Літературна спадщина І. С. Левицького
Понад п’ятдесят років віддав І. С. Левицький творчій праці, написавши за цей час більше п’ятдесяти прозових творів: романів, повістей, оповідань, нарисів, гуморесок. Тематику цих творів становить життя різних верств населення України від часів кріпацтва до початку XX століття. Насамперед письменник широко зображає життя селянства в таких творах, як “Дві московки”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Бурлачка”, “Не той став”, “Пропащі”, “Баба Параска і баба Палажка”, “Приятелі”, “Старі гультяї”,
Життя міщан і шляхти змальовано в оповіданнях “Рибалка Панас Круть”, “Чортяча спокуса”, в п’єсі “На Кожум’яках” (яку М. Старицький переробив на комедію “За двома зайцями”), частково в творах “Причепа” і “Хмари” (останній можна віднести також до творів прій” життя інтелігенції).
Про життя духовенства, поміщиків і буржуазії довідуємося з. цілого ряду уже названих творів (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Хмари”, “Причепа”), а також з повістей “Старосвітські батюшки та матушки”, “Поміж ворогами”,
Левицький написав також кілька п’єс: крім уже згаданої “На Кожум’яках”,- “Маруся Богуславка”, “Голодному і опеньки м’ясо”, “В диму та в полум’ї”.
Нечуй-Левицький добре знав побут і суспільні відносини різних соціальних груп населення і правдиво їх зображував. Найкраще це йому вдалося в творах про селянство, життям якого цікавився протягом усіх років своєї творчої діяльності.
Високої художньої майстерності та узагальнень досягає письменник у своїх гуморесках і сатиричних картинах, які зустрічаються в його творах. Недарма в багатьох місцях України різні люди пізнавали себе в образах “Кайдашевої сім’ї” чи “Баби Параски та баби Палажки”, про що ходили цікаві розповіді. Так, одна стеблізська баба (схожа, мабуть, на Параску або Домаху з оповідання “Невинна”) обвинувачувала Нечуя-Левицького в тому, що він її “обписав” у книжці: “Нащо то, паничу, ви мене в книжці обписали, тепер мені проходу на вулиці люди не дають?” – без жартів зверталася вона цо письменника.
В історичних творах (повістях “Князь Єремія Вишненецький”, “Гетьман Іван Виговський”, п’єсах “Маруся Ііогуславка”, “В диму та в полум’ї”) Нечуй-Левицький виявив свої патріотичні почуття до героїв боротьби проти польської шляхти і турецьких загарбників. Він прославляє мудрість і досвідченість керівника визвольної боротьби українського народу Богдана Хмельницького.
І. С. Левицький перший в українській прозі з любов’ю створив широкі картини чудової природи рідного краю, які також викликають у читача любов до батьківщини. Краса природи полонить уяву письменника протягом усієї творчості. Живучи в Києві, він захоплювався мальовничими краєвидами Дніпра, широким простором Задніпров’я. В нарисі “Вечір на Володимирській горі” автор милується вечірніми картинами міста і резюмує: , Мабуть, були великі естети наші давні київські князі, коли вони вибрали це саме місце над горами для свого житла”. А ще більшими естетами Левицький вважає тих людей, що перетворили дикі гори і кручі в мальовниче місце, де “подихає красою і подихом високої поезії, котра, як відомо, так надила й чарувала геніїв, таких великих естетів та поетів, як Гоголь і Гарас Шевченко”.
Милуючись розкішними пейзажами, письменник не забуває про те, що не так уже радісно живеться людям серед цієї краси, і шевченківським методом контрастів він протиставляє природі тяжкі умови життя народу. В оповіданні “Рибалка Панас Круть” автор говорить: “Весело й хороше там на світі божому жити, та погано там людям”.
Значний інтерес становить публіцистика Нечуя-Левицького. В нарисах “В концерті”, “Марія Заньковецька” виявляється ставлення автора до мистецтва українського народу. Письменник захоплюється грою талановитої артистки, почуває себе зачарованим музикою і піснями Лисенкового концерту.
