Ліна Костенко: це мужність і зрілість сучасної української поезії
Поезія вже дорослої Ліни Костенко гортає сторінки спогадів про дитинство, рідних серцю людей, котрі привели тебе у цей світ, навчивши благородства, чесності, доброти. Живе у пам’яті ліричної героїні вірша “Старесенька іде по тій дорозі” бабуся, довічне прощання з якою так хочеться повернути на зустріч. Отже, і сама поетеса прагне тієї постійної присутності рідної душі, бо ж без неї збідніло життя: “Моя бабусю, старша моя мамо! Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!” І далі: “І так по крихті, крихті Україна – іде з тобою, Боже
Можна вважати цілком закономірною появу першої поетичної збірки 1957 року, так само
Найглибшою, найточнішою біографією Ліни Костенко є її поезія. Обдумуючи спосіб дослідження неповторності поетичного мислення Ліни Костенко, вважаємо найпродуктивнішим розгляд найбільш визначних аспектів її творчої палітри в процесі аналізу окремих проблем, мотивів чи морально-етичних категорій, сповідуючи при цьому принцип наступності (від ранніх збірок до сьогоднішніх). В царині лірики шкільні програми найперше виділяють антивоєнні мотиви (“Мій перший вірш”. “Пастораль XX століття”, “Тут обелісків ціла рота”). Виходячи з того, що цей мотив у творчості Ліни Костенко має виразний автобіографічний характер, пропонуємо вчителю дещо розширений проспект роздумів над ним. Проблема “людина і війна” – наскрізна у творчості Ліни Костенко і несе в собі потужний виховний потенціал – повернення сучасному поколінню категорії пам’яті, знівельованої в часи так званого застою. Ця бесіда може бути розрахована на один урок. Об’єктом дослідження на другій годині може стати інтимна лірика. Третє заняття вчитель міг би повністю присвятити філософській ліриці поетеси.
Антилюдська сутність війни осмислюється в одній з найвідоміших антивоєнних поезій Ліни Василівни “Старенька жінко, Магдо чи Луїзо…” із збірки “Над берегами вічної ріки”, яку варто розглянути разом з учнями (вона пропонується в програмі для самостійного читання). Оригінальний прийом – звернення жінки-українки, котра втратила рідних людей на війні, до німкені, яку, мабуть, теж не помилував жорстокий час – зробив поезію емоційно незамкненою системою, в якій чуємо вистраждане застереження згорьованих матерів:
Я не скажу ні слова тобі злого. Твій, може, теж загинув на війні. За що він бився, Магдо, проти кого?! Вже не кричить: “Хайль Гітлер!” на стіні?!
Гортаючи сторінки ранніх “Вітрил” молодої авторки, натрапляємо на таку щемну замальовку, що від жалю стискається серце. Перед нами постає чи наш літній дідусь, чи сусід у своїй вічній скорботі, якій ніхто не дасть ради. Хтось мудрий сказав, що гуманність – це перш за все страждання чийогось небайдужого до чужої біди, до чужого болю серця, яке має стати поштовхом до співчуття, співпереживання, до дії. Отож рядки Ліни Костенко апелюють саме до нашої небайдужості:
Останні квіти. Перший іній, Свинцеве листя. Срібний ранок… Поштову скриньку в колір синій дідусь фарбує цілий ранок. Погріє руки у рукавах, На скриньку збоку поглядає, Яскрава скринька, ой. яскрава! Від кого ж він листів чекає?
Лірика Ліни Костенко художньо матеріалізує реальний світ, подаючи модель життя глибокоособистісно, часом до наївності прозоро, часом ускладнено. Поетичний синтез в її образному світі ніколи не буває нав’язливим, сприймається легко, природно, хоча часто наповнений парадоксальними художніми ситуаціями. Лірична героїня поетеси часто живе у взаємовиключаючих станах духу. Вона то радісна, то печальна, то палка, то стримана. Світ її переживань найчастіше драматичний. Сприймається ця героїня як цілісний образ, хоча й дуже різноплановий, складний. Лірична героїня (а відтак і авторка) – це чутлива, ніжна, зболена душа, могутня й надзвичайно активізована ерудиція. Духовний світ її вибудований на своєрідній поетичній асоціативності та метафоричності мислення, багатозначності слова, яке поетеса відчуває нервами. “Моя душа задивлена в чужу” – ці слова пояснюють глибинну справжність емоційних реакцій на світ героїні поезії Ліни Костенко, якій “в глибинах гармонії болять дисонанси”:
Яка ж вона – лірична героїня її поезії, голос авторської душі? Вона – конкретна особистість з певною логікою характеру і має досить конкретні риси вдачі: по-перше – вірність самій собі, своїм принципам, а звідси вже виростає ідея вірності друзям, вірності мріям; по-друге – максималізм; по-третє – іронічність широкого діапазону (буває печальною з приводу непростої жіночої долі, часом ледь усміхненою з приводу якоїсь ситуації, іноді саркастичною, бо не може щось обійти, не помітити). При всій декларативності і видимій здатності висновків ці рядки звучать глибоко особистісно, бо концентрують в собі максималізм юної душі, який у зрілої Ліни Костенко виллється в пристрасно-нестримних рядках поезії “Спини мене…”, динамічний ритм якої якнайвиразніше передає прискорений темп життя душі і серця в стані кохання. Прочитавши цю поезію, спрямуймо думки на роздум про динаміку людського почуття, виражену в кількох поезіях, про шляхи її художньої матеріалізації у різнонастроєвих речах. У Ліни Костенко трепетне почуття любові позначене діткливо: “Може ніжність, а може й ні”. Варто в плані порівняння пригадати вірш П. Тичини “О люба Інно…”. Скільки подібних ситуацій нереалізованої жіночої душі (чи й чоловічої) ми стрічаємо в житті! “І в недобру для серця пору я сказала комусь – “Люблю”,- журно аналізує помилку юна Ліна Костенко. А в “Чужому весіллі” цей мотив з таким незбагненним драматизмом прозвучить у внутрішньому мовчазному діалозі двох, зреалізувавшись у розгорнутій метафорі, яка, ніби народна пісня, увібрала в себе драму непорахованих людських душ:
Чужа душа сиділа одесную, В чулий душі усе було чуже. У тій журбі оддлачу, одісную, аж поки час тих днів не одпряже…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)