Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в присілку Гора села Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська область) у родині коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко. Раннє дитинство його минуло Під впливом батька – людини простої, але мудрої, відомої у всій окрузі. Кузня старого Яця стояла недалеко від тракту, яким щодня проходило безліч робітників, які йшли до Борислава у пошуках роботи. У кузні було завжди гамірно. Тут можна було почути всі новини, тут точилися розмови, запальні суперечки. До коваля люди йшли зі
своїми скаргами і болями, шукаючи допомоги чи розради. Малий Іван цілими днями Просиджував у кузні, слухав розповіді про нужду народу, про сваволю панів, про бунти бориславських ріпників. “На дні моїх споминів, – згадував пізніше Франко, – і досі горить той маленький, але міцний огонь… Се огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі”.
У зрілому віці Франко створив чудесний романтичний образ батькової нової кузні. Саме звідти Іван виніс глибоку любов до праці, до трудящої людини, до народних пісень, виніс ненависть
до експлуататорів і палку віру в можливість кращого життя простого народу. Коли хлопцеві виповнилось шість років, батько віддав його до початкової школи в селі Ясенці Сільній, де жив дядько. У 1864 р. Франко переходить до так званої “нормальної” школи при монастирі василіан у Дрогобичі, звідти (у 1867 році) – до Дрогобицької гімназії. На дев’ятому році життя Франко Втратив батька. Значно молодша мати одружилася вдруге: з малими дітьми їй було важко : впоратись із господарством. Вітчим Франка – Гринь Гаврилик, із бориславських ріпників, – доклав усіх зусиль, щоб Іван здобув освіту. На шістнадцятому році життя Франко втратив і матір; вітчим одружився вдруге. У багатьох оповіданнях (“Грицева шкільна наука” , “Олівець”, “У столярні”) художньо передано окремі Моменти з дитинства І. Франка. Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях, глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. Читав дуже багато: Твори європейських класиків, культурологічні, історично-філософські праці, популярні книжки на природничі Теми, і гострий і допитливий, Франко не вдовольняється схоластичною гімназійною освітою. Самотужки вивчає іноземні мови, знайомиться з творами найбільших майстрів світової літератури (Гомера і Шекспіра, Гете і Гейне, Пушкіна і Шевченка), захоплюється природничими науками, історією, філософією, політичною економією. У гімназії Франко Починає писати власні твори. Перший його вірш називався “Великдень” і був присвячений пам’яті батька, який і помер у Великодню ніч. Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, у якій нараховувалося близько 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Досконало володіючи німецькою і польською мовами, Франко у віршовій формі написав кілька драматичних сцен на сюжети з всесвітньої історії, переклав українською мовою окремі твори античних і новітніх авторів. У 1874 р. його ранні вірші були надруковані на сторінках львівського студентського журналу “Друг”. 1875 p. І. Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, увійшов до складу редакції журналу “Друг”, 1876 р. з’явилася перша збірка віршів Франка “Баляди і розкази”. Наступного року він почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу “Борислав”. В університеті він одразу опинився в оточенні демократично настроєної студентської молоді. Політичний емігрант з України Драгоманов, що жив у Женеві, своїми листами до студентів закликає їх віддати свої молоді сили визвольній боротьбі народу. Листи Драгоманова справили на всіх величезне враження. Молодий Франко дуже рано збагнув Викривальний пафос критичного реалізму в літературі і мистецтві, його велике значення у визвольній боротьбі трудящих. Не вдовольняючись університетськими лекціями, Франко продовжує систематичну самоосвіту. У стінах Львівського університету точилася та дріб’язкова метушня “москвофілів” і “народовців”, що Віддзеркалювала слабкості, відсталість і консерватизм суспільного життя країни. “Москвофіли” кричали, що ні української мови, ні українського народу нема, а є єдина країна, а самі писали страшним “язичієм”, мішаниною церковнослов’янських, російських, українськ