“Гарно мені й приємно, неначе легкі хвилі коливають помаленьку човник, підкидають мене, гойдають в тем йому повітрі… А музика ллється, мов тиха вода, колише мої нерви, заспокоює, тішить, повіває ніби теплим вечірнім вітром і наводить чарівні мрії”,- читаємо в нарисі ” В концерті”
Нечуй-Левицький говорить про те, що народні пісні пробуджують в душі патріотичні почуття, слухаючи виступ хору, він бачить в уяві картини героїчного минулого: “От неначе перед моїми очима Богдан Хмельницький з золотою булавою вступає в Корсунь. На козаках сяють червоні жупани. Народ натовпом заливає вулиці, майдани. Скрізь натовп, скрізь невимовна радість…”
Від Лисенкової пісні “Туман хвилями лягає” письменник відчуває радісне натхнення: “Не загине Україна, не загине народ. Якась солодка радісна надія ворушиться в серці, оживає…”
В нарисі “Шевченкова могила” Левицький детально змальовує свою подорож до могили Кобзаря, передає те зворушливе почуття, що викликала у нього “близина останків великого чоловіка”.
Дорожний на’рис “В Карпатах” 2 свідчить про те, що Нечуй-Левицький прагнув до широкого вивчення життя українського народу навіть у віддалених місцях, виявляв цікавість до його побуту і етнографії. Милуючись з гірської височини чарівним пейзажем, він зазначає: “Щоб подивитись на цю одну картину, варто було приїхати в Карпати”.
Як контраст до цих картин змальовує письменник нужденне життя народу; жах проймає його: “Я нічого па своєму віку не бачив сумнішого од цих хат,- пише Левицький,-…От де широчезне поле для гуманної діяльності галицької польської шляхти!”
Але експлуататори ніколи не відзначалися гуманністю. І. Левицький з обуренням говорить: “Польська шляхта покладає свої сили на полонізацію та латинщення русинів, грається єзуїтськими комітетами, тішиться розповсюдженням польського язика між русинами. Все це не більше, як шкідливі й не гуманні папські витребеньки, неварті доброго слова”.
Нечуй-Левицький переклав на українську мову ряд творів російських письменників, зокрема казки Салтикова-Щедріна “Дикий поміщик” і “Повість про те, як мужик харчував двох генералів”, сам написав казку “Скривджені і нескривджені”, де також висловив глибоке співчуття пригніченому народові і висміяв експлуататорів.
Серед неопублікованих матеріалів Левицького є цілком закінчені оповідання і нариси, які свідчать про активну творчу діяльність письменника в останні роки життя. Лишилось чимало незавершених творів, начерків, планів, характеристик тощо. Не вивченим і не опублікованим залишається досі і листування письменника, в якому є цікаві думки про літературу, українську мову тощо.
Літературна спадщина І. С. Нечуя-Левицького увійшла до скарбниці української літератури як цінне художнє надбання. З творів письменника постають перед нами картини соціального лиха, що його пережив народ: підневільна праця кріпаків і сваволя поміщиківексплуататорів, жахливий побут поресрорменого села і нужденне поневіряння заробітчан, важкий національний гніт і безпросвітна темрява “живоття” трудового люду – ось він, старий світ, у всій своїй неприглядності.
Твори Нечуя-Левицького мали значний вплив на розвиток літературної діяльності інших письменників, зокрема Панаса Мирного і Михайла Коцюбинського. Вони вважали Левицького “любимим письменником”, “учителем дорогим”, хоч самі пішли значно далі в зображенні суспільних явищ життя.
Герої творів “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Бурлачка”, “Баба Параска та баба Палажка” живуть в уяві наших радянських читачів і ще довго житимуть, викликаючи гнів до гнобителів народу і співчуття до поневолених трудящих.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)