Федір Достоєвський “Злочин і кара”
XIX СТОЛІТТЯ
Федір Достоєвський “Злочин і кара”
Федір Достоєвський (1828-1818) – всесвітньо відомий російський письменник. Хоча Достоєвські походили з роду, що був колись дворянським, спосіб життя родини був типово різночинським. Михайло Андрійович Достоєвський був людиною дуже скупою, але не шкодував грошей на виховання своїх дітей (вони навчалися у приватних пансіонах). Сам письменник двояко ставився до батька – співчував йому і відчував близькість із ним. Мати письменника – Марія Федорівна, була веселою та світлою жінкою.
Федір Достоєвський активно займався самовихованням – читав Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, дуже полюбляв Шиллера. Звістка про загибель Пушкіна дійшла до нього одразу після смерті матері. І тоді Достоєвський сказав, що, якби не родинний траур, він попросив би батька носити траур за Пушкіним.
Навесні 1837 року батько привіз Федора та його старшого брата Михайла до Петербурга для вступу в Інженерне училище. Проте зарахованим був лише Федір (Михайло не пройшов за станом здоров’я). На навчанні Достоєвський був замкненим, проте завжди захищав інших –
У 1843 р. закінчив Інженерне училище, працював у креслярському Інженерному департаменті. Але вже наступного року пішов у відставку.
1843 р. він перекладав “Євгенію Гранде” Бальзака, а на початку 1845 р. вже з’явився перший власний твір Достоєвського – “Бідні люди”, написаний як роман у листах. Це історія пробудження, піднесення й падіння, нарешті повного знищення людської душі з певних соціальних причин. Вже у першому своєму творі Достоєвський звертається до теми “маленької” людини. Роман схвально сприйняли в літературному середовищі, Некрасов так відгукнувся на дебют Достоєвського: “Новий Гоголь з’явився!”
У наступній повісті “Двійник” (1846) Достоєвський знову звернувся до питання ролі соціального середовища, конкретних життєвих обставин у долі людини.
Достоєвський дуже хворобливо ставився до критики власних творів. Через це йому не вдалося знайти друзів у літературному середовищі, після свого дивовижного дебюту молодий письменник відштовхнув знайомих своїм характером, сталися конфлікти з Некрасовим, Тургенєвим, Панаєвим.
З 1847 року Достоєвський зближується із Михайлом Буташевичем-Петрашевським. Радикальні погляди “петрашевців” підігрівалися подіями революції 1848 року. Федір Михайлович виступив за негайне скасування кріпацтва в Росії – навіть шляхом повстання. 1849 року 37 учасників гуртка “петрашевців” заарештували. Федір Михайлович стійко пережив 7-місячне слідство і був засуджений до смертної кари, яку, проте, невдовзі замінили на каторгу.
Від зими 1850 року Достоєвський перебував в Омському острозі. Йому заборонили писати, тож він міг лише спостерігав життя каторжан. Достоєвський намагався зблизитися з каторжанами, проте дворянин був для них чужим. Так Достоєвський переконався, що між народом і дворянством глибочіє прірва. В острозі Достоєвський звертається до Біблії. Для Федора Михайловича починається духовний пошук нових шляхів розвитку Росії, що тривав до 1860-х років.
З 1854 року Достоєвський перебував у Семипалатинську. Лише 1859 року він отримав дозвіл жити у столиці. Тоді ж вийшли друком його твори “Дядечків сон” та “Село Степанчіково та його мешканці”. 1860 року вийшла перша двотомна збірка творів письменника.
У 1860 р. Достоєвський з дружиною і прийомним сином Павлом повернувся до Петербурга, але негласне спостереження за ним не припинявся до середини 1870-х років. З початку 1861 Федір Михайлович допомагає братові Михайлу видавати власний журнал “Час”, після закриття якого в 1863 р. брати починають випускати журнал “Епоха”.
