ЛІКОК, Стівен Батлер
(1869 – 1944)
ЛІКОК, Стівен Батлер (Leacock, Stephen Butler – 30.12. 1869, Суонмур, Англія – 28.03. 1944, Торонто) – канадський письменник.
Літературна спадщина Лікока містить значну кількість гумористичних оповідань і яскравих літературних пародій; важливе місце посідає в ній політична сатира. Звертався Лікок і до питань літературно-теоретичного характеру: про природу сміху, про гумор у літературі, про письменницьку майстерність. Про складні речі Л. вмів говорити дохідливо та цікаво, що й приваблює до його творів читачів. Своїми вчителями Лікок називав
Лікок народився в Англії. Його дитинство проминуло у містечку Суонмур, у Гемпширі. Коли майбутньому письменнику виповнилося сім років, його батьки, гнані надією на збагачення, прагненням подолати злигодні, емігрували у Канаду, де орендували ферму на березі озера Сімко у провінції Онтаріо. Особливих змін на краще не сталося, прибутків насилу вистачало на утримання сім’ї. Про роки своєї ранньої юності Лікок писав у автобіографічній книзі “Хлопчик
Головною справою свого життя Лікок вважав гумористику, хоча як письменник виступив порівняно пізно. Перша збірка його оповідань “Літературні ляпсуси” (“Literary Lapses”) була видана у 1910 p., коли Лікоку було вже 40 років. До праці письменника Лікок ставився з великою відповідальністю. “Багато хто з моїх друзів вважає, – писав він у передмові до своєї книги “Як писати” (“How to Write”, 1944), – що свої гумористичні дрібнички я пишу у хвилини дозвілля, коли мій стомлений мозок нездатний виконувати серйозну працю політеконома. Я вважаю навпаки. Написати вагомий повчальний твір, що опирається на факти і цифри, зовсім не так важко, але створити з глибини свого “я” дещо, варте прочитання задля самого себе, – важка справа, яка вдається лише в дуже рідкісні щасливі миті життя”. І тут же він говорить: “Існує лише один рецепт для письменника – візьми літр або трохи більше людської крові, змішай її з пляшкою чорнила та повною ложкою людських сліз і моли Бога, аби Він простив тобі твої ляпки”. Про серйозне Лікок завжди говорить жартома. Він – гуморист, але веселий і дотепний жарт не є для нього самоціллю. Комізм ситуацій у його оповіданнях, незвичайні пригоди його героїв, несусвітній лад їхніх думок і почувань – в усьому цьому письменник намагається розкрити суперечності життя, спостережену ним невідповідність між швидкими темпами розвитку техніки, успіхами цивілізації й тим становищем, у якому перебуває людина. Сміх Лікока зігрітий теплом і співчуттям до людей, у його гуморі полягає його філософія життя.
Про гумор Лікок писав у своїх працях “Гумор, як я його розумію” (“Humour. As I See It”, 1916), “Гумор, його теорія і техніка” (“Humour. Its Theory and Technique”, 1935), “Гумор і людство” (“Humour and Humanity”, 1937), “Як писати”; найбільшому гумористу Ч. Діккенсу присвячена книга Лікока “Ч. Діккенс, його життя і творчість” (“Ch. Dickens, His Life and Work”, 1933). За означенням Лікока, гумор – це роздуми над суперечностями життя та їхнє художнє вираження. Гумор у його найвищій формі – це пояснення життя, витлумачення його явищ; він породжується контрастами дійсності, невідповідностями між нашими уявленнями про життя і тим, що в ньому існує. Сміх – лише перший ступінь гумору. Своєї найбільшої глибини і сили гумор досягає тоді, коли сміх змінюється усмішкою, що переходить у сльози при вигляді несправедливості нашої долі. Вища форма гумору – це змішання сліз і сміху.
В історії розвитку гумору Лікока вирізняє імена В. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра, Л. Стерна, О. Годдсміта. Свого торжества гумор сягає у творчості Діккенса і Твена. З’яву цих найбільших гумористів у XIX ст. Лікок пояснює тим, що саме в цьому столітті суперечності життя заявили про себе з найбільшою силою, вони стали кричущими. Гумор англійця Діккенса заснований на факті, гумор американця Марка Твена – на перебільшенні, що й відобразилося у його оповіданнях. Найвидатніший роман Марка Твена – “Пригоди Гекльберрі Фінна”, який викликає в читача сміх і сльози водночас. Найвищу заслугу Діккенса Лікок вбачає у його гуманізмі. Дуже дорогий і близький Л. О. Генрі, у творчості якого трагічні та комічні сторони життя сплавлені воєдино.
Тонкий поцінувач дотепного жанру та захоплюючої інтриги, Лікок ніколи не вважав їх метою своєї творчості. На його глибоке переконання, істинний гумор заснований на правді життя, а кінцевою його метою є змалювання живих людських характерів. У такому ключі й створені кращі твори самого Лікока, об’єднані у збірки: “Літературні ляпсуси” (1910), “Нісенітні новели” (“Nonsense Novels”, 1911), “Веселі оповідання про маленьке містечко” (” Sunshine Sketches of a Little Town”, 1912), “Ідилічні пригоди байдикуючого багатія” (“Arcadian Adventures with the Idle Rich”, 1914), “Божевільні вигадки” (“Frenzied Fiction”, 1918), “Потойбіч рампи”(“Overthe Footlights”, 1923), “Мемуари манекенниці” (“Model Memoirs”, 1939) та ін. Крім оповідань, до збірок увійшли літературні пародії та гумористичні “лекції”.
