Літературна спадщина Нерваля
Літературна спадщина Нерваля велика за обсягом і досі повністю ще не зібрана й не опублікована. Він працював у різних жанрах, писав поезії, повісті й оповідання, драми й оперні лібретто (останні в співпраці з О. Дюма), подорожні нариси й публіцистику. Постійно страждаючи від матеріальної скрути, а то й впадаючи в злидні, Нерваль активно співробітничав у паризькій пресі й писав для неї численні кореспонденції, статті, рецензії. Він вів спосіб життя, характерний для артистичної богеми, і це життя поза офіційним суспільством, його нормами й цінностями,
Нерваль багато подорожував, і в цьому, крім вродженого нахилу до мандрів, відігравали свою роль практичні інтереси, породжувані журналістською діяльністю. Він об’їздив Німеччину, подорожував по Італії та інших країнах Європи, побував у Африці й на Близькому Сході. Про ці подорожі він розповів у своїх кореспонденціях, з яких згодом були складені книги документальної прози “Подорож на Схід” і “Лорелея” (про мандри по Німеччині), що вийшли в останній період його життя. Вони належать до поширеного в романтичній літературі жанру документального нарису, який не
Визначним і своєрідним набутком французької романтичної літератури є художня проза Нерваля. Першим значним її твором було оповідання “Зачарована рука” (1832), написане в період захоплення французьких романтиків середньовіччям і готичним романом. В 30-ті роки він написав ще кілька оповідань, на деяких із них виразно позначився вплив Гофмана (“Соната диявола”, “Геттінген-ський цирульник”). Але кращі прозові твори Нерваля з’явилися в останній період його творчості, в 50-ті роки; вони ввійшли до двох збірок, до “Ілюмінатів” (1852) і “Дочок вогню” (1854).
У цих збірках Нерваль звертається до історії, що зближує його з пізньою романтичною прозою, де історична тематика була домінуючою. Як говорилося, модель історичного роману епохи романтизму була витворена Вальтером Скоттом, і її дотримувалися або від неї відштовхувалися й автори французьких історичних романів. Правда, у той час, коли Нерваль писав свої повісті, у французькій літературі вона була витіснена історико-пригодницьким романом Дюма, що характеризується відносним зв’язком з історичними подіями і особами. Та справа в тім, що твори Нерваля далекі як від Скотта, так і від Дюма. Він не ставив своїм завданням ні відтворення об’єктивних історичних процесів та їх впливу на життя приватної людини, ні, тим більше, плетіння захоплюючої фабули з вільним використанням історичного матеріалу.
Історичні повісті Нерваля, зокрема “Історія аббата де Бюкуа” і “Анжеліка”, дуже своєрідні за змістом і структурою. За методом художньої інтерпретації історичного матеріалу вони впритул наближаються до літератури XX ст. На структурному рівні вони пов’язані з докумен-талістикою Нерваля і будуються як “документальні” твори, їхній текст складається із розповіді автора про розшуки старовинних видань, в яких описана історія життя героїв, і з уривків та розділів із цих видань, вигаданих і стилізованих під ту чи іншу епоху, під стиль мислення й письма того чи іншого століття. Отже, маємо в цих творах Нерваля те “мімікрування” під документальний жанр, яке стане характерною особливістю структури й стилістики художньої прози другої половини XX ст., зокрема історичної.
В повістях Нерваля маємо два плани, сучасний та історичний, які переплітаються і взаємодіють. З цим пов’язана постійна присутність автора в творі, його активна роль як на змістовому, так і на композиційно-структурному рівні, що теж наближає його повісті до літератури XX ст. І, зрештою, він звертається до історії не для того, щоб пізнавати історичні процеси та закономірності, – його цікавить насамперед неординарна людська особистість, її свідомість і психологія. Творити для нього передусім означало пригадувати й пізнавати себе, в героях він втілював свої риси і через них осмислював себе.
За своїм стилем повісті Нерваля теж відмінні від романтичної історичної прози. їх автору чужий “метод картин”, живописання минулого в його локальному й історичному колориті, що було властиве французькому історичному роману часу його розквіту. Написані повісті в стилі, що скоріше нагадує стиль Стендаля, зокрема його хронік і біографій, характеризується він чіткістю і логічністю викладу, своєрідними сциєнтичними орієнтаціями та інтонаціями.
