркширі і знову у Лондоні. У 1919 р. Лоуренс покинув Англію і за останнє десятиріччя свого життя він лише тричі і завжди на короткий час приїздив на батьківщину.
Періодом великих випробувань і напружених пошуків стали для Лоуренса роки війни. Він засуджував і проклинав війну, вважаючи її проявом вищого божевілля, свідченням нелюдяності існуючого стану речей. У своєму листуванні воєнної пори він часто звертався до проблеми Європи і Англії, їхнього майбутнього, що глибоко його турбувала. “Ви не повинні вважати, що мене не хвилює доля Англії. Я думаю про неї багато й болісно. Але щось зламалося. Ніякої Англії немає. Треба шукати інший світ. Цей – тільки могила”. У грудні 1917 р. Лоуренс писав: “Старий спосіб життя дійшов свого кінця, і ніхто з нас не в змозі продовжити його”. Листи Лоуренса сповнені роздумами про шляхи змін суспільства, хоча від суспільно-політичної боротьби свого часу він був далекий. До осені 1917 р. належать його слова, звернені в листі до одного із друзів: “Я навчився бути цілковито антисуспільним, навіть для себе”. У 1921 р. він стверджував: “Мені немає діла до політики”. Найбільшим злом він вважав “гідру рівності”, а гасла свободи, рівності та братерства, проголошені Французькою революцією, порівнював із трьома отруйними зубами змії. На його думку, державу повинні очолювати “аристократи духу”. Втім, він відмовився і від цієї ідеї: “Я ненавиджу демократію. Але вважаю, що й “аристократія” наділена майже такими самими руйнівними властивостями, тільки вона ще мертвіша. І те, й інше – зло. Але більше не існує нічого, позаяк кожен – або “народ”, або “капіталіст”.
Витоки сил, здатних змінити суспільство, Лоуренс, як і раніше, продовжував шукати в силі інстинктів, які притаманні особистості. Однак у 20-х pp. його цікавила не так особистість загалом, як “вибрана особистість”, що й виявилось у романах “Кенгуру” та “Пернатий змій “. Індивідуалістичні прагнення героїв цих романів поєднуються з містичною силою, що скоряє людей.
20-ті pp. Лоуренс провів у мандрах по Європі, Австралії, Америці. Він був на Цейлоні, у Новій Зеландії, на Таїті. Кілька років прожив у Мексиці (1922-1925). І не лише хвороба гнала його з місця на місце. Він шукав “щось”, що би міг протиставити “помираючій на очах” Англії, цивілізації, яка віджила свій вік. Але ні Схід, ні Захід, ні острови не відкрили перед ним перспектив. На нього всюди чекало розчарування в побаченому. Лоуренс розумів, що всі його переміщення з континенту на континент – “це лише втеча від самого себе і важливих проблем”:
…Коли я восени відчую біль
Листків, що облітають, і дерев,
Що їх зламала буря, біль і тугу,
І згодом темна сутінь тихо-тихо
Огорне душу, ляже на вуста,
Немов сумна низька дрімотна пісня,
Уже не солов’їна, в тиші днів,
Що меншають на зиму, в тиші року,-
Я знатиму: я все іще живу
На тьмяній цій землі у забутті
Її гріхопадіння і спокути…
Я зрозумію: невідомий Бог
Простер дбайливі руки наді мною
І забуттям своїм мене лікує,
Щоб я новим прийшов у день новий.
(“Тіні”)
Лоуренс не створив якої-небудь завершеної соціальної, філософської чи поетичної системи. Сама ідея завершеності була чужою для його мислення, він сприймав явища в їхньому русі, плинності, був зачарований їхньою мінливістю. Не пристаючи до жодної із філософських шкіл, він перегукувався у своїх поглядах з фрейдизмом і ніцшеанством. Його сприйняття світу пантеїстичне, що особливо яскраво відчутно в його поезії. Відчувається близькість поглядів Лоуренса до вчення грецького філософа Плотіна про “животворний дух”, який незмінно присутній у природі. Лоуренс схильний представляти дійсність із допомогою антиномій, що в ній одвічно проявляються, у протистояннях: Життя – Смерть, Вогонь – Вода, Небо – Земля, Світло – Пітьма, Сонце – Місяць, Чоловік – Жінка, Почуття – Розум, Батько – Син. Інтелектові Лоуренс протиставляє Кров. Не заперечуючи інтелект як такий, він виступав противником його домінування над почуттям, інстинктом. У листі від 17 січня 1913 р. він виклав свою “філософію крові”: “Моя велика релігія – це віра у кров і плоть, у те, що вони мудріші, ніж інтелект. Наш розум може помилятися, але те, що відчуває, у що вірить і що каже наша кров, – завжди правда”. Л. писав про це, завершивши “Синів й коханців”. Цю книгу неодноразово називали першим фрейдистським романом в Англії.