Тематика оповідань Лікока різноманітна. Він висміює побут, звичаї та психологію “середнього американця”, страшенно залежного від “крику моди” і стандартизації; Лікок чимало уваги приділяє станові мистецтва та літератури, виявляючи ознаки їхнього очевидного руху до масової культури, пише про убозтво тих фільмів і книг, котрі спритні ділки пропонують увазі публіки. Єдина думка об’єднує твори Лікока, спільна тема в різних аспектах розвивається в його гумористиці – дегуманізація життя та мистецтва. Оплутаний умовностями моралі, задурманений низькопробними видовищами і чтивом, пригнічений швидкістю життєвих ритмів і повсякденними проблемами, герой Лікока перетворюється у жертву досягнень цивілізації, не помічаючи того, що все його існування механізується. Він може залишатися самовпевненим і амбіційним, але в той же час він смішний і жалюгідний.
Чимало оповідань написані від першої особи. Як оповідач фігурує недалекий і самозакоханий буржуа. Невипадково Лікок уникає називати свого героя на ім’я, але навіть якщо він і постане перед нами як якийсь містер Батт, це не змінює суті справи: він залишається самим собою – обмеженим, непохитним у вірі в долар, схильним повчати і давати настанови, що узгоджуються з його вельми вбогими уявленнями про життя. Ми бачимо його то благодушно налаштованим, то збудженим і схвильованим, то розгубленим і зляканим. Він скупий і дріб’язковий, надокучливий і тупий, не відчуває краси та чару природи. Його дивують люди, які радіють приходу весни, прильоту птахів та “іншим дурницям”. Він знає лише двох птахів – ворону і півня, а про зміну пір року здогадується за змінами в клубному меню (“Перші ознаки весни”). У формі лексикону абеткових істин написане оповідання “Основи освіти”. Це своєрідна збірка відомостей, убогих істин, яких виявляється цілком достатньо для необхідного “рівня” освіти. Всі відомості про основи наук вміщуються на десяткові сторінок друкованого тексту.
Лікок дотепно пародіює різноманітні довідники, посібники, нотатники; глузує зі сліпої довірливості людей, котрі вірять у можливість спілкування зі “світом духів”, займаються спіритизмом. Комізм багатьох його оповідань полягає у сміливому змішуванні несумісного (до потойбічного світу духів вривається цивілізація з її технічними досягненнями, використовується телефон, агенції зі спілкування з духами тощо). Порушуються рамки достовірного, можливого, виникають ситуації неймовірні, абсурдні. Однак нерідко в оповіданнях Лікока гучний глузливий сміх поступається місцем сумній посмішці, комізм ситуацій не приховує печальних сторін життя. Лікок пише про егоїзм людей, про взаємне непорозуміння, про відчуженість, про те, наскільки оманливим є зовнішній добробут, наскільки нетривкі дружні й родинні зв’язки (“Як ми відзначили день народження мами”).
Дотепні різноманітні пародії Лікока. Розвиткові жанру пародії він надавав великого значення, вважаючи цю форму особливо ефективною у творчості гумориста. Він пародіював детективні романи й оповідання, пригодницькі та фантастичні твори, мемуарну літературу дешевого штибу, “ділову повість”, що увійшла в моду, стиль наукових досліджень, лекцій та використовувані в них ораторські прийоми, текст реклам, оголошень, газетних інтерв’ю.
У пародіях Лікока на детективи містяться неодмінні атрибути цього роду літератури: слідчий, його вірний помічник, вбивство і злочинець, клубок таємниць і процес їхнього розплутування. Комізм полягає в тому, що, зберігаючи примітивну схему детективу, пародіюючи шаблон в описі героїв, їхньої мови та вчинків, Лікок вводить в оповідь несподівані деталі, що явно суперечать усталеним традиціям. Так, в оповідання “Збожеволілий через таємницю” “проникливий” слідчий останнім дізнається про те, що зниклий принц Вюртембурзький, пошуками якого він займається, не людина, а собака. У пародії на фантастичний роман – “Людина в азбесті”, герой відмовляється від життя в “ідеальному” суспільстві майбутнього: “Я не хочу вашої цивілізації. Поверніть мені назад моє колишнє життя з його боротьбою за існування, з його важкою працею, розчаруваннями, з його сердечною тугою”.
Лікок створив свій тип гумористичного оповідання. У жвавій, невимушеній формі, ніби розмовляючи з читачем, він говорить про речі значні та злободенні. Лікок порушує рамки достовірного, не боїться перебільшень. Розвиток інтриги має для нього значно менше значення, аніж відтворення “духу” зображуваного явища. Улюблений прийом – показ подій через сприйняття пересічного обивателя; але й сам письменник стає ніби одним із учасників того, що відбувається.
У канадській літературі XX ст. Лікок посідає помітне місце. У 1946 р. в Канаді заснована щорічна премія імені Лікока за кращий гумористичний твір.
Фейлетон Лікока “Моя фінансова кар’єра” (ім’я перекладача позначено криптонімом – М. Л.) надруковано у львівській газеті “Діло” (1923, 18 серпня).
H. Михальська
(2 votes, average: 5.00 out of 5)