ФРАНЦУЗЬКИЙ РЕАЛІСТИЧНИЙ РОМАН XIX СТОЛІТТЯ. Ф. СТЕНДАЛЬ
ЛЕКЦІЯ 11
ФРАНЦУЗЬКИЙ РЕАЛІСТИЧНИЙ РОМАН XIX СТОЛІТТЯ. Ф. СТЕНДАЛЬ
1. Особливості французької прози XIX століття.
2. Життєвий шлях Фредеріка Стендаля. Новелістика французького письменника. “Ваніна Ваніні”.
3. Романтичні та реалістичні тенденції в романах Стендаля: “Арманс”, “Пармська обитель”.
1. Особливості французької прози XIX століття
XIX століття увійшло в історію людства як період становлення капіталістичних відносин, стрімкого розвитку промисловості. Це знайшло відображення у настроях французьких діячів
У творах представників реалістичного напряму відобразилися роздуми про свій час і людину, а їх естетичні відкриття набули всесвітнього значення. Стрімкого розвитку в літературі в цей час набула проза, зокрема жанр роману.
Роман – великий за обсягом епічний твір, у якому життя звичайних людей розкрито на тлі історичних, соціальних подій чи обставин.
Становлення французького реалістичного роману пов’язане із творчістю Стендаля і Бальзака. Хоча самі письменники реалістами себе не називали, однак їхні теоретичні праці заклали підвалини естетики реалізму.
Сучасний тип роману
Письменники – реалісти не цурались історичного роману (“Саламбо” Г. Флобера), але в основному тематика їхніх творів – сьогоденне життя суспільства. Показовими у цьому плані були підзаголовки до романів Ф. Стендаля “Червоне і чорне” – “Хроніка XIX ст.”, Г. Флобера “Пані Боварі” – “Провінційні звичаї”, що свідчили про їхній соціальний характер. Демократизація героя – характерна ознака реалістичного роману. Посилилася увага до внутрішнього світу людини.
Аналіз і самоаналіз стали обов’язковими ознаками реалістичного психологічного роману. Однак психологічний аналіз раннього реалізму, так само як і у просвітителів, ще позначений раціоналізмом: почуття визначалися за тими законами, що й думка.
Одночасно розвивався і соціально-побутовий роман. Письменники – реалісти відходили від властивої романтикам однолінійності у зображенні героя, показували суперечливість людської особистості. Хоча інколи персонажі наділялися домінуючою рисою чи пристрастю, яка вступала в конфлікт із дійсністю чи гуманними ідеалами і рухала сюжет художнього твору. Поняття “позитивного героя” вже не розумілося як ідеал особистості, йому притаманні й негативні риси, що дозволило розкрити реально характери героїв.
Особливості французького реалістичного роману:
– розкриття складного взаємозв’язку між характером людини та історичними умовами;
– створення автором широкої панорами дійсності: від провінції до столиці;
– показ представників різних соціальних прошарків;
– особливе місце і значення ролі автора у романі;
– створення типових образів, складних і суперечливих характерів;
– глибина психологічного аналізу.
Висновок. Автори французького реалістичного роману зробили новий крок у напряму висвітлення життя людини, показавши залежність її від суспільних умов, визначивши найбільш характерні соціальні проблеми, створивши узагальнені і водночас індивідуальні характери.
2. Життєвий шлях Фредеріка Стендаля. Новелістика французького письменника. “Ваніна Ваніні”
Творчість Ф. СТЕНДАЛЯ (1783-1842) відкрила новий період не лише у французькій літературі, а й в усій західноєвропейській літературі – період класичного реалізму. Саме він став засновником реалістичного роману, який виник у часи панування романтизму. Його творчість увійшла до скарбниці художніх надбань людства.
“Я беру билет лотереи, главный выигрыш которой состоит в том, чтобы меня читали в 1935 году”, – говорив Стендаль, і ця думка – ключ до розуміння не тільки стимулу, а й основної спрямованості його мистецтва. Головне завдання Стендаля – йти у ритмі з часом, створюючи цінності, які відповідали б духовним запитам наступних поколінь.