Принцип зображення життя як вічно струмуючого потоку стосунків, що складаються поміж людьми, становить основу міркувань Лоуренса про роман і завдання романіста. Роман для Лоуренса – це не лише явище літератури, а й рушійна сила життя. Саме в жанрі роману створені його найвизначніші твори. У своїх поглядах на роман і його роль у сучасному світі за всієї своєї нелюбові до теорії Л. виходив із цілком визначеної програми. Він виклав її у статтях 20-х років: “Мораль і роман” (“Morality and the Novel”), “Роман і почуття”(“The Novel and the Feelings”), “Чому роман має значення” (“Why the Novel Matters”). Л. вбачав у романі один із важливих засобів оновлення життя, закликав романістів допомогти людям розібратися у складному лабіринті їхніх почуттів. Він означував роман як “книгу життя”: у цьому сенсі він і Біблію називав “великим всеохопним романом”. Лоуренс ставив романіста вище за вченого, філософа, проповідника і навіть поета, адже тільки романіст може досягнути всеохопного розуміння людини в її стосунках із навколишнім світом. Істинний романіст здатний до повноти сприйняття життя, його мета – у пробудженні “інстинкту життя”. А для цього необхідно відмовитись від будь-яких схем, догм, правил, заздалегідь сконструйованих шаблонів. Звертають на себе увагу слова Лоуренса про те, що “мистецтво завжди випереджає час”.
Прагнучи до збагачення зображальних можливостей роману, Лоуренс творчо використав досягнення живопису, збагативши англійський роман такими рисами, яких суто англійська традиція дати не могла. Інтерес до живопису багато в чому пов’язаний із притаманною Лоуренсу здатністю сприймати життя в яскравих зорових образах. Він і сам був художником, і його спадщина включає багату колекцію малюнків. Лоуренс. орієнтувався на живопис, обгрунтовано вважаючи його тим видом мистецтва, який з найбільшою повнотою відображає зміни в емоційній і духовній сферах, із найбільшою швидкістю фіксує їх. Для Лоуренса багато означали відкриття В. Тернера і Д. Констебла, що відобразилося в пейзажах і атмосфері його ранніх романів; він захоплювався пост-імпресіоністами й експресіоністами, цікавився футуристами. Він із захопленням відгукувався про В. Ван Гога і закликав своїх колег по перу вчитися у цього художника майстерності передання тих взаємин, які складаються у певний момент поміж людиною і навколишнім світом, між митцем і предметом його зображення. Недовговічність і глибина таких стосунків передані у шедеврі Ван Гога “Соняшник”. Тут відображене саме життя. До різноманітності, багатобарвності взаємозв’язків прагнув і Лоуренс.
У царині літератури Лоуренс орієнтувався на таких письменників, як Дж. Еліот, Ш. Бронте, Т. Гарді; його улюблені поети – П. Б. Шеллі, А. Ч. Свінберн. Однак з роками він рішучий у своїй відмові йти за традиціями, і вже не лише попередники, а й старші сучасники видаються йому застарілими. “Я не хочу писати так, як писали Голсуорсі, Ібсен, Стріндберг чи хто-небудь з них, навіть якби я й міг”, – писав він у листі до Е. Гарнета в 1913 р. Лише Т. Гарді залишався його найтривалішою симпатією. Йому він присвятив “Нарис про Томаса Гарді” (“Study of Thomas Hardy”). Лоуренса приваблювали герої Гарді, котрі знаходять повноту життя в коханні, натури імпульсивні, які прагнуть до самовиявлення, байдужі до такого роду цінностей, як гроші. Гарді вміє показати силу пристрасті і трагічну приреченість людини у світі, закони і порядки якого звернені проти людей. Героям Гарді Лоуренс протиставляв героїв Дж. Голсуорсі, котрі, як він вважав, “позбавлені життя” і є “істотами соціальними”.
