Квазімодо як взірець духовної краси (За романом В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”)
З давніх-давен людство вирішувало питання щодо співвідношення душевної краси і фізичної довершеності. Найближче до вирішення цього питання підійшли стародавні греки. Але потім про фізичну довершеність забули: наступало середньовіччя.
Роман Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері” розповідає про Париж епохи середньовіччя. Із властивими йому енциклопедичністю знань та нахилом до риторики Гюго змальовує кілька цікавих цільних характерів, кожному з яких можна було б присвятити цілу книжку. Одним з головних героїв твору є Квазімодо
Квазімодо, замкнений у шкаралупу своєї потворності, здається майже твариною. Але вперше
Відчуття власної потворності аж до самої смерті мучило Квазімодо: “Я здаюсь вам звіром, скажіть? А ви, ви сонячний промінь, ви крапля роси, ви пісня пташки”. Дзвонареві Собору вдається з’єднатися із своєю коханою Есмеральдою, але лише після смерті.
Квазімодо не є зразком виваженості. Його відвідують різноманітні почуття, наприклад злість, яку можна вважати наслідком ставлення до Квазімодо оточуючих людей. Дзвонар не зміг втриматися від того, щоб не помститися священникові Клоду Фролло, скинувши його з височині Собору. Після загибелі Есмеральди та Фролло Квазімодо вимовляє: “Ось усе, що я любив”. Дійсно, горбань любив прекрасне, уособлене в Есмеральді, і Бога, якого уособлював Фролло. Може здаватися, що для Квазімодо більше нічого не лишилося у світі. Але, на мій погляд, у горбаня було те, чого він так і не збагнув: Собор. Дзвонар міг би лишатися частиною цієї величної споруди, яка простягає дві свої башти, немов дві руки, волаючи до пустого неба. Та це тільки припущення.
Сенс та жорстокість життя, відчайдушність кохання, смерть та палкі пристрасті – все це вмістив у своєму романі Віктор Гюго. Квазімодо є, так би мовити, багатошаровим характером. При кожному наступному читанні “Собору Паризької Богоматері” читач відкриває нові риси цього надцікавого героя, назвисько якого зробилося майже загальним ім’ям.