Героїчний подвиг радянського солдата у романі Олеся Гончара “Прапороносці”
Героїчний подвиг радянського солдата у романі Олеся Гончара “Прапороносці”
Роман О. Гончара “Прапороносці” вражає глибокою правдивістю, живими, виразними образами героїв, якоюсь сонячною романтикою, поєднаною з глибоким реалістичним відтворенням війни. Пішовши в перші дні війни на фронт, Гончар воював рядовим солдатом, потім сержантом, був командиром обслуги батальйонного міномета, старшим мінометної батареї. Багато сотень кілометрів пройшов він пліч-о-пліч з солдатами і офіцерами, які невдовзі будуть змальовані в його романі
В образах радянських воїнів у трилогії О. Гончара “Прапороносці” втілені високі моральні якості справжніх патріотів. Усіх їх відірвала війна від мирної праці. Автор змальовує й оспівує героїв, оповитих красою вірності Вітчизні, відважних, прекрасних у своїх почуттях, діях, вчинках. У житті й смерті. Наче в легенді, серед червоних маків гине Шура. На золотім сонці, як древній витязь, поліг
Трилогія “Прапороносці” – це ода Радянській Армії, нашому народові. Олесь Гончар добре пізнав душу радянських воїнів, захоплювався їхньою самовідданістю, відвагою, вірністю присязі, гуманізмом. З пекучим болем у серці ховав бойових другів. Письменник розповідає про бойовий шлях мінометної роти Брянського, що у складі полку Самієва брала участь у визвольному поході Радянської Армії на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни.
“Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино… І хто не звідав цього щастя, цієї… краси вірності, той не жив по-справжньому,” – слова Юрія Брянського, які можна було б узяти епіграфом до всієї трилогії.
Думка про визвольну місію радянського війська розкривається і у мові дійових осіб. “Нам наче на роду написано – завжди всіх визволяти і всіх рятувати” – міркує Роман Блаженко. “… Не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед… Насамперед любов! Любов до всіх поневолених, до всіх трудящих людей на землі… Нею ми сильні”, – чує Сагайда розмову двох бійців. У розмові з Маковейчиком лейтенант приписує ці слова Брянському. Це тому, що вони найвиразніше передають гуманістичну суть поглядів Юрія.
У багатьох начебто дрібних деталях розкривається почуття приязні й дружби з боку братніх народів. Так трудівники-мадяри зустрічають наших воїнів співом “Інтернаціоналу”, охоче підковують їм коней, бажаючи, щоб підкови не зносилися. Селяни-словаки розповідають, що шість років вони зберігали червоні прапори, очікуючи на визволителів. Празькі повстанці кличуть Червону Армію “на палац”, і радянські воїни поспішають на допомогу, розуміючи: “як ми не виручим, то не виручить ніхто”. Чеські селяни поливають шлях водою, щоб не падала пилюка на “висвободителів”. Неначе рідного брата зустрічає словацька партизанка Юлечка Сагайду.
Ми побачили й полюбили в “Прапороносцях” просту й красиву душу воїна-переможця – постаті живої, не умовної, не безплатної, але водночас наче очищеної від усього випадкового. Цей твір одразу полонив молодь, підлітків. Адже юнь, шукаючи свого місця в житті, пильно вдивляється в літературних героїв, обираючи собі за взірець людей мужніх, відважних, вірних, безмежно відданих високим ідеалам. Сьогодні “Прапороносці” – наша класика. Проте ніщо в цьому романі не “збронзовіло”, не покрилося павутинням часу.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)