К. ВОННЕВУТ. “БІЙНЯ НОМЕР П’ЯТЬ”. БІЛЬ ПИСЬМЕННИКА ЗА ДОЛЮ ЛЮДСТВА

ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ

К. ВОННЕВУТ. “БІЙНЯ НОМЕР П’ЯТЬ”. БІЛЬ ПИСЬМЕННИКА ЗА ДОЛЮ ЛЮДСТВА

План

1. Автобіографічні мотиви як джерело написання твору.

2. Назва твору. Особливості її тлумачення.

3. Художній простір роману. Засоби його осягнення і усвідомлення.

4. Прийоми створення і специфіка розуміння “воннегутівського” стилю.

Завдання для підготовчого періоду

1. З’ясувати значення поняття “антивоєнний роман”. Прослідкувати за втіленням основних рис цього жанру в романі К. Воннегута “Бійня номер

п’ять”.

2. Подумайте, чи збігалися підходи до зображення війни К. Воннегута із загальноприйнятими європейською літературою традиціями?

Література

1. Аствацатуров А. Молчание абсурда в романе К. Воннегута “Бойня номер пять” / Воннегут К. Бойня номер 5, или Крестовый поход детей – Спб.: Азбука-классика, 2004. – С. 239-254.

2. Мендельсон М. О. Американская сатирическая проза XX века. – М., 1972.

Інструктивно-методичні матеріали

Курт Воннегут належав до плеяди тих найвідоміших американських письменників, творчість яких була гідно оцінена як у себе на батьківщині, так і за її межами. У літературознавстві

поширеною стала думка, що американський романіст своєю творчістю заявив про народження нового – “воннегутівського” стилю, який щонайбільше втілився в романі “Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей”.

Зображені в романі події мали безпосереднє відношення до життя Воннегута. У 1945 році частина, в якій він служив, була розбита під Арденнами, а сам майбутній письменник опинився в полоні і був відправлений до Дрездена. Тут він став свідком однієї з найстрашніших катастроф XX ст. – бомбардування союзною авіацією Дрездена. Після закінчення війни К. Воннегут повернувся до США, навчався в Чиказькому університеті, потім працював репортером. Його творча діяльність розпочалася фактично на початку 1950-х років. У романах “Механічне піаніно” (1952) та “Сирени Титана” (1959) Воннегут уже засвідчив про себе як творець дивних, абсурдних світів, в описі яких відчуття безвиході буття поєднувалося з гострою іронією. Відомість і славу йому приніс роман “Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей” (1969). Цей твір став етапним для Воннегута – насамперед тому, що він являв собою його творчу автобіографію.

Простір роману – це розгорнутий символ художньої свідомості самого письменника, який намагався себе осмислити. У творі була наявна фігура автора як самостійного персонажа, який рефлектував, прагнув проникнути в глибини своєї психіки. Крім того, присутність автора відчувалася в образах інших героїв.

На початку роману автор – оповідач повідомляв про своє бажання написати твір про бомбардування Дрездена в 1945 році, свідком якого він став. Ця операція була проведена, з точки зору воєнних стратегів, блискуче: руйнівним ударом авіації місто супротивника було знищене протягом усього декількох годин. Було б цілком логічно, якщо б Воннегут, який сам особисто брав участь у війні проти німців, сприйняв бомбардування Дрездена як акт справедливої помсти за всі здійснені ними злочини. Однак автор “Бійні” здригався від жаху. Він нагадував читачеві, що квітуче і прекрасне місто миттєво перетворилося на груду каміння та попелу, а кількість загиблих, серед яких переважали жінки, люди похилого віку і діти, перевищувала цифру в сто тисяч. Жоден етичний принцип, ніяка цілеспрямованість не в силі виправдати те, що здійснили союзники. Бомбардування Дрездена було абсолютно безглуздим. Саме ця безглуздість поставала загрозливо катастрофічною.

