Ліричні відступи в “Євгенію Онєгіні” А. С. Пушкіна й “Мертвих душах” Н. В. Гоголя

Можливість ліричних відступів заявлена й Пушкіним, і Гоголем у жанрі. “Євгеній Онєгін” – це не просто роман, а роман у віршах (“диявольська різниця!”), Пушкін особливо підкреслює з’єднання епічного й ліричного жанрів. Його роман у віршах – не тільки оповідання про життя героїв, але й ліричний добуток, наповнений авторською індивідуальністю.

Те ж відбувається й у прозаїчній “поемі” (саме так визначає Гоголь свій утвір) “Мертві душі”. Адже насправді це не тільки Історія чичиковской авантюри, а пісня про Росію,

глибоко особисті міркування й переживання Гоголя.

За допомогою ліричних відступів Пушкін уводить у художню тканину роману свою епоху з її побутом (майже вся I глава), реальними людьми, яких не міг не довідатися читач (“Фонвізін, друг волі”, “перейнятливий Княжнін”, “Озеров із младой Семеновій”, “наш Катенин”, “кілкий Шаховской” і багато хто інші). У цьому важлива роль ліричних відступів – розширення художнього простору, те, що робить “Онєгіна” “енциклопедією російського життя”. Ухопившись за какуюнибудь деталь, Пушкін доповнює, пожвавлює її своїм особистісним сприйняттям,

хвилею асоціацій, що створюють враження повної вірогідності. Ліричні відступи такого роду схожі на живе спілкування автора і його героїв; так миттєва реакція Пушкіна: коштує Онєгіну поїхати на бал, а поет уже викликує:

У дні веселощів і бажань Я був від балів без розуму…

Далі він пускається в настільки довгі міркування про дамські ніжки (“Ах, ніжки, ніжки! де ви нині?..”), що пізніше йому доводиться вибачатися перед читачем:

На початку мого роману

(Дивитеся перший зошит)…

Я зайнявся воспоминаньем

Про ніжки мені знайомих дам.

Пора мені зробитися розумній,

У справах і складі поправлятися,

И цей п’ятий зошит

Від відступів очищати.

Але все-таки ліричні відступи займають більшу частину роману, а тому що їхня істотна роль у тім, щоб увести в роман автора, самого Пушкіна, то він фактично виявляється головним героєм, а те, що читач довідається про нього, чи не важливіше для Пушкіна всієї історії Онєгіна й Тетяни. Всі частіше він переходить до власних переживань:

Хоч я сердечно

Люблю героя мого,

Хоч вернуся до нього, звичайно,

Але мені тепер не до нього.

Але про цьому після, звернемося тепер до Гоголя. У нього роль “побутових” пушкінських відступів грають розгорнуті порівняння – “драбинки”, у яких Гоголь, відштовхнувшись від дрібної деталі, іде далеко за межі сюжету, однак у Гоголя це найчастіше випадкові, нічим не мотивовані відгалуження дороги його поеми “чоловіча, кругла, широка особа, як молдаванські гарбузи, називані горлянками, з яких роблять на Русі балалайки, двострунні легкі балалайки, вроду й потіху ухватливого двадцятилітнього хлопця…” і т. д. Але головна тема поеми – Росія, і всі ліричні відступи хоча б краєчком зачіпають, розвивають цю тему навіть у наведеному уривку: “з яких роблять на Русі… Гоголівські ліричні відступи, як і пушкинсше, служать розширенню художнього простору, свідомості цілісного образа Русі – від побутових деталей узагальнення: “Спокій була відомого роду, тому що готель був теж відомого роду, тобто саме така, як бувають гостинці в губернських містах…” і т. д.) до масштабним, наповненим філософським змістом образів птицатройка Що стосується побутових деталей, які стають предметом іронії автора, те це зустрічається й у Пушкіна:

Коли благому пэосвещеныо

Отдвинем більше границь,

Згодом (по расчисленью

Философические таблиць,

Років чрез п’ятсот )

Дороги, вірно,

У вас зміняться безмірно…

Тепер у нас дорэги погані,

Мости забуті гниють…

И т. буд. Саме тим дороги – друга найважливіша тема “Мертвих душ”, пов’язана з темою Росії. Дорога – образ, що організує весь сюжет, і себе Гоголь уводить у ліричні відступи як людини шляху. “Колись, давно, у лета моєї юності… мені було весело під’їжджати в перший раз до незнайомого місця… Тепер равнодушно під’їжджаю до всякого незнайомого села й равнодушно дивлюся на її вульгарну зовнішність; моєму охолодженому погляду неприємно, мені не смішно… і байдуже мовчання зберігають мої недвижні вуста. Про моя юностр! Про моя совість!”