Творчість Лоуренса характеризується розмаїтістю жанрів. Однак провідним завжди залишається роман. Як романіст, Лоуренс здобув визнання за життя, і як романіст відомий головно і в наступні десятиріччя. Не можна не відзначити, що нерідко розробка тієї чи іншої теми провадиться Лоуренсом в декількох жанрах. Так, життя шахтарської родини розгорнуте у широку панораму в романі “Сини й коханці”, де вона показана у найдраматичніший момент, у якому, як у фокусі, заломилася доля всіх її членів, а також у п’єсі “Удівство місіс Холройд” (“The Widowing of Mrs. Holroyd”, 1910), у вірші “Дружина шахтаря”, (1911), в оповіданні “Запах хризантем”. Усі ці твори Лоуренс писав у період роботи над “Синами й коханцями”; вони передують з’яві роману як великої епічної форми і водночас супроводять його, хоча кожне з них має свою художню вартість і є цілком самостійним.
Працюючи над “Білим павичем”, Лоуренс писав: “Почуття треба вивчати, аналізувати, як аналізують судові свідчення”. Сюжет роману становить історія кохання фермера Джорджа Сакстона й Летті, котра зраджує своєму почуттю і виходить заміж з розрахунку. Це призводить до її духовної катастрофи. Відчутний зв’язок з традиціями Дж. Еліот і Т. Гарді. Однак головний акцент у романі Лоуренса зроблено не на суперечності “кохання і закону”, а більшою мірою – на особливостях людської натури. Поведінку Летті Лоуренс схильний трактувати як одвічно притаманну жінці, а в уста лісника Еннебла він вкладає розмірковування про природні інстинкти як основу буття.
У “Синах й коханцях” своєрідність творчості Лоуренса проявилася з особливою повнотою; тут містяться основні елементи його художньої манери: реалістичні картини дійсності, іноді близькі до натуралістичних описів побуту гірничого селища та шахтарської родини Морелів, та імпресіоністичні замальовки, акварельні малюнки. Шматки самого життя і вислизаючий рух відчуттів. У постійному протистоянні, у конфліктній взаємодії перебувають полярні сили – розум і почуття, інтелект та інстинкт, матеріально-тілесне та інтуїтивно-емоційне. Вражаюча сила реалістичних картин життя і витонченість передачі глибинного світу інстинктів. Все виразне і відчутне, і водночас хистке та нестійке, все рухається, втрачаючи певність обрисів і форм. “Ось чому так важко перший раз читати Лоуренса. Адже ми осягаємо почуття через його зовнішній прояв, а Лоуренс саме ставив собі за мету виражати емоції та відчуття глибинні, які ніколи не виходять на поверхню”, – писав В. Аллен.
За формою роман Лоуренса багато в чому традиційний, написаний у дусі “виховних романів”. У ньому йдеться про дитинство, юність героя, про його вступ у життя, про становлення його поглядів, про взаємини з навколишніми. Роман автобіографічний. Історія Пола Морела, котрий виріс у селищі гірників, відмежований зусиллями матері від важкої праці вуглекопа, здобув завдяки її підтримці освіту, став клерком, а потім – художником, наближена до долі самого автора. І все ж це не автобіографія Лоуренса. Сміливо розсунувши рамки роману, він включив до сфери зображення інтелектуальне, духовне і сексуальне життя героїв. Уже в першому розділі приведені в рух сили притягання та відштовхування, що характеризують подружнє життя Гертруди та Волтера Морелів, у образах яких Лоуренс зобразив своїх батьків. їхні стосунки, темпераменти відображаються на дітях, на характері взаємин синів і матері, синів і батька; самовіддана прив’язаність Гертруди до синів, і особливо до Пола, відстежена на всіх етапах її розвитку. Це сильне почуття, що компенсує невдалі стосунки Гертруди з чоловіком, поділяється Полом і разом з тим неволить його, дає йому життєві імпульси й утримує від свободи рішень і вибору, ускладнює його взаємини з коханими: спершу з Міріам, згодом – із Кларою. Єдина жінка, з якою Пол пов’язаний нерозривними узами, – його мати.