Збірки Нерваля “Ілюмінати” та “Дочки вогню” пов’язані між собою, між їхніми найбільшими творами існує і сюжетний зв’язок: сюжет про абата Бюкуа починається в повісті “Анжеліка” із пізнішої збірки “Дочки вогню” і продовжується в “Історії абата де Бюкуа” із “Ілюмінатів”. Проте в цих збірках провідними виступають різні ідейно-тематичні мотиви. На провідний мотив першої збірки вказує її назва. В трактуванні Нерваля ілюмінати – це не тільки релігійно-містична секта XVІІ ст., до якої належать персонажі із деяких творів збірки, а й загалом люди, що мають дар духовного осяяння, прозрівання природи й людського буття. Тут дається взнаки захоплення пізнього Нерваля містицизмом і окультними науками, але цікаво, що маємо в збірці проекцію ілюмінізму на сучасність, загадкову складність суспільного життя, яка потребує “осяяння”. Повна назва збірки – “Ілюмінати, або предтечі соціалізму”. Названим даром автор наділяє абата Бюкуа, який наприкінці свого авантюрного життя розробляє “проект республіканського устрою, в якому розглянуті способи ліквідації монархії”, і він характеризується як “один із предтеч французької революції”. Нерваль планував включити до збірки твори про Фурьє, Прудона, П’єра Леру, але вони не були написані.
Інші мотиви виходять на перший план у збірці “Дочки вогню”, яка справедливо вважається одним із шедеврів Нерваля. Вона пов’язана – і це підказує її назва – з натурфілософським вченням про чотири стихії землі, води, повітря і вогню як першоелементами світу, котрими захоплювався пізній Нерваль, з його прагненням до витворення синтетичної натурфілософської картини буття. Водночас це збірка глибоко автобіографічна, передусім в розкритті духовного й душевного життя письменника, сповнена ліризму, чарівного й щемкого водночас. Домінує в збірці тема кохання, що вміщує натурфілософські мотиви.
Де б не мандрував поет, яку б жінку не кохав, він завжди, неусвідомлювано чи свідомо, шукає Єдину, вона інкорпорується в тій чи іншій жінці і водночас лишається недосяжною. В “Сільвії” герой-оповідач кохає дівчину (її ім’ям названа повість), у якій втілилася “краса земна”, але водночас він не може звільнитися з-під влади “фатального привиду” Адрієни, з якою зустрівся в юності. “Обливаючись горючими слізьми, я кинувся до її (Сільвії) ніг, я сповідався їй в усьому – в моїх ваганнях, в дивацтвах, розповів про фатальний привид, який весь час виникає на моєму життєвому шляху. “Врятуйте мене! – повторював я. – Я повернувся до вас назавжди”. Але таке повернення у Нерваля неможливе, бо саме почуття у нього за своєю природою амбівалентне. Воно в повісті “повторюється”, з’являється ще паризька актриса Аврелія, щоправда, найбільш віддалена від прообразу, від “праматері”.
Закономірно з’являється в повісті Нерваля тенденція до міфологізації, до переведення зображуваного в міфічний план, що в цілому притаманне його пізній творчості. Адже міф з його, як писав Шеллінг, “абсолютною нероздільністю загального й окремого”, втіленням в окремому всієї неосяжності загального відповідав характерові світосприйняття Нерваля і, зокрема, його трактуванню кохання. Найвиразніше це проявилося в “Октавії”, де герой втікає з Парижа від “фатального кохання” до актриси (в ній вгадуються риси Женні Колон, яка відіграла негативну роль у житті Нерваля) і в Неаполі зустрічає жінку, яка справила на нього дивне враження: “Ця жінка з її чудними манерами, в цих шатах королеви, горда й примхлива, здалася мені однією з фесалійських чарівниць, яким у винагороду за сновидіння віддають душу”. І далі: “Я втік від цього привида, який і вабив, і страшив мене”. Симптоматично, що стіни житла цієї жінки “прикрашені були старовинними картинами, на яких зображені чотири стихії у вигляді міфологічних божеств”. До цих божеств Нерваль звертається в оповіданнях “Ізида” і “Пандора”, що теж входять до збірки “Дочки вогню”.
Так завершується у Нерваля міфологізація Єдиної, її образ стає багатозначним і амбівалентним, в ній джерело і сенс буття, перший і останній час, життя і смерть (вона “смерть і смертна”). За поширеним в сучасній науці трактуванням, в основі цього – пошуки незнаної матері вічним сиротою, підсвідоме прагнення розпізнати її в інших жінках, що позбавляло їх в його сприйнятті ідентичності і кожна ставала “цією й іншою”. Концентроване поетичне вираження це “метапочуття” знайшло в сонетах циклу “Химери”, який з’явився в один рік з прозовою збіркою “Дочки вогню” і в певних моментах перегукується з нею.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)