Небагато є творів, які пройшли крізь віки, не втратили свою цінність і досі дивують нас своєю неповторністю. Таким твором є літописна повість про похід князя Ігоря.
Було це у квітні 1185 року. Князь Ігор Святославович, його син Володимир, брат Всеволод і синівець Святослав зібрали велике військо і пішли громити половців. Коли дійшли до ріки Дінця і глянули на небо, то побачили, що сонце світило як місяць. Бояри зрозуміли це як лихе знамення і розповім князю про свої підозри, та Ігор був гордим і не захотів вертатись додому без перемоги. Підійшовши
до ріки Осколу і діждавшись свого брата Всеволода, князь повів своє військо на кочівників. Коли ж настала п’ятниця, гордо зустріли русичі полки половецькі і без особливих труднощів перемогли військо противника. Наступного дня їм пощастило менше. Половців було видимо-невидимо. Почалася битва, змішалися полки руські й половецькі. І в цьому замішанні поранили Ігоря в руку. Знесилений князь бився все гірше та гірше, і невдовзі його схопили в полон. Практично все руське військо загинуло; врятувалися одиниці. Половецьке військо взяло в полон переможених воїнів, та аж чотирьох князів. Князь Ігор потрапив до
Кончака, з донькою котрого перед тим був заручений його син. Знаходячись у свата, йому жилося порівняно вільно. Проте Ігор переживав тяжкі душевні муки через поразку руських військ. Згодом він зрозумів, що не може більше перебувати в неволі, якою б “солодкою” вона не була. Його конюший організовує втечу і князь повертається в рідні землі.
Я вважаю, що, насамперед, князь повинен бути далекоглядним, бо від його рішень залежать долі багатьох людей. В Ігоря така риса відсутня, проте засуджувати чи вихваляти це вирішувати не нам.