“Геній і лиходійство – дві речі неспільні”?
Всеосяжні, гнітючі всі інші почуття пристрасть самоствердження, прагнення за всяку ціну затвердити себе нарівні з еталонами, героями, геніями, довести свою перевагу, винятковість – от основний двигун учинків головного персонажа трагедії “Моцарт і Сальери”. У цьому його споріднення з героями інших “Маленьких трагедій”. Подібні Сальери люди наділені індивідуалістичною свідомістю, всі їхні вчинки спрямовані на задоволення свого честолюбства, твердження особистої незалежності, переваги. Щастя для них – твердження своїх духовних
Звідси й придушення всіх природних людських почуттів: прихильності, любові, дружби.
Трагедія починається із драматичного монологу Сальери, що підводить безрадісний підсумок своїми цілеспрямованими, наповненими твердими обмеженнями життя.
Усі говорять: немає правди на землі.
Але правди немає – і вище.
Гіркота й скорбота цього вигуку – пряме продовження обуреної репліки герцога в трагедії “Скупий лицар”:
“Жахливе століття, жахливі серця!” Однак, познайомившись із Сальери ближче, ми усвідомлюємо, що ця людина
Сальери з достоїнством прожившего осмислене, цілеспрямовану життя людини говорить:
Відкинув я рано дозвільні забави;
Науки, далекі музиці, минулому
Осоружні мені; уперто й гордовито
Від них відрікся я й зрадився
Одній музиці.
Шляхом самовідданої праці, повної відмови від нормального людського життя він вистраждав тонке почуття музики, збагнення законів гармонії, визнання жерців мистецтва:
Усильною, напруженою сталістю
Я нарешті в мистецтві безмежному
Достигнул ступеня високої.
Слава Мені посміхнулася…
Сальери знайшов щиросердечний спокій, випробував задоволення, поступово пізнаючи таємниці музики. І все це раптом виявилося розтоптаною, зруйнованою появою Моцарта – геніальною, обдарованою природою музиканта. Вся система духовних цінностей виявилася поваленої в порох, що привело Сальери в розпач, викликало в нього й обурення:
Де ж правота, коли священний дарунок,
Коли безсмертний геній – не в нагороду
Любові палаючої, самоотверженъя,
Праць, ретельності, молінь посланий –
А опромінює голову безумця,
Гуляки дозвільного?..
Точно так само обурюється царюючий у своїх підвалах із золотом барон при думці про те, що результат його самовідданого життя дістанеться “безумцеві, марнотратові молодому” Альберу, що не приложили ні найменших зусиль для досягнення цієї могутності. Образа Сальери, на мій погляд, зрозуміла й викликає співчуття. Але хіба можна підкорити геній сухій логіці?
“Повірити алгеброю гармонію” уже створеного добутку, зрозуміло, можна, і отут бездоганний смак і доконане знання музичної культури підносять Сальери на вершину вибраного їм мистецтва. Однак доконане володіння теорією й технікою музики ще не гарантія створення геніальних добутків.
Сальери до того ж так і залишився ремісником у Творчості, вона не може вийти з-під впливу те Глюка, те Пуччини, те Гайдна.
Моцарт і Сальери – дві протилежності. Сальери – уособлення гордої самітності й презирства, Моцарт – втілення життєлюбства, наївній довірливості, зворушливій людяності. Обоє вони коштують високо над юрбою. Але Моцарт універсальний, а Сальери вузький, Моцарт уміщає в себе увесь світ і щедро ділиться з ним своїми творчими одкровеннями, Сальери ж ця його щедрість обурює:
Мені не смішно, коли маляр негідний
Мені бруднить Мадонну Рафаеля,
Мені не смішно, коли фігляр знехтуваний
Пародією безчестить Алигъери…
Сальери захоплюється геніальними осяяннями Моцарта-Музиканта, йому в досконалості изучившему музику чітко видна гармонійна бездоганність звукоряду, що виражає вільний поле думки “щасливця дозвільного”.
Яка глибина!
Яка сміливість і яка стрункість!
Ти, Моцарт, бог, і сам того не знаєш;
Я знаю, я.
Несправедливий пристрій миру втілилося для Сальери в Моцарте-Людині. Якби той був усунутим від життя аскетом, напруженим працею постигающим таємницю музики, Сальери, мені здається, по-доброму радувався б його успіхам. Але в Моцарте зосереджується вороже Сальери творчий початок. Незаслужений дарунок Моцарта руйнує всю систему цінностей, обессмысливает і руйнує весь жертовний життєвий шлях Сальери. І він всією своєю істотою протестує проти цього. Виправдуючи себе, Сальери затверджує, що він “вибраний, щоб його зупинити – не те ми всі загинули. Ми всі, жерці, служителі музики, не я один з моєї глухою славою…” Моцарт повинен піти, щоб не порушувався устояний миропорядок, щоб кілька поривів натхнення генія не знецінили мистецтво, що дається працею, вибраних, тому що, “обуривши безкриле желанье” у простих людях, він однаково не зможе підняти їх на більше високий духовний щабель. Моцарт не вчитель, він бог у мистецтві, тому що він неповторний, а отже – неправильний, марний.
Великодушне визнання Моцартом за Сальери приналежності до високого, не підвладному розуму, “марному” мистецтву на тлі міркувань Сальери виглядає як жорстокий вирок:
Нас мало вибраних, щасливців дозвільних,
Пренебрегающих знехтуваною користю,
Єдиного прекрасного жерців…
А остаточним вироком йому стають безсмертні слова шляхетних, далекого дріб’язкових страстей, світлого Моцарта: “Геній і лиходійство – дві речі неспільні”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)