Філософська лірика Тютчева
Тютчев відомий насамперед своєю філософською лірикою. Саме філософська спрямованість виокремлює його твори з-поміж творінь інших відомих поетів того часу. Філософським підгрунтям для творчості Тютчева стали роботи Шеллінга.
На думку філософа, основа історії Всесвіту і життя людської душі – боротьба світла з темрявою, з “хаотичним рухом первісної природи”, з “несвідомою, темною сліпою волею” в природі й людині, яка прагне до первозданного хаосу, до загибелі. У Тютчевській поезії яскраво видно зв’язок образів ночі й хаосу,
Палке прагнення до злиття з природою опосередковане у віршах Тютчева шеллінгіанською ідеєю живої єдності і цілісності всього всесвіту. Шеллінг стверджував, що вся природа жива, що вона має єдину “світову душу”. Про це пише й Тютчев:
Не то, что мните вы, природа:
Не слспок, не бездушний лик –
В ней есть душа, в ней есть свобода,
В ней есть любовь, в ней есть язык.
“Світова
Невозмутимый строй во всем,
Созвучье полное в природе, –
Лишь в нашей призрачной свободе
Разлад мы с нею сознаем.
Тютчев сприймає природу не ззовні, як якусь об’єктивну данину, немовби зсередини. Самотній серед людей, Тютчев шукає містичного союзу з “душею” природи, зіставляючи з нею власні душевні стани. У філософсько – насиченій ліриці Тютчева ми бачимо перші в російській поезії елементи діалектичного осягнення дійсності. Світ, природа сприймаються ним, з одного боку, як загальний зв’язок – “все в мені і я в усьому”, – з іншого, – як безперервна зміна, процес переходу, динаміка – “у всьому рух, життя в усьому”.
Поезія Тютчева показує бунтарську стихію людської душі. Це поезія думки, яка, за словами Тургенєва, “завжди зливається з образом, взятим зі світу душі або природи”. Це поезія сильних, сміливих і оригінальних образів, різноманітних за тональністю, чудових за ритмами і звучанням, самобутня, темпераментна, емоційна, розумна.