Починаючи роботу над “Синами й коханцями”, Лоуренс не був грунтовно обізнаний з працями З. Фрейда. Лише згодом, коли він писав другу половину роману, із засадами психоаналізу його познайомила Фріда, котра слідкувала за публікаціями праць Фрейда і захоплювалася його теорією. Вплив фрейдизму прослідковується у романі Лоуренса. Особливого значення набуває в контексті оповіді проблема “едіпового комплексу”.
Серед романістів XX ст. Лоуренс був першим, хто, створюючи “гірничий роман”, як він сам називав “Синів й коханців”, не обмежив себе рамками соціально-класового підходу і включив робітничу тему у русло загальнолюдської.
Переходом від ранньої творчості Лоуренса до пізньої, післявоєнної, став роман “Райдуга”. Лоуренс зазначав, що він “дуже сильно відрізняється від “Синів й коханців”, “написаний зовсім іншою мовою”. У листі до Е. Гарнета (5 червня 1914 р.) Л. прямо заявляв, що тепер його цікавлять не характери героїв, а “фізіологічні аспекти” їхніх поведінки і вчинків. “Ви не повинні шукати у моєму романі старе стабільне ego характеру”, – писав Лоуренс. Оповідаючи про долю чотирьох поколінь родини Бренгуен, розповідаючи історію кількох подружніх пар, Лоуренс оперує категоріями “він” і “вона” значно більшою мірою, ніж розкриває своєрідність індивідуальності персонажів. Головна героїня роману – Урсула Бренгуен, котра прагне звільнитися від родинних пут, що сковують її; способу життя старшого покоління вона не приймає, її лякає, вселяє відразу “старий нежиттєвий світ”. Вона мріє про інше, сповнене глибинного сенсу життя, її вабить “світ праці та обов’язків”, вона хоче “завоювати собі місце в чоловічому житті”. Багато в чому доводиться розчаруватись. Вона переконується, що школа, де їй доводиться працювати, – “просто навчальна крамничка, де кожного вчать робити гроші, …де не було нічого схожого на творчість”; їй огидна думка, що й вона має брати участь у підготовці учнів до “раболіпного служіння божеству матеріальної вигоди”. Урсула розмірковує про бездушність цивілізації, говорить про своє бажання знищити машини, які пригнічують людину. В уста своєї героїні Лоуренс вкладає тиради, пафос яких близький йому самому. Кохання Урсули та Скребенського завершується розривом. І все ж віра у майбутнє живе у її душі. Вона пов’язана з очікуванням дитини. Коло життя не замикається. У фіналі роману виникає образ райдуги, що з’являється в небі; цей образ символізує закладену у крові людини життєву силу.
Настрої Лоуренса перших повоєнних років передані в романі “Закохані жінки”, що є продовженням “Райдуги” і водночас містить у собі риси кризового світовідчуття, породженого війною. “Якщо “Райдуга” – це роман витоків і органічного розвитку життя, то “Закохані жінки” – це книга перевороту, втечі від життя, книга кінця, смерті” (Е. Біл). Слова одного з персонажів – “старі ідеали абсолютно мертві” – сприймаються як ключові в романі, як початкова точка пошуків і самого Лоуренса, і його героїв. Ведуться пошуки нових ідеалів, відчувається прагнення утвердити нові стосунки поміж людьми. У “Закоханих жінках” продовжена історія Урсули Бренгуен та її сестри Гудрун, їхніх пошуків незалежного та гармонійного існування. Сильніше, ніж раніше, звучить думка про ворожість людині сучасної “механічної цивілізації”. Раціональній стихії життя протиставляється культ “чистого почуття”; у своєму захисті людини Лоуренс схиляється до індивідуалізму, виявляє інтерес до владної та сильної особистості. Однак дух руйнації і неминучої загибелі панує над усім, що відбувається. Лоуренс і сам не раз підкреслював властивий його романові “дух цілковитої руйнації”. Один із героїв – Руперт Беркін, – якого критика називає alter ego автора, у своєму анархічному протесті проти сучасної цивілізації передбачає неминучу і водночас бажану для нього загибель всього сущого: “Ну що ж, якщо людство було знищене, якщо наша раса буде винищена… я буду задоволений… Нехай воно зникне якомога швидше”. Всього цього не приймає друга сторона лоуренсівського “я” – Урсула Бренгуен, і, хоча її протест значною мірою інтуїтивний, вона знає, що між нею та Рупертом іде невпинна “смертельна боротьба, що веде до нового життя”. Як єдино вартісне, що було, є і буде у світі, населеному людьми, утверджується гармонійний союз чоловіка та жінки. Лише він може протистояти віджилим мертвим ідеалам приреченого на загибель суспільства. При цьому існуюча форма шлюбу заперечується, їй протиставляються стосунки, засновані на почутті взаємного кохання і визнання незалежності кожної зі сторін. Однак ніхто з героїв жаданої гармонії не знаходить. Про відносність та ілюзорність цього ідеалу говорить Гудрун: “Ізолюватися з кимось одним ще зовсім не означає відкрити новий світ”.