Фредерік Стендаль народився 23 січня 1783 року, тобто незадовго до Французької революції, у місті Греноблі. Його справжнє ім’я – Анрі Марі Бейль (псевдонім Стендаль узято від назви німецького міста, у якому народився відомий німецький мистецтвознавець XVII ст. Вінкельман – духовний син доби Просвітництва). Батько письменника, Шерюбен Бейль, був людиною, котра губилася у жіночому товаристві, найбільше цікавилася грошовими справами; найближчим його другом та порадником була тітонька Серафі, до якої Стендаль усе своє життя відчував глибоку ненависть. Ця тітонька Серафі зображена (у “Житті Анрі Брюлара”) лицеміркою, що завжди розмірковувала про благо сімейного життя і була готова перетворити це життя на справжнє пекло. Вона повсякчас повторювала, що маленький Бейль – нікчема. Одного разу, коли хлопчикові було сім чи вісім років, він грався на балконі, озброївшись невеликим ножем, саджав зернятка у квітковий горщик. Ножик вислизнув у нього з рук і впав на вулицю, ледь не зачепивши якоїсь бабусі, мешканки Гренобля. Тітонька Серафі божилася, що маленький Анрі хотів убити цю стару даму. Отже, ще в дитинстві він впевнився у несправедливості суспільства. Для того, щоб помститися своїй старій тітці, він був готовий знищити усе суспільство. Стендаль ненавидів усю батьківську рідню.
Зате він обожнював рідних з боку матері. Материнська рідня – це сімейство Ганьйонів. Його дід – лікар Анрі Ганьйон – людина XVIII століття, чию філософію Стендаль пізніше назвав умиротвореним сприйняттям життя. Спокійний та життєрадісний дідусь був повною протилежністю батька Анрі. Він прищепив онукові любов до Руссо, Дідро, Вольтера та інших філософів XVIII ст. (обставина дуже важлива для подальшого життя Стендаля, оскільки деякі ідеї Просвітництва стали складовими філософського та естетичного кредо романіста).
Таким чином, уже дитиною Анрі розділив людей на 2 категорії: нижчу і вищу. До нижчих він відносив батька, місцевого священика, лицемірів. До вищих – усю рідню по материнській лінії і самого себе. Це були люди безкорисливі, романтичні, розумні і закохані в поезію.
У 1790 р. у долі 2-річного хлопчика відбулася фатальна подія – померла його мати. Дуже важким і нестерпним стало дитинство хлопця. З ранніх років він відчув на собі батьківську тиранію, до якої незабаром приєдналася і тиранія священика – абата Райана, якому батько довірив виховання сина. Це призвело до того, що Анрі зненавидів церкву і релігію. Лише абат Шелак залишив у хлопця світлі спогади: культурний прихильник античної поезії. Хлопець дуже любив читати: Вольтера, Руссо, енциклопедистів. Щоправда, батько ретельно закривав книжкову шафу, але хлопчик підібрав ключі, і став потайки брати книжки.
У 1796 р. Анрі Бейль вступив до Центральної школи у місті Гренобль, де його улюбленими предметами стали математичні науки та література – твори Шекспіра, Сервантеса, Мольєра. У 10 років він написав свій перший художній твір – невеличку комедію. Закінчивши з відзнакою у 1799 році школу, Анрі їде до Парижа, щоб продовжити навчання в Політехнічному училищі, де готували артилерійських офіцерів та інженерів шляхів сполучення.
З перших днів перебування у Парижі він відчував неабияку несміливість та сором’язливість. У нього там був далекий родич пан Дарю, людина, що відігравала не останню роль у роки Консульства, а потім і наполеонівської імперії. Дарю ввів Анрі до салонів (1800). Бейль уперше в житті зустрівся із гарно вихованими, яскравими жінками, які здатні були розмовляти про літературу та музику. У їх присутності він відчував ні з чим не зрівняне хвилювання. Юнак прагнув бути коханим, закохувався сам і в той же час ледь наважувався заговорити. Напевно, ніхто на світі не любив жінок так сильно, як Стендаль, і ніхто, напевно, не відчував такої сором’язливості у їхньому суспільстві.
