Гуманістичний пафос твору Ч. Діккенса “Різдвяна пісня у прозі”
25 грудня ввечері над вулицями європейських міст задзвенять дзвони. Залунають пісні “Тиха ніч…” та подібні. Усі сядуть до святкової вечері, навіть ті, хто завжди лягав спати голодним. Так повинно бути на Різдво Христове, на згадку про те, що Святе Дитя народилося у стайні, бо для Нього не знайшлося місця серед поважних людей. На спомин про це у Святий вечір кожна людина повинна мати дах над головою і святкову страву.
Про це подбають благодійні товариства, дзвоники яких звучать раніше різдвяних дзвонів на вулицях і в офісах великих компаній.
Таких,
Отже, перед нами людина, яка давно вже перетворила серце на рахівницю.
Взагалі кажучи, у різдвяних оповіданнях ідеться про те, як жебрака Різдвяної ночі підберуть, обігріють, нагодують, поставляться до нього як до рідного. Потім відпустять і забудуть до наступної Різдвяної ночі. Але у повісті Ч. Діккенса
Мусимо лише здогадуватися, з чиєї ласки до Скруджа прийшов його колишній компаньон і показав, яке посмертне Майбутнє вже готове для зарозумілого багатія. Він, сам Скрудж, уже скував той страшний ланцюг, який він тягтиме за собою невизначений час аж до Страшного Суду.
Скруджеві дана можливість здійснити дивну подорож у просторі і часі, переглянути своє життя. І вжахнутися. І дійти належних висновків. Старий скнара сам знаходить гроші для бідарів і теплі почуття до небожа, який так щиро запрошував самотнього дядька на родинну різдвяну вечерю, проте був осміяний і вигнаний. Та все одно він з радістю прийняв його у своїй родині.
Тиха ніч, Свята ніч… Хай у кожному домі буде тепло і бодай хоч крихта щастя! Дзвонять різдвяні дзвони, нагадують людям про людське. Може, нове Дитя покладено у ясла, і на Нього величезними здивованими очима дивиться корова. А в затишній вітальні саме в цей час черговий Скрудж гортає сторінки і читає, як бездушна і зіпсована грішми людина повертає собі душу, і любов, і людяність… І, можливо, замислюється над долею власної душі. Тут, на землі, і там… невідомо де…
Це ж як треба любити людину, щоб сподіватися на відродження такого виродка, як отой старий Скнара. Поважати Скруджа для автора неможливо, бо нема за що поважати. Але все одно любиш його просто так, без причин і пояснень. Любиш і сподіваєшся: “Він пропадав і повернувся, був мертвий і воскрес”. І нехай це станеться у Святу ніч, як це написав гуманіст і чуйна людина Діккенс. Або в будь-яку іншу, тільки нехай станеться!
Напередодні Різдва по вулиці йде людина. Зустрічні собаки, пригнувши голови, намагаються непомітно прослизнути мимо. Здавалося б, це люди повинні лякатися собак, а тут все навпаки. Перехожі, що зустрічаються з ним, не піднімають, як заведено, капелюхи над головою, щоб привітатися, не бажаютьщас-ливих свят, благополуччя. Вони теж намагаються швидше розминутися з цією людиною. Ім’я цієї чудернацької людини Скрудж. “Це був кремінь, а не чоловік. Потайний, відлюдкуватий, самітний – він ховався, немов слимак у мушлю…” І до оточуючих, і до тих, хто допомагав йому у комерційних справах, Скрудж ставився без співчуття, вони його дратували. Скрудж був до всіх байдужим, зневажав, і головною метою життя вважав наживу.
Невтримна пристрасть Скруджа до грошей робила нещасним як його самого, так і його оточення. Але про те, що він нещасна людина, Скрудж дізнався тільки тоді, коли за велінням Долі його відвідав Дух Минулого Різдва. Скрудж побачив себе дитиною, самітним хлопчиком, який сидів за нефарбованою партою у довгій кімнаті з голими стінами усіма забутий. Потім цей хлопчик відчув радість зустрічі з сестрою, яка його любила. Вже заміжньою жінкою сестра померла. Залишився небіж. Потім він побачив себе зрілим чоловіком. Поруч з ним – “чарівна молода дівчина в жалобі”. Її присутність дозволила Скруджу подивитися на самого себе збоку. І він зрозумів, що зробило нещасним і його, і тих, хто був поруч. Дівчина чітко сформулювала його проблему. Скрудж молився єдиному богові – грошам.
Переродження Скруджа відбувається після зустрічі і Духом Теперішнього Різдва і Духом Майбутнього Різдва, особливо після того, як Скрудж побачив свою могилу. Як його згадуватимуть люди? І тут доречно надати такий епізод. Святкуючи Різдво, його небіж і небога згадують Скруджа, який нехтував святами, “його багатство не йде йому на пожиток. Воно й людям не приносить добра, і його не втішає…” А проте люди ставилися до нього добре, вони його жаліли, співчували і, промовляючи різдвяні тости, бажали Скруджу добра.
І як же було не відповісти добром на добро? Поки Скрудж мандрував з у часі, у нього боліла душа, він страждав, плакав, мабуть, уперше у дорослому житті так плакав… Поступово Скрудж перероджується. І вже не дивно, що він без вагань підписує папір на благодійність – ще недавно це було б неймовірно. Скрудж відправляє Бобу Кретчиту велику індичку, причому “він так і зайшовся сміхом. Ото вже він буде голову ламати – хто це йому прислав…” Цей епізод свідчить, що Скрудж творить добро не про людське око, а за велінням душі.
Може, кожній людині не завадило б час від часу здійснити подорож у своє минуле, щоб краще зрозуміти себе теперішню. А я думаю так: джерело добра шукайте у дитинстві.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)