КумулятивнІ казки

Великою групою культово-анімістичних творів, що примикають до звіриного епосу, є кумулятивні Казки (від лат. cumulatio – збільшення, накопичення, cumulare нагромаджувати, посилювати). Композиційно-структурними ознаками вони відрізняються від казок інших типів, що дає підставу виділяти їх в окрему групу. Кумулятивні казки будуються на багаторазовому повторі однієї ланки, за допомогою чого відбувається нагромадження: вибудовується ланцюг, послідовний ряд зустрічей чи відсилань, обмінів тощо. Ланцюг, створений внаслідок повторення одних і тих самих

дій чи елементів, вкінці обривається або розплутується у зворотному порядку.

Генетично ці Твори сягають глибокої давнини і, на думку дослідників, походять із замовлянь, до яких вони подібні за своєю структурою: “Композиційна логіка замовлянь – це логіка кумулятивної казки. Як припускають історики культури, структурна спільність кумулятивної казки та формул-замовлянь – наслідок їхньої спільності генетичної. А генетично і ті, й інші беруть початок із найбільш раннього, докомпозиційного сприйняття та зображення світу”. Така алогічність текстів виникає через відсутність у мисленні та розумінні

давньої людини причинності та наслідко-вості. Тут є лише співіснування явищ у просторі буття.

У кумулятивних казках немає опису подій сюжетного порядку (сюжет, як такий, взагалі відсутній). Навпаки, всі події незначні, неважливі, тому створюється комічний контраст з непомірним їх наростанням чи несподіваною кінцівкою. У такому нагромадженні і полягає інтерес казки.

В. Пропп визначає два осносних види кумулятивних казок: 1) ланцюгові (від нім. Kettenmdrchen) чи формульні (від англ. formulatales) та 2) епічні. Але і в рамках двох груп можна виділити певні їх різновиди.

Український Народний епос дуже багатий на кумулятивні казки всіх типів з різними видами кумуляції.

Ланцюгові (формульні) чи докучливі казки, очевидно, найдавніші за походженням, найближчі до замовлянь, і зберігають зв´язок із давньою системою поглядів. Такими є твори “Як курочка півника оживила” (чи “Півник та курочка”). Зав´язка оповіді в тому, що курочка натрапляє на мертвого півника і біжить по воду, щоб його оживити. Та море не дає води, а вимагає клову; курочка просить клову у вепра, а той вимагає листу… Тоді курочка йде до липи за листом, до дуба за жолудем, до корови за маслом, до дівчини за сіном, до купця за вінком для дівчини і т. д. Щоразу повторюється казковий зачин:

Ой у полі, да на горі кур лежить, кур

Да й не дише, крильцями, лапками не колише.

При цьому кожен новий герой перепитує, для чого курочці річ, якої вона просить, а її відповідь щоразу збільшується, утворюючи ланцюг:

– Купче, купче, дай вінок. – Липі дать.

– Нащо вінок? – Нащо липі?

– Дівці дать. – Листу дасть.

– Нащо дівці? – Нащо листу?

– Сіна дасть. – Вепру дать.

– Нащо сіна? – Нащо вепру?

– Корові дать. – Клову дасть.

– Нащо корові? – Нащо клову?

– Масло дасть. – Морю дать.

– Нащо масла? – Нащо морю?

– Дубу дать. – Води дасть.

– Нащо дубу? – Нащо води?

– Жолудь дасть. – Куру дать…

– Нащо жолудь?

Тоді купець дає вінок, і цей ланцюг розгортається у зворотному напрямі, курочка водою поливає півника, “А він тоді “ку-куріку! кукуріку, кукуріку-у-у!”

Подібними у композиційному плані є ряд варіантів казки “Горобчик та бадилинка”. Тут горобець просить бадилинку, щоб його поколисала, а вона відмовляється. Він кличе козу їсти бадилинку, коза питається “Нащо?”, почувши відповідь, говорить “Не хочу”. Тоді горобець іде до вовка, щоб той з´їв козу; до стрільця, щоб застрілив вовка; до вогню, щоб спалив стрільця; до води, щоб залила вогонь; до волів, щоб випили воду; до колоди, щоб забила волів; до хробаків, щоб точили колоду. Розмова між горобцем і кожним наступним персонажем нагромаджується у вигляді ланцюжка. Вкінці – “хробаки до колодок, колодки до волів, воли до води, вода до вогню, вогонь до стрільця, стрілець до вовка, вовк до кози, коза до бадилинки! А бадилинка горобця-молодця лю-лю-лю-лю!”