Париж, який відкрився перед очима молодого Стендаля, – це місто, сповнене життя і руху. Це Париж, який уже почав пишатися зростаючою славою Бонапарта. Усі молоді люди того часу обожнювали Бонапарта, і Анрі Бейль теж був захоплений цієї людиною.
У складі супроводу імператора Стендаль поїхав до Італії; його зачарувала ця країна, особливо Мілан, куди вступила французька армія, він сподівається здобути те, чого марно шукав у Парижі, – країну, в якій пристрасті кохання сповнені наївності та пилу.
Цей епізод біографії мав велике значення для подальшої творчості письменника, бо саме тоді були започатковані ще дві наскрізні теми:
– постать Наполеона, з яким йому довелося пройти всією Європою. До образу цього суперечливого історичного діяча Стендаль повертався неодноразово.
– Італія, народ якої, її природа і мистецтво стали для нього своєрідним ідеалом.
Військова кар’єра не захопила Анрі Бейля. Прослуживши 2 роки, він подав у відставку і повернувся до Гренобля. Але всі, починаючи з батька і закінчуючи слугами, засудили його. І лише сестра Поліна співчувала братові.
Через 3 місяці Бейль знову поїхав до Парижа, де занурився в заняття літературою і насолоджувався самотністю. Він багато читав, вів свій щоденник і листувався із сестрою. У цей час Анрі познайомився з актрисою Мелані Гільбер, і після її від’їзду до Марселя, щоб бути поряд з нею, найнявся прикажчиком марсельської контори пана Ребо. Але одного разу його подругу забрав із собою російський поміщик пан Барков.
11 червня 1807 р. декретом, підписаним Наполеоном, Анрі Бейля призначили помічником військового комісара. Протягом 7 років він слідував за арміями Наполеона Німеччиною, Францією, Росією; після розгрому наполеонівської армії Бейль, ще молода людина (йому виповнилося 32 роки), опинився у ролі офіцера у відставці, котрого уряд Реставрації не знав, як використовувати. У його житті почався важкий та похмурий період.
До влади у Франції повернулися Бурбони, які боялися бонапартистів та колишніх республіканців. Майбутнього письменника весь час переслідувала думка, що він не зможе висловити вголос ті ідеї, якими він насправді захоплювався: вони були пов’язані з революцією та наполеонівською імперією.
Париж не видавався йому більше бажаним притулком. Відмовившись від місця, яке пропонувало йому керівництво, Анрі Бейль повернувся до милої його серцю Італії і 7 років прожив у Мілані, відвідуючи Гренобль, Париж, Лондон; жив там у бідності, пишучи свої перші твори – “Історія живопису в Італії”, “Рим, Неаполь і Флоренція у 1817 р.”, на обкладинці яких з’явилося ім’я: “Стендаль – офіцер французької кінноти”. Працював над книгою “Про кохання”, що була присвячена аналізу людського почуття, яке Бейль вважав одним із найсвітліших у житті людини.
Ця книга письменника – початківця пов’язана з людиною, яка змінила все його подальше життя. У Мілані мешкала Матильда Вісконтіні, молода жінка, яка рано залишилася вдовою. Матильда приймала у себе кращих людей Мілана. Жінка гострого розуму, прекрасно освічена, одразу полонила серце Бейля. І він, який усе життя вдавав із себе легковажного молодика, закохався в неї безтямно.
У своєму трактаті “Про кохання” Стендаль виділив чотири різновиди цього почуття. Єдино справжнє кохання – це кохання – пристрасть; людина, що переживає його, думає винятково про кохану людину, ніщо більше для неї не існує, вона повністю відмовляється від честолюбства. На другому місці – кохання – потяг, коли людина приділяє багато уваги коханій особі, проте водночас вона не залишає поза увагою й інші радощі, насолоди, джерело яких – гроші та честолюбство. Потім – фізичне кохання. У Стендаля фізичне кохання займало лише третє місце. І, нарешті, на останньому місці кохання – честолюбство; таке кохання письменник зневажає. “Любовь – это род безумия, потому что, полюбив женщину, мы видим её не такой, какова она на самом деле; однако, это сладостное безумие, оно одно и наполняет жизнь смыслом”.