Пушкін наприкінці VI глави роману теж прощається зі своєю молодістю:

Мрії, мрії! де ваша насолода?

Де вічна до неї рима, младость?

Ужель мені незабаром тридцять років?

Однак настрій Пушкіна зовсім інше, йому не властива гоголівська похмура туга; він приймає все, що трапляється з ним, що досилає йому доля, спокійно:

Але так і бути: попрощаємося дружно,

Об юність легка моя!

Дякую за наслажденья,

За смуток, за мидые мученья…

За всі, всі твої дарунки

Дякую тобі… Досить!

З ясною душою

Пускаюся нині в новий шлях

Від життя минулої відпочити.

Пушкін у ліричних відступах – жива людина зі своєю долею, думками й спогадами. І відносини зі своїми героями він будує, як з живими людьми. Оточені безліччю літературних “зразків” (Клариса, Юлія, Дельфіна, Вольмар, Вертер, Грандисон), вони не виявляються жодним з них (“Але наш герой, хто б не був він, вуж вірно не був Грандисон”). Дуже цікаві міркування Пушкіна про літературу, різних її напрямках: класицизмі, над яким Пушкін жартує, романтизмі, від якого відходить, відчувши, що він застарів. Все це написано не цілком серйозно, у жартівливому тоні:

Свій склад на важливий лад настроя,

Бувало, полум’яний творець

Виявляв нам свого героя

Як досконалості зразок.

Це схоже на міркування Гоголя про різні “типи” письменників: “Щасливий письменник, що повз характери нудних, противних… не стосуючись землі, весь валив у свої далеко відірвані від її й звеличені образи… Немає рівного йому в силі – він бог! Але не такий доля й інша доля письменника, що дерзнув викликати назовні все, що щохвилини перед очами й чого не зрять байдужі очі… Тому що не визнає сучасний суд, що дорівнює дивовижні стекла, що озирають солнцы й передають движенье непомічених комах… Суворо його поприще, і гірко відчує він своя самітність”. Гоголь зараховує себе саме до останнього “типу”. Наприкінці своєї поеми він відповідає на можливі обвинувачення “з боку так званих патріотів”, що вимагають, щоб все сказане про Росію було однаково похвальною, гарною, піднесеним, притчею про Кифе Мокійовича й Мокія Кифовиче, обвинувачуючи “думаючих не про те, щоб не робити дурного, а тім, щоб не говорили, що вони роблять дурне”. Одночасно Гоголь говорить і про “цінителів літератури”, у яких своє подання про мету письменницької праці (“Краще ж представляйте нам прекрасне, захоплююче”). Гоголь заздалегідь розчарований у своїх читачах: “Але не те важко, що будуть не задоволені героєм, важко те, що живе в душі непереборна впевненість, що тим же самим героєм… були б задоволені читачі”.

Зовсім подругому звертається до читача Пушкін:

Хто б не був ти, про мій читач,

Друг, недруг, я хочу з тобою

Розстатися нині як приятель.

Прости. Чого б ти за мною

Тут не шукав у строфах недбалих…

Дай боже, щоб у цій книжці ти…

Хоча крупицю міг знайти.

За цим розстанемося, прости!

Ну а пушкінський фінал:

Промчалося багато, багато днів

З тих пор, як юна Тетяна

И с їй Онєгін у неясному сні

Явилися вперше мені –

И далечінь вільного роману

Я крізь магічний кристал

Ще не ясно розрізняв, –

Нагадує гоголівське: “И довго ще визначено мені дивовижною владою йти об руку з моїми дивними героями, озирати всю громаднонесущуюся життя, озирати її крізь видний миру сміх і незримі, невідомі йому сльози!”

Отже, ліричні відступи – дуже важлива частина обох добутків. В “Євгенію Онєгіні” вони вводять щирого головного героя роману – Пушкіна, людини своєї епохи, в оточення її атрибутів і прийме. Гоголь у своїй поемі виступає насамперед як мислитель і споглядальник, що намагається розгадати таємничу птицутройку – Русь (“Чи не так і ти, Русь, що жвава, необгонимая Трійка, несешся?.. Русь! куди ж несешся ти? дай відповідь. Не дає відповіді”). Ліричні відступи в “Мертвих душах” часто більше глибокі, філософськи серйозні, чим пушкінські. Але, хоча й з різних сторін, обоє письменника вирішують одне завдання: і Пушкін і Гоголь малюють дуже широку, об’ємну картину російського життя свого часу, доповнюючи її власними судженнями й авторської идивидуальностью, і головну роль у цьому грають саме ліричні відступи