В історії кожного народу є свої герої. І більшою мірою це воїни-захисники. Їм приписуються ідеальні риси характеру й ідеальні вчинки. Ними пишаються, їх наслідують, про них переповідають. А щодо героїчного епосу, то славні подвиги воїнів-захисників знайшли свої відгуки в подальшій творчості талановитих нащадків. На жаль, література Середньовіччя не могла дійти до нащадків у повному обсязі. Але невмирущі зразки й досі вражають своєю досконалістю. Героїчний епос епохи Середньовіччя зберігся краще, ніж інші жанри, бо розповсюджувався він дружинними
співцями. У більш пізні роки Середньовіччя епос записувався й доходив до нащадків в опрацьованому вигляді. Література Середньовіччя найбільш яскраво представлена французьким героїчним епосом. Справа в тому, що на території сучасної Франції жили племена галлів, які, після завоювання їх римлянами, почали швидко розвивати культуру. Але згодом ще одні завойовники, французькі, змішалися з цими племенами, прийнявши їх більш високу культуру. Саме тому з усіх героїчних епосів Європи найбільш значимим став французький епос, який зберігся у вигляді поем. Вершиною французького героїчного епосу є поема “Пісня
про Роланда”, яка увійшла до “Королівського циклу”. Складена близько тисяча сотого року на основі народного героїчного епосу, вона дійшла до нас у кількох записах, найкращий з яких – оксфордський рукопис. Сюжет поеми має історичну основу: у сімсот сімдесят восьмому році Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря втрутився у чвари іспанських маврів. Похід був невдалим. Повертаючись додому вузькою гірською дорогою, ар’єргард французів зазнав ворожого нападу з боку місцевих басків, яких так і не вдалося покарати. Із моменту цієї події минуло більше трьохсот років, поки з’явилась поема. Тому у творі, як і в народній творчості, історичні факти й події поступово переплелися з поетичною вигадкою. “Пісня про Роланда” починається з оспівування перемог Карла Великого в Іспанії, хоча насправді ми знаємо, що він мав там свої інтереси. За сім років війни з сарацинами Карл завоював усі сарацинські міста. Крім Сарагоси, де сарацинський цар Марсилій, зібравшись зі своїми васалами, радився, як позбутися франків. Марсилія автор поеми показує людиною безчесною, оскільки той брехливо клянеться Карлу у вічній дружбі та обіцяє прийняти християнство й охрестити всіх підданих. Карл, з точки зору автора,- людина принципова й порядна. Причому, з позицій того часу Карл не вважається загарбником, оскільки мета його походів благородна – охрестити мусульманське поселення Іспанії. У змісті поеми відбилися важливі протиріччя Середньовічної Франції. По-перше, країну терзали внутрішні феодальні чвари, по-друге – країні загрожувала іноземна навала, по-третє, у десятому столітті загострилася боротьба між християнською Європою та мусульманським Сходом. Але дійсною причиною хрестових походів було бажання пограбувати багаті мусульманські країни. Та в очах народу вчинки християн сповнені благородства, так як і їх мета. Тому Карл повірив брехливим запевненням Марсилія й повернув своє військо. Визвольний пафос твору протиставляється феодальному егоїзму Марсилія й зрадництву Ганелона. Саля Ганелон, посланець Карла, виявився зрадником, увійшовши у змовницьку брехню Марсилія. Ганелон винен у смерті свого пасинка Роланда, який очолював двадцятитисячний ар’єргард франків під час підступного нападу чотирьохсоттисячного ворожого війська. Ганелон – не випадковий зрадник, а типовий приклад феодальної непокірності. Він керується власними інтересами і спричиняє загибель десятків тисяч співвітчизників. Автор твору, як передова людина свого часу, розуміючи необхідність державної єдності, засуджує феодальне свавілля й уславлює патріотизм франків, адже боротьба французів з арабськими завойовниками ототожнювалася з релігійним подвигом. До речі, “божественну” місію франків автор показує через вигадані небесні знамення. Так, на прохання франків бог продовжив день, а самого короля від смертельної рани зцілив архангел Гавриїл. Вигадкою є і вік короля, у творі йому двісті років, а під час походу було лише тридцять шість. Мабуть, це пов’язане з тим, що вік асоціюється з мудрістю й розсудливістю. Перебільшено також і мужність Роланда, коли він, смертельно поранений, наганяє жах на ворогів. У творі розкриваються доблесть і духовна краса героя: “Мій добрий меч, о Дюрандале вірний, Коли я вмру, ти більше не потрібний! А скільки битв з тобою виграв я, А скільки царств завоював тобою, Для імператора з сідою бородою! Ти не потрапиш в руки боягузам,- Тобою володів такий васал, Яких не зна вже Франція-краса!” Для висвітлення образу героя перебільшено також кількість військ, які зітнулися в ущелині. Вигаданою є не лише кількість сарацинів, а і кількість франків. Це надає більшої ваги перемозі французів і слави їхньому ватажкові: Роланд почув себе в обіймах смерті – Смертельний холод в голові і серці. Лягає під ялину ниць Роланд, Притис до серця меч і Оліфант. Він ліг обличчям до країни маврів, Щоб Карл сказав своїй дружині славній, Що граф Роланд умер – та переміг. Поєднання історичної правди та вигадки у поемі “Пісня про Роланда”, гіперболізація сили і хоробрості героя та жорстокості і підступності ворогів є традиційним фольклорним засобом, властивим не лише літературі Західної Європи, а й літературі Київської Русі. Отже, знайомлячись із “Піснею про Роланда”, мимохіть проводиш паралель зі “Словом о полку Ігоревім”, адже твори ці було створено в одну історичну епоху. Ще однією спільною рисою є те, що проблема “авторства” багатьох творів тієї доби є полемічною. Важливим залишається те, що поеми епохи Середньовіччя є гідним пам’ятником героїчного подвигу в ім’я батьківщини.