Ще одним аналогом дрезденської бійні, який знайшов відображення в назві твору, Воннегут назвав “хрестовий похід дітей”, який за історичними джерелами розпочався в 1212 році з проповіді двох одержимих підлітків про те, що Бог мав віддати Святу землю в руки безгрішних дітей, і навіть море розступилося перед ними. У цьому поході взяли участь діти з Франції та Німеччини. Усталеною стала думка, що частина з них загинула під час штормів, але більшість була продана в рабство на Сході.

Цей приклад достеменно ілюстрував ситуацію, коли важко було адекватно і об’єктивно дати оцінку певним історичним подіям. Американський письменник прагнув розібратися в тому, що сталося, підбирав ті слова, які б адекватно відтворювали його ставлення до дрезденського бомбардування. У самому тексті твору Воннегут зазначав, що робота над романом давалася йому не так уже й легко, книга не писалася. Саме ця творча невдача, нездатність розібратися в найголовнішій події його життя призвела до усвідомлення думки про незбагненність буття. Письменник прагнув переконати читачів, що думка про досконалість і раціональність світу була хибною.

Хоча американський романіст відкрито заявляв, що в творі йшлося виключно про бомбардування, проте не було розширених описів цієї події. Навіть її наслідки чітко не були окреслені. Здавалося, письменник навмисне уникав можливості зайвий раз заглибитися в сутність трагедії. Насамперед це могло бути пояснено пошуком можливих варіантів ідеологічного осмислення війни та її наслідків. Він піддав сумніву підтриману більшістю думку про те, що бомбардування Дрездена було карою за злочини німців перед людством. Закономірно, що подібна думка, виправдавши і пояснивши хід історії, провокувала подальше виникнення такого роду “бійнь”. Звідси саме тлумачення романів такого типу, як “антивоєнних” (спрямованих проти війни) позбавлене глузду.

Таким чином, у своєму романі автор піддав сумніву існування таких понять, як “героїчна війна”, “герої війни”, “героїзм” тощо. На сторінках твору він полемізував із своїми сучасниками щодо причини їх виникнення і подальшого масового використання. Воннегут намагався довести, що принцип “героїзації” війни насправді не такий уже й безневинний. Мистецтво такого типу (варто зазначити, що більшість творів про війну мали саме такий характер) було набагато загрозливіше, ніж сама війна. У цьому намагалася переконати автора “Бійні” і Мері О’Хейр (до речі їй та Герхарду Мюллеру – таксисту – й присвячено цей твір), коли дізналася про його бажання написати роман про війну: “Вы притворитесь, что вы были вовсе не детьми, а настоящими мужчинами, и вас в кино будут играть всякие Фрэнки Синатры и Джоны Уэйны или ещё какие-нибудь знаменитости, скверные старики, которые обожают войну. И война будет показана красиво, и пойдут войны одна за другой. И драться будут дети, вон как те наши дети наверху”.

Письменник намагався утвердити думку про абсурдність виникнення і функціонування такого поняття, як “героїзм”. Оскільки війна як явище абсолютно безглузде, то не могло навіть і мови йти про те, що участь у ній, смерть, подвиг мали якусь цінність. Саме тому в романі К. Воннегута про війну були відсутні майже всі атрибути класичного воєнного роману. Письменник зайвий раз намагався підкреслити, що його провини в тому як письменника, як майстра своєї справи не було. Він володів усіма прийомами майстерного написання епічного твору і доводив це, розкривавши перед читачем те, що мало завжди залишатися за лаштунками. Таким чином, увага читача з тексту твору переносилася на творчий процес, який супроводжував його появу, і сам роман оповідав про те, як писався роман, точніше, про те, як він не писався.

К. Воннегуту так і не вдалося написати роман. Твір являв собою нотатки, чернетки, уривчастий текст, який потребував доопрацювання. Хронологія подій була порушена, інколи читач не міг логічно співвіднести просторово-часові межі твору. Такими були стиль автора, концепція його творчості. Письменник намагався запевнити читача, що роман створювався в нього на очах, саме це змусило його забути про існування минулого, теперішнього і майбутнього, і переконатися в тому, що час зупинився.