Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”
Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”
Ім’я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем. Творчість М. Вороного не вписувалась прокрустове ложе літератури того часу. Його хотіли бачити прямим і однозначним, рівним і однотипним. Але він був різнобарвним, багатотемним, непостійним, неповторним, то сумним, то життєрадісним. Він хотів, як і Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вивести українську літературу на європейський
Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична. Про це, насамперед, свідчить поема “Євшан-зілля”, яка була написана ще 1899 року, а тільки тепер дійшла до нас. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови – ось основний ідейний зміст поеми. Її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський літопис, у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово-історичного колориту.
У Києві живе в неволі син половецького хана. У полон його взяв Володимир Мономах і за його
Рідний степ – широкий, вільний
Раптом став перед очима, з ним
І батенько нещасний!!!
Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття – любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака.
Краше в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
У славі й шані пробувати! –
злітають з його уст слова, і він, “оминаючи сторожу”, крадькома простує “в рідний степ, у край всемилий”, бо найдорожче для людини – її рідна земля і воля.
Горе тій людині, яка відцуралася свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька. З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми:
Україно, мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері-вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись “співали-віщували заповіти благородні”. Ось чому тепер “манівцями блукаємо без дороги”. І поет справедливо ставить запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту, –
Що на певний шлях направить, –
Шлях у край свій повороту!