Створюючи “Закоханих жінок”, Лоуренс прагнув зробити цей роман не схожим на попередні. Новизна виявилась у композиції та стилістиці роману. Нове в побудові – у відмові від сюжету як організуючого елементу оповіді. Роман будується як ланцюг епізодів, що підпорядковані єдиному ритму і звучать у своїй сукупності як варіації його провідної теми, що полягає в передачі руху стосунків героїв. Змістом кожного роз-ділу-епізоду є не подія, а стосунки між героями, які встановлюються на той чи інший момент. Лоуренс слідкує за їхніми коливаннями, змінами, динамікою, фіксує їхній розвиток.
Романи “Жезл Аарона”, “Кенгуру”, “Пернатий змій” відобразили пошуки героя, котрий поєднує індивідуалістичні прагнення і містичну силу, що скоряє навколишніх, з первісною простотою і примітивністю “природної людини”. У романах “Кенгуру” і “Пернатий змій” передані процеси, пов’язані з розвитком фашизму та фашистської ідеології. Місцем дії стають Австралія та Мексика.
Творчий шлях Лоуренса завершується романом “Коханець леді Чаттерлей”, у якому особливості його ранніх і повоєнних романів синтезуються. Лоуренс з напруженням і хвилюванням чекав на публікацію цієї книги, наперед знаючи, що реакція на неї з боку більшості буде негативною. Він і раніше стикався із заборонами цензури. Незадовго до завершення роману в Лондоні за втручання поліції була закрита виставка картин і малюнків Лоуренса, визнаних аморальними, що боляче ранило письменника, переконавши в нерозумінні та несприйнятті його намірів, пов’язаних з утвердженням “нової релігії”.
Лоуренс прагнув розширити рамки роману, використавши в літературному творі прийоми, характерні для живопису. Він хотів надати своєму романові такої ж сили зорового враження, якою наділене полотно живописця, вважаючи, що, як і митець, письменник має право на зображення оголеного тіла. Однак і пантеїстичні мотиви не приводять його до справжньої гармонії: трагізм світовідчуття порушує ідилію, про яку він мріє. Збентеженість приголомшеної війною свідомості визначає загальну атмосферу роману. “Наше століття в основі своїй – трагічне століття, тому ми відмовляємося сприймати його трагічно. Катастрофа відбулася, ми перебуваємо серед руїн і намагаємося збудувати нові стіни, віднайти нові надії. Це важка робота: гладкої дороги в майбутнє немає: але ми обходимо перешкоди чи перелазимо через них. Треба жити, хай там що”. Ці слова звучать на початку роману і задають його тональність. “Це зображення повоєнної Англії”, – пише Е. Вілсон; критики Г. Хау, М. Спілка, Е. Біл вбачали у романі Лоуренса широкі узагальнення, символічне зображення сучасної Англії, а в кожному з героїв – найхарактерніші тенденції її розвитку. Це прагнення до узагальнень поєднується з виразністю картин реального життя, визначеністю характерів героїв, чиї вчинки умотивовані обставинами. Сюжет роману становить історія Констанс Кліффорд, чиє зовні щасливе та влаштоване життя позбавлене внутрішнього тепла, справжнього кохання, а тому й сенсу. Скалічений на війні Кліффорд, якою б відданою не була йому Конні, не може не стати з часом втіленням того, що пов’язане для молодої, спраглої кохання жінки з уявленням про антижиття. Повнота існування відкрилася для Конні в хижі лісника Меллорса. Після зустрічі з ним почалося для неї справжнє життя, право на яке й утверджує Лоуренс.
Українською мовою окремі твори Лоуренса переклали М. Габлевич, М. Стріха, О. Лишега, Р. Доценко, О. Мокровольський, С. Павличко.
Н. Михальська
(1 votes, average: 5.00 out of 5)