ІВАН СВІТЛИЧНИЙ
“Поезія – свобода серця…” – саме так розпочинається один із сонетів Івана Світличного. Для нього поезія стала тим притулком душі, що дав змогу зберегти свободу в неволі, здоровий глузд у божевіллі, гумор у безнадії.
Навряд чи можна собі уявити “шестидесятництво” – літературно-мистецьке та політико-культурне відродження України 1960-х років без не ординарної та геніальної постаті Івана Олексійошіча Світличного, літературознавця, літературного критика, поета, перекладача.
Іван Світличний народився на Донеччині
Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії літератури, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. Під час перебування в Інституті літератури опублікував ряд літературознавчих статей у періодичних виданнях.
В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники – Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.
У 1962-1963 роках розпочинається кампанія, спрямована проти творчої інтелігенції, яка через десятиліття виросте в хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської.
Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він передав за кордон вірші В. Симоненка. Після чого – перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються нові переслідування української інтелігенції. 13 січня Івана Світличного було заарештовано. Вирок по звинуваченню в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у виготовленні та поширенні самвидаву, був сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. Уже в таборі й на засланні Іван Світличний продовжує віршувати, і на світ з’являються його власні поезії – такі особливі, гострі, насмішкуваті, саркастичні і ні на що не схожі.
У своєму листі з Колими Василь Стус писав: “На превелику радість мою, кожна подача Іванових віршів сповнює мене вдячністю до благословенної Пермі, що змусила-таки Івана до писання віршів, які він, на жаль, покинув був десь на початку 60-х. Тоді зайшов час молодої генерації-Іван чемно дав їм місце, як прекрасний зичливий критик-літератор… Він пускав сльози добрі, читаючи Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліну. Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю, людяністю, з того радіючи і тим живучи… Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздаровував себе по просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування – без тіні докору. Бог дав мені колись назвати його “вусатим сонечком моїм” – тоді я й не розумів головою того, що чуло серце!…”
Іван Дзюба у вступному слові до збірки творів Івана Світличного писав: “Ще “на волі” Іван Світличний писав і вірші, тільки не публікував їх і мало кому показував… Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Несправедлива кара породила не лише біль і страждання, а й високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилося в слово справжньої поезії”.
Із заслання Іван Світличний повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Однак наскільки було можливо, він працював: перекладав, писав. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Україну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало.
Зі спогадів Ігоря Калинця: “Він був носієм любові. До багатьох. І в першу чергу до України, за яку боровся і страждав”. Саме гострота правди і сила любові об’єднує весь творчий спадок Івана Світличного – поета, перекладача, літературознавця, громадянина, людини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)