У першому ж номері журналу “Час” Достоєвський почав друкувати свій новий роман “Принижені та зневажені”. Він писав про нерівність, про людей, що забуті усіма та страждають, про несправедливість, що лежить у підгрунті існуючих людських відносин. Влітку 1862 р. року Достоєвський вперше виїхав за кордон. Відвідав Париж, Лондон, мандрував Німеччиною, Швейцарією та Північною Італією.
Під час другої закордонної поїздки Достоєвський перебував у страшній матеріальній скруті – захопився азартними іграми і не міг зупинитися, хоч програвав. 1866 року було написано роман “Гравець”.
У цей час творчість Достоєвського піднялася на новий філософський рівень. Він розкрив трагедію сучасної людини силою аналізу та геніальною мистецькою інтуїцією. З’явилися твори “Записки із Підпілля”, “Злочин і кара” (1866).
Закордонний період 1867-1871 років був змістовним і плідним для Достоєвського. Значно вплинули на письменника твори Рафаеля, Карраччі, Лоррена, Гольбейна.
Спостерігаючи за суспільним життям Європи, Росії, Достоєвський гостро відчував кризовий стан сучасного світу.
Починаючи працювати над “Бісами” (1870-1871), Достоєвський мав намір створити памфлет проти західників та нігілістів.
1875 р. з’являється роман “Підліток”, у якому письменник змалював розпад родини, втрату традиційних святинь та пошук нових.
1877 р. Достоєвського обрали почесним членом Академії наук. Він уже завоював загальну славу та визнання. Але здоров’я письменника значно погіршилося.
1878 р. року від нападу епілепсії помер син Федора Михайловича, Олексій. Письменник тяжко переживав втрату сина. Відбулася бесіда Достоєвського зі старцем Амвросієм в Оптиній пустині. 1879 року з’явився роман “Брати Карамазови”.
У січні 1881 р. року хвороба Достоєвського ускладнюється. 27 січня Федір Михайлович попрощався із дружиною та дітьми, попросив передати синові Євангеліє, яке отримав від дружин декабристів у Тобольську. Ввечері того ж дня Достоєвського не стало.
1 лютого 1881 року Достоєвського поховали в Олександро-Невській лаврі.
У романі “Злочин і кара” (1866) Федір Достоєвський використав газетну кримінальну хроніку, тобто включив у сюжетну канву реальні події, які вразили його уяву. За трагічним перебігом подій у творі вимальовується глобальна філософська проблема. Її можна визначити як проблему місця людини у світі, навіть як проблему долі усього людства. Воно втратило відчуття морального закону, тому у світі зростає зубожіння, пияцтво, егоїзм, поширюються злочини. Все це гідне осуду, але Достоєвський не засуджує, він вболіває за кожну маленьку людину, за усіх принижених та знедолених. Викриваючи вади суспільства, письменник перш за все художньо осмислює внутрішні причини людських вад і помилок, визначає шляхи духовного відродження.
У романі “Злочин і кара” поєдналися первинні художні задуми різних творів. Одним із них був роман “П’яненькі”. За авторським задумом, у ньому повинна була підніматися проблема пияцтва і його наслідків для сім’ї, вплив цього жахливого явища на виховання дітей та їхнє майбутнє. Проте видавець Достоєвського не схвалив цей проект, і письменник ввів лінію сімейства Мармеладових як складову сюжету роману “Злочин і кара”.
Достоєвський писав, що його метою в романі було простежити “психологічний процес злочину” від виношування планів у голові студента Раскольникова з підведенням відповідної теоретичної бази до зовнішніх поштовхів до злочину. Заради чого і кого прирекла себе молода людина на страшні душевні муки? Що ж послужило останньою краплею для здійснення жахливого наміру Раскольникова, який сподівався, вбивши стару лихварку, на її гроші зробити тисячу добрих справ?