Залежно від цього Стендаль вивів 4 типи героїв:
– Герой, яким хотів би бути сам письменник. Він молодий, красивий, але несміливий і завжди ніяковіє у присутності коханої. Проте виявивши волю і мужність, він долав всі перешкоди.
– Це жінка, яку хотів би кохати Стендаль. Вона ідеальна: прекрасна, чиста, благородна, і, врешті-решт, вона ставала коханою героя, підкорившись його пристрасті.
– Жінка, якою міг би бути сам Стендаль, якби він був особою жіночої статі. Це натура сильна, енергійна, вольова, подібна жінкам епохи Відродження.
– Благодійник, рятівник, людина добра, заможна. Його протилежність – негідник, який завжди стояв на шляху головного героя.
В Італії прозаїк зблизився з передовими людьми країни – республіканцями – карбонаріями, познайомився з Байроном. У 1820 – 1821 pp. розгорнулося повстання у багатьох містах Італії. Запідозрений урядом у зв’язках з таємною національно-визвольною організацією, Стендаль повинен був покинути Мілан і повернутися до Парижа. У 1821 р. письменник знову опинився у Парижі, але батьківщина зустріла його недружелюбно. Падіння карбонаріїв надломило творчі сили Бейля. Щоб знову ввійти в життєву колію, він багато писав, “жодного дня без писанини”.
У 1827 р. вийшов його перший роман “Арманс”, 1829 – нариси “Прогулянки по Риму” і новела “Ваніна Ваніні”. У 30-х pp. Стендаль створив свої кращі твори – “Червоне і чорне” (1830), “Червоне і біле” (1834), “Люсьєн Левен” (1834), “Пармський монастир” (1839).
У 1835 р. Міністерство освіти, переглядаючи списки своїх чиновників, із здивуванням помітило, що жодного разу не нагороджувався пан Бейль, і призначило йому орден Почесного легіону, начебто бажаючи загладити свою неувагу до цієї людини. Його смілива, незалежна думка, співчуття революції і якобінцям, атеїзм, сповнені бойового протесту твори робили однаково тяжким перебування Стендаля як в Італії, так і в себе на батьківщині.
З 1836 до 1839 року письменник живе у Франції, добившись тривалої службової відпустки. Але, не дивлячись на нездоров’я і старість, він був щасливий. Звільнившись від набридлих обов’язків консула, Анрі спілкувався з друзями і займався улюбленою справою – літературою – усе, про що міг мріяти письменник.
На початку 40-х pp. Стендаль почувався хворим. У 1841 р. з ним стався перший апоплексичний удар. Йому дали відпустку і 8 листопада 1841 р. Він знову у Парижі, маючи намір пробути там лише декілька днів. Він побачив, що становище чесної і мислячої людини стало ще гіршим. Морально йому було важко, і, щоб утекти від сумних роздумів, він знову почав гарячково працювати. Надмірно зайнятий, він працював більше, ніж йому дозволяли лікарі. Вісім останніх днів безперервної роботи по десять годин поспіль призвели до того, що 22 березня 1842 р. у нього стався другий удар. Його підібрали на вулиці недалеко від Міністерства іноземних справ. Усі спроби привести митця до свідомості були марними. Пульс повільно згасав, дихання ставало легшим, зморшки розправлялися, і о 2 годині ночі 23 березня 1842 р. він помер. За труною Стендаля йшли П. Меріме, О. Тургенєв і двоє невідомих друзів. На простому кам’яному постаменті на цвинтарі Монмарт витесано напис “Жив, писав, кохав”.
Своєї сім’ї у Стендаля ніколи не було. До кінця життя він пристрасно закохувався, і кожного разу розрив із коханою жінкою переживав важко. “Почти всегда я был несчастен в любви”, – писав письменник, визнаючи, що в коханні він не був ні героєм, ні завойовником, ні переможцем, ні тим більше Донжуаном, яким хотів здаватися.
У 20-х роках Стендаль написав чудову новелу “Ваніна Ваніні” (1829), що ввійшла пізніше в “Італійські хроніки”. У ній розкрито епізод з історії революційно-демократичного руху карбонаріїв у Італії. Ця новела діалектично пов’язана з романом “Червоне і чорне”: герой новели близький Жюльєну Сорелю, але в житті вибрав протилежний шлях.
