Ліричний світ А. А. Ахматової
И все-таки узнают голос мой.
И все-таки ему опять поверят.
А. Ахматова
Ім’я Анни Ахматової за силою свого дарування, майстерності і таланту стоїть поруч з іменами геніальних поетів XX століття. Читачеві імпонує афористична стислість, опукла промовистість лірики Ахматової, які переконливо розкривають в її позбавлених тіні прикрашення віршах великий поетичний талант і сильний ліричний характер.
На рубежі двох століть народилася велика російська поетеса Анна Андріївна Ахматова. Вірніше, великий російський поет, тому що сама
Великий вплив, можливо, на її поетичне становлення мало те, що Ахматова дитячі роки провела в Царському Селі, де саме повітря було просякнуте поезією. Це місце стало для неї найдорожчим з усіх місць на землі на все життя. І тому, що “тут лежала його (Пушкіна) треуголка і розтріпаний томик Парні, і тому, що для неї, сімнадцятирічної, а саме там, “заря была самой себя алее, в апреле запах прели и земли, и первый поцелуй…”, і тому, що там, у парку, були побачення з Миколою Гумильовим, іншим трагічним поетом епохи, котрий став долею
Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне…
Поезія Ахматової – поезія жіночої душі. І хоча література загальнолюдська, Ахматова мала повне право сказати про свої вірші:
Могла ли Биче словно Дант творить,
Или Лаура жар любви восславить?
Я научила женщин говорить.
Перші вірші Ахматової – це любовна лірика. У них любов не завжди світла, найчастіше вона несе горе. Часто вірші Ахматової – це психологічні драми з гострими сюжетами, заснованими на трагічних переживаннях. Ліричну героїню Ахматової відкинули, не зрозуміли, розлюбили. Але переживає вона це достойно, із гордою смиренністю, не принижуючи ні себе, ні обранця.
В пушистой муфте руки холодели
Мне стало страшно, стало как-то смутно.
О, как вернуть вас, быстрые недели
Его любви, воздушной и минутной!
Герой ахматовської поезії складний і багатоликий. Він – коханець, брат, друг, який постає у різноманітних ситуаціях. То між Ахматовою і її коханим виникає стіна нерозуміння, і він іде від неї, то вони розстаються тому, що їм не можна бачитися, то вона оплакує свою любов і уболіває, але завжди Ахматова кохає.
Все тебе: и молитва дневная,
И бессонницы млеющий жар,
И стихов моих белая стая,
И очей моих синий пожар.
Але поезія Ахматової – це не тільки сповідь закоханої жіночої душі, це і сповідь людини, що живе всіма бідами і пристрастями XX століття. А ще, за словами О. Мандельштама, Ахматова “принесла в російську лірику усю величезну складність і психологічне багатство російського роману XX століття”:
Проводила друга до передней,
Постояла в золотой пыли,
С колоколенки соседней
Звуки важные текли.
Брошена! Придуманное слово –
Разве я цветок или письмо?
А глаза глядят уже сурово
В потемневшее трюмо.
Найголовнішою любов’ю в житті А. Ахматової була любов до рідної землі, про яку вона напише пізніше, що “ложимся в нее и становимся ею, оттого и зовем так свободно своею”.
У важкі роки революції багато поетів емігрували з Росії за кордон. Дуже важко було Ахматовій, але вона не покинула свою країну, тому що не мислила свого життя без Росії.
Мне голос был. Он звал утешно,
Он говорил: “Иди сюда,
Оставь свой край глухой и грешный,
Оставь Россию навсегда”.
Але Ахматова “байдуже і спокійно руками замкнула слух”, щоб “этой речью недостойной не осквернился скорбный дух”.
Любов до Вітчизни в Ахматової не предмет аналізу, міркувань. Буде Батьківщина – будуть життя, діти, вірші. Немає її – немає нічого. Ахматова була чесним і щирим виразником бід, нещасть свого століття, від якого вона була старша на десять років.
За часи сталінщини Ахматова не була піддана репресіям, але для неї це були важкі роки. Її єдиний син був заарештований, і вона вирішила залишити пам’ятник йому і всім людям, що постраждали в цей час. Так народився знаменитий “Реквієм”. У ньому Ахматова розповідає про важкі роки, про нещастя і страждання людей:
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.
Незважаючи на тяжке і трагічне життя, жах і приниження, пережиті нею під час війни і після неї, розпачу і розгубленості в Ахматової не було. Ніхто ніколи не бачив її з похиленою головою. Завжди пряма і сувора, вона була людиною, яка відрізняється великою мужністю. У своєму житті Ахматова знала славу, безславність і знову славу.
Я – голос ваш, жар вашего дыханья,
Я – отраженье вашего лица.
Такий ліричний світ Ахматової: від сповіді жіночого серця, ображеного, обуреного, але люблячого, до “Реквієму”, що приголомшує душу і яким кричить “стомільйонний народ”.
Колись у юності, явно передчуваючи свою поетичну долю, Ахматова вимовила, звертаючись до царськосільської статуї О. С. Пушкіна:
Холодный, белый, подожди,
Я тоже мраморною стану.
І, напевно, там, де вона хотіла – навпроти ленінградської в’язниці повинен стояти пам’ятник жінці із сивим волоссям, яка тримає в руках вузлик із передачею для єдиного сина, уся провина якого була тільки в тому, що він був сином Миколи Гумильова і Анни Ахматової – двох великих поетів, які не догодили владі.
А можливо, зовсім і не потрібно мармурових статуй, адже є нерукотворний пам’ятник, який вона спорудила собі слідом за своїм царськосільським попередником, – це її вірші.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)