Камінний хрест – Василь Семенович Стефаник
Василь Семенович Стефаник (1871-1936 pp.)
“Камінний хрест”
Перш ніж почати оповідання про еміграцію, Василь Стефаник довго спостерігав за емігрантами, спілкувався з ними, знайомився з публікаціями періодичної преси.
У Стефаника в “Камінному хресті” еміграція – один із виходів для селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад селянських господарств, голод штовхали селян до еміграції. Упродовж 1890-1910 pp. тільки з Галичини виїхало за кордон 300 тисяч українців.
Прототипом головного персонажа оповідання
Оповідання “Камінний хрест” – не єдиний твір Василя Стефаника, присвячений темі еміграції. Частково ця тема відбилася в новелах “Мамин
Герой новели Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів: “Два роки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада…” Проте у творі також багатогранно розкрито животворні зв’язки з рідною землею: “Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він переконаний, що Канада – це могила для нього і його дружини “.
Пізніше, у спогадах, Стефаник відзначить, що прототип головного героя дуже не хотів покидати свого каменистого грунту, але його діти не давали йому спокійно жити, і він втік до Канади, щоб жити. Письменник листувався зі своїм односельцем і знав, що той дуже сумував за рідною землею.
Стефаник із перших рядків твору знайомить читача з селянином-бідняком Іваном Дідухом, якого сусіди прозвали Переломаним. Письменник не дає портретної характеристики персонажа, але вже в експозиційному першому розділі відразу ж показано, як людське і худоб’яче життя плине одним потоком. Бо ж обидва – і господар, і його єдина конячина – запрягались в борозну, коли вони возили гній на той “горб щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле”, на обох набухали жили, а коли кінь вже не міг підніматися на схил, Іван сам мішками носив гній на верх. Ця каторжна робота виглядала покаранням “за якусь провину” для літньої, зігнутої працею людини.
Крім передісторії Івана Дідуха, у творі зображено переддень його від’їзду за океан. Стефаник ставить читача перед головною подією: Іван Дідух прощається з сусідами і виїздить за кордон. Сини і дружина змусили його продати убоге господарство, щоб на чужій землі шукати землі і роботи.
Безмірне горе селянина полягає не в тому, що він продав найвищий у селі горб, отриманий у спадщину від батьків, а в тому, що на тому горбі, що на нього витратив молоду силу і скалічився, він був господарем. Не багачем, але свій шматок хліба був. А тепер, на старість літ, господарства, налагодженого такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Іван добровільно позбавився. Нема хати, нема горба, а попереду – невідома чужина, на якій він буде будувати нове гніздо. І він кам’янів від горя, “слова не годен був заговорити “, бо навіть каторжна праця здається йому утраченим щастям. А хрест герой твору поставив собі, бо далека невідома земля здається йому могилою. Кам’яний хрест стає символом поховання людини заживо.
Для героя розставання з рідною землею – трагедія. Тому, як в останню годину, йому хочеться “віпрощатися” перед людьми, щоб позбутися тягаря своїх думок. Та сповідь не дає полегшення, і Іван благає присутніх: “Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мною робить!” Іван пив горілку, позбавляючи себе свідомості, бо лиш у такому стані міг покинути батьківщину. Пройнятий страшною тугою, Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він наче закам’янів. Щоб підкреслити особливий стан героя, Стефаник розвинув порівняння з каменем, викинутим із “живої води”.
Василь Стефаник – великий знавець психології людини в її найкритичніші хвилини життя. Уникаючи докладних описів, письменник добирає такі деталі, такі слова й образи, за допомогою яких проникає до найглибших глибин людської душі. Письменник подає свого героя в ситуації відчаю, розпуки, захмеління з горя, тобто в такому стані, коли наболіле виливається на зовні. Емоційний стан розлуки передався й іншим. Автор використовує прийом синекдохи: “ціла хата заридала”.
Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець – усе це намагання автора показати читачеві народну недолю, людське горе і водночас сподівання трудівника на краще майбутнє. Це психологічний прийом для підсилення трагізму ситуації, це ті художні засоби, які не тільки поглиблюють драматизм загальної розповіді, а й несуть надтекстову інформацію.
Камінний хрест зі своїм і жіночим іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, став пам’ятником не лише його родині, а й всім трудівникам, які виїздили в чужі землі, шукаючи кращої долі. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)