Головний герой П’єтро Міссіріллі – італійський юнак, бідняк, який був носієм кращих рис народу: гордий, сміливий і незалежний. Він став засновником і вождем групи карбонаріїв і бачив своє призначення і щастя у боротьбі за волю батьківщини. Таким чином, те, про що мріяв Жюльєн Сорель, реалізувалося у революційній діяльності П’єтро Міссіріллі.
Головному герою протиставлена Ваніна Ваніні – натура сильна, яскрава, цілеспрямована. Римську аристократку, красуню, знатну і багату дівчину випадок звів із П’єтро, якого було поранено під час втечі з в’язниці, куди після невдалого повстання його заточили. У ньому Ваніна знайшла ті риси, яких була позбавлена молодь її середовища.
Однак кохання молодих людей приречене. Перед П’єтро постала проблема: особисте щастя у шлюбі з Ваніною чи вірність громадському обов’язку, який вимагав розлучення з коханою і повної самовіддачі у революційній боротьбі. Герой обрав друге. Але Ваніна по-іншому вирішила цю дилему. Напередодні нового повстання карбонаріїв вона передала їх у руки поліції. П’єтро – єдиний, хто залишився на волі. Однак дізнавшись про зраду Ваніни, він з прокляттям назавжди залишив її, розділивши участь своїх спільників.
Висока майстерність письменника – новеліста проявилась у:
– психологізмі, який яскраво розкрито у розгорнутих внутрішніх монологах героя;
– лаконізмі авторських описів і стрімкому потоці подій;
– бурхливій реакції героїв з їх південним темпераментом;
– динамізмі та драматизмі розповіді.
3. Романтичні та реалістичні тенденції в романах Стендаля “Арманс”, “Пармський монастир”
Першим досвідом письменника у соціально-психологічному романі став твір “Арманс”. У ньому описано історію кохання двох молодих людей – Арманс Зоілової і Октава де Малівера. Суспільний фон цього кохання – життя аристократичного салону маркізи де Бонніве в Сен-Жерменському передмісті Парижа часів Реставрації, з яким пов’язані герої родинними зв’язками. Октав належав до аристократичного середовища від народження, Арманс – бідна родичка маркізи де Бонніве, росіянка за походженням.
Зображення самого кохання героїв представлене у складному процесі – від перших туманних почуттів до трагічного фіналу. Тут Стендаль – реаліст вперше по-художньому виконав науково обгрунтований ним раніше “математичний” точний аналіз “людського серця” з урахуванням усіх об’єктивних факторів, які визначили природу особистості й долю героїв.
На першому романі письменника ще лежав штамп своєрідного художнього експерименту. Проте він засвідчив, що письменник знайшов свій шлях у літературі, свій жанр і стиль психолога-аналітика.
Останнім шедевром Стендаля став роман “Пармський монастир” (1839). Основою для його створення послужив давній рукопис, у якому розповідалося про скандальні походеньки папи римського Павла III Фарнезе. Зберігаючи лише загальну схожість з документальним джерелом, ця книга стала яскравим прикладом творчої самобутності й майстерності письменника – реаліста.
Свій твір автор присвятив Італії, яка полонила його ще в роки юнацтва. Можливо, саме тому роман був створений у грандіозно короткі строки – лише за 53 дні.
Хронологічно книга ніби поділена на дві частини. У першій – Італія часів республіканських війн Наполеона, який звільнив країну від довготривалого австрійського поневолення. У другій – Італія, яка знову підпала під ненависне гноблення реставрованої монархії та чужинців. Місце основних подій – Парма, дрібне князівство країни, яка позбавлена цілісності й національної незалежності.
Головні герої – Джина П’єтранер і Фабріціо дель Донго – пристрасні та яскраві, цілеспрямовані й різнобічні натури. Свого часу Джина заради кохання до бідного італійського офіцера П’єтранера, прибічника Наполеона, пішла проти свого знатного роду і назавжди була позбавлена родинного спадку. Вона підтримувала свого чоловіка у вірності Наполеону. Відповідне виховання дала вона і своєму племіннику Фабріціо. Втеча до Франції для участі в битві під Ватерлоо – справжній початок біографії Фабріціо, долею якого визначена центральна лінія сюжету роману.