Кінець таких казок несподіваний, необгрунтований: не пояснюється, чому всі відмовляють головному персонажеві, лише хтось один без вагань виконує його прохання, і казка завершується. У таких творах основою оповіді є діалог, який будується з коротких та однотипних фраз. Часто цей діалог комічний. У ньому один з героїв задає однотипні питання; або дає почергові відповіді типу: “Це добре”, “А це погано” (інколи розмова набуває форми прискорення):

…- Ми полізли рвати вишні. – Але з нього стирчали вила.

– Це добре. – А це погано.

– Але гілка зламалась. – Але ми на вила не впали.

– А це погано. – Це добре.

– Але під деревом був стіг сіна. – Але ми і на стіг не впали.

– Це добре. – А це погано…

Основними мотивами таких творів є багаторазове перепитування, перелічення, відсилання, ряд зустрічей чи розмов тощо. Композиція кумулятивних казок складається з експозиції, кумуляції та закінчення (розв´язки). Втративши роль замовляння, ці оповіді переходять у ранг казок, а згодом у дитячий жанр докучливих казок-небилиць.

Епічні кумулятивні казки це – група творів з подібними типами кумуляції, при якій однакові ланки або приєднуються одна до одної, перечислюючись підряд, або щоразу доповнюють уже існуючий ланцюг. Відмінність цього підтипу кумулятивних казок від попереднього полягає у більш вираженому епічному началі. їх композиція не складніша, ніж у першому випадку, але більше звертається уваги на епічні зв´язки між ланками ланцюга. Завдяки цьому епічні кумулятивні казки значно довші, виконуються оповідним тоном, часто з уповільненням оповіді. Експозиція таких творів більш розлога (приміром, у казці “Колобок” описується убогість діда з бабою, як баба з останнього борошна пече колобок). Як і в ланцюгових, у цих казках поширений мотив послідовних зустрічей головного персонажа: колобок, втікши від діда з бабою, зустрічається з зайцем, вовком, ведмедем, лисицею. У цих зустрічах спостерігається певна градація. Епічного характеру набувають зв´язки між ланками: “От котиться собі колобок по лісу та й котиться. Тут йому назустріч заєць…”.

Мотивами, що часто зустрічаються в кумулятивних казках цього типу, є:

– один за одного, ставання один на одного (“Ріпка”);

– напрошування у житло (“Кінська голова”, “Ведмідь і жителі конячої голови”, “Рукавичка”, “Звірі в рукавичці”, “Теремок”);

– виманювання із хати (“Коза-дереза”, “Коза в заячій хаті”, “Коза ярая півбока драная”, “Котик і півник”).

На відміну від творів першого типу, епічні кумулятивні казки, як правило, завершуються несподівано, моментально: ріпку виривають, коза-дереза втікає у далекий ліс, лисичка з´їдає колобка, ведмідь сідає на кінську голову і роздушує всіх тварин. Лише окремі казки завершуються так само, як ланцюгові. До них відносимо твори типу “Як чоловік вола продавав”: чоловік іде на ринок продавати вола, по дорозі міняє його на корову, корову – на теля, теля – на вівцю, вівцю – на козу, козу – на індика, індика – на гуску, гуску – на качку, качку – на курку, курку – на шило, шило – на голку, яку губить у сіні. Подібною є і казка про коваля, який із заліза повинен зробити плуг, який йому не вдався, бо частина заліза згоріла; з того, що залишилось, майстер намагається викувати косу, потім – лопату, серп, сапу, ніж, голку, яку кидає у воду, чує “пшик” і залишається ні з чим. Епічність цих казок підсилюється розмовами між чоловіком, що йде на ринок, і людьми, яких він зустрічає, або коваля з його замовником.

Поширеним типом епічних кумулятивних казок є твори, у яких нагромадження від кращого до гіршого (від меншого до більшого) чи навпаки відбувається в уяві або мріях головного персонажа. Один з прикладів – “Казка про Маланку”: дівчина, що несла на продаж молоко уявляла, як за виручені гроші купить курчат, буде продавати кури та яйця, заведеться господарством, збудує великий дім і швидко розбагатіє. Кінцівка, як завжди, несподівана: “Як підскочила Маланка, а молоко хлюп зо збанка”. Такі твори належать до епічних, оскільки виконуються розміреним оповідним тоном.