“Код нації”
Тарас Шевченко. Ми недавно відзначили чергову річницю з дня народження великого Кобзаря. Твори його видаються мільйонними тиражами. Національна Опера та Університет носять його ім’я. Але… хіба можна головне побачити очима, адже слухати вміє лише серце. Ці слова сказав колись Маленькому Принцу Рудий Лис, коли вони сиділи вдвох на великій планеті Земля. “Де ж тут логіка?” – запитаєте ви? Шевченко і раптом… Але вслухаймось, вчитаймось ще раз у ці слова: “Головного – очима не побачиш”. Що стоїть за нашими пишними святкуваннями?
Хто ми і куди прямуємо?
“Гнилий націоналізм”, – скаже хтось, просто чіпляємо нові ікони. Якби-то! Порубаймо вишневі садки, бо вже оскомина від них! Це в кого оскомина, у вас, хто українською розмовляє на рівні: “Ти мене понімаєш?”.
У “Кобзарі” закодована душа України. І душа людини, що знає горе, радість, кохання та смуток, але знає і тихі українські ранки, коли в повітрі ще висить сивий туман, але на сході вже жевріє скибочка сонця. Все ніби завмерло в передчутті щоденного дива, тихо стоять дерева в садку і лежить холодна роса на траві. Люди вже пораються по дворах, десь скрипить колодязь, дзеленчить відро, півень, збиваючи повітря крильми, злітає на тин, щоб провісти новий день.