Знову кумиром головного героя став Наполеон. Але, якщо для Жюльєна Наполеон був зразком щасливого і швидкого кар’єрного росту, для Фабріціо він – визволитель Італії, герой революції, носій її ідей, сподвижник усіх великих починань.
Битві під Ватерлоо, яка пов’язала обидві частини роману, відведено важливу роль. Саме тут герой втратив свої юнацькі ілюзії, з якими раніше пов’язував свій громадянський обов’язок і активну діяльність на користь суспільству. Герой розчарований. Повернувшись на батьківщину, покинутий за вірність Наполеону батьком – феодалом, запідозрений пармською поліцією у революційній діяльності, Фабріціо відчував себе вигнанцем у суспільстві. Тільки опіка тітки Джини, яка стала герцогинею Сансеверина, забезпечила йому відповідну безпеку.
Герой бездумно розтрачував себе в любовних походеньках та інтригах. Фабріціо реалізував себе як особистість у коханні – пристрасті до Клелії Конті. Сторінки, присвяченні коханню двох молодих людей, – найчуттєвіші в романі, написані в стилі авантюрно-пригодницького роману, насичені подіями, що змінювали одна одну. На перший погляд, взаємне кохання стало гарантом щастя, але воно приречене на трагедію, бо зародилося і розвивалося в далеко не ідеальному світі. Фабріціо, втікши з в’язниці, знову туди повернувся, бо це єдине місце, де він міг бачити Клелію.
Не менш драматично склалася і доля Джини. Діяльна, життєлюбна, пристрасна, вона протистояла пармському двору, захищаючи свою незалежність і щастя. її непокірність і вільнолюбство зробили її особливо небезпечною в очах принца Парми і місцевих лібералів. Але Джину глибоко поважали і любили прості люди, серед яких особливо виділялися слуга Лодовіко і благородний “розбійник”, поет – революціонер Ферранте Палле, готові заради неї на найризикованіші вчинки. Палле і розв’язав конфлікт Джини з принцом. Піднявши повстання, яке завершилося смертю принца, він підтримав тих, кого переслідували тирани.
Позитивним героям роману протиставлені ті, хто втілював режим Реставрації: принц Парми, міністр юстиції Рассі, генерал Конті. Саме ці герої розіграли придворну політичну комедію. Гострим критицизмом, злою іронією і сарказмом змальовано у творі придворну мораль епохи Реставрації.
Книга “Пармський монастир” стала виявом зрілої майстерності творця соціально-психологічного роману у сфері реалістичного відтворення самого процесу супротивного життя людського серця.
Специфічні особливості роману:
– динаміка сюжету і внутрішня дія;
– сюжетні колізії виникають у світі сильних і яскравих почуттів головних героїв;
– посилення епічного, “фрескового”, начала;
– гостросатиричний, гротескний стиль;
– відчутні риси авантюрно-пригодницького роману.
Творчий метод Стендаля
– використав прозорий і простим стиль;
– застосував точний метод у сфері психології;
– показав, що психіка героїв завжди визначена сукупністю соціальних умов, у яких вони жили і діяли;
– розкривав образ “зсередини”;
– створив мемуарно-однострижневу композицію, яка дозволила сконцентрувати увагу не стільки на подіях, скільки на переживаннях;
– здійснив гнучкість переходів від епізодів до внутрішнього монологу, від діалогу до авторського коментаря;
– визнавав матерію єдиною основою Всесвіту, досвід і відчуття – єдиним джерелом пізнання;
– цінував силу логіки, могутність розуму;
– дотримувався ідеї природного прагнення людини до свободи і щастя. Він був переконаний, що люди народжуються для щастя.
Питання для самоконтролю
1. Назвіть справжнє ім’я Фредеріка Стендаля. Чому він обрав собі такий псевдонім?
2. Ще дитиною Анрі розділив людей на дві категорії. На які саме? Що вплинуло на такий розподіл?
3. Чим було почуття кохання для Фредеріка Стендаля? Скільки різновидів кохання він виділив у своєму трактаті “Про кохання” ?
4. Розкрийте романтичні та реалістичні тенденції романістики письменника.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)