Трагедія Раскольникова розгортається на тлі “потворного”: героя супроводжує постійний біль і всепроникне зло в суспільстві, в людській природі, у світобудові; усюди він стає свідком безмежних страждань маленьких людей, що населяють велике похмуре місто.
Письменник зображує життя непримітних, сірих людей злиденних нетрів Петербурга, використовуючи свої спостереження за психологією злочинців, п’яниць, лихварів, чиновників. Навіть Петербург з його “жахливою спекою”, смородом пивних у романі відтворений майже з документальною точністю: свого головного героя автор поселив у будинок, в якому мешкав сам під час написання роману. Цей та інші будинки стали прототипами для будинку старої лихварки, Соні і поліцейської контори. А в образі Катерини Іванівни Мармеладової, на думку дослідників творчості Достоєвського, відобразилися риси характеру дружини самого письменника.
Автор створює цілу галерею образів маленьких людей, які так чи інакше вплинули на вчинки Раскольникова, – це пияк Мармеладов, його дружина Катерина Іванівна, мати та сестра Раскольникова і, зрештою, Сонечка. Достоєвський передає відтінки переживань бідняка, який не може розрахуватись за квартиру, описує взаємини з лихварем, муки дітей, які ростуть у брудному закуті серед постійних сварок з п’яницею-батьком та помираючою матір’ю, трагедію чистої дівчини, змушеної через безвихідь йти на вулицю і піддати себе приниженням. Усі ці люди, смиренні і приниженні у своїй самотності та безвихідді, будять одночасно в душі Родіона і співчуття і протест проти несправедливої світобудови.
Драма родини колишнього чиновника полягає у тому, що її глава опустився до самого суспільного дна і потяг за собою усіх найдорожчих для нього людей. Він, з одного боку, – людина добра і сумирна, яка стала жертвою власної слабкості духу, тому що не змогла протистояти “зеленому змієві”. З іншого ж боку, Мармеладов, чітко усвідомлюючи усю свою ницість, відчуває насолоду від свого падіння. Його обурює, що дружина, “дама великодушна, але несправедлива”, жаліла й опікувалася ним лише через те, що він приносив платню: “Але ж потрібно, щоб у всякої людини було хоча б одне таке місце, де її жаліли”. Мармеладов, так би мовити, з почуття протесту, втратив місце, і постійне пияцтво поставило на межу голодної смерті його родину, змусило доньку Соню стати повією.
Катерина Іванівна дійсно не кохала Семена Захаровича і вийшла заміж за нього від безвиході, маючи на руках трьох маленьких дітей, рятуючись від злиднів і безнадії: “Плачучи і ридаючи, ламаючи руки – пішла”. Вона важко захворює, а після загибелі Мармеладова помирає у тих же злиднях та безнадії.
Від безвиході і сестра Раскольникова Дуня зважилася на шлюб з розрахунку з нелюбою людиною. Вона теж зазнала принижень та образ у домі, де служила гувернанткою. Разом з матір’ю їх затисли лещата злиднів. Прагнення допомогти братові закінчити університет штовхає Дуню до рішення вийти заміж за цинічного ділка Лужина, якого матір у листі називає їхнім благодійником.
Стара лихварка Олена Іванівна аж ніяк не може викликати симпатії – настільки огидний її спосіб існування та ставлення до інших людей. Проте й вона – людина. Зла, бездушна, але людина, і ніхто не має права зазіхати на її життя, яким би нікчемним воно не було. Такий висновок випливає з усього перебігу подій, які пов’язані зі злочином Раскольникова.
Особливе місце у романі належить образу Сонечки Мармеладової, дочки чиновника-пияка. Заради дітей Катерини Іванівни вона, людина глибоко релігійна, жертвує і своїм тілом, і душею, намагаючись врятувати їх від голодної смерті. На відміну від Катерини Іванівни, у Соні немає гордині. Визначальними рисами її характеру є лагідність і покора. Вона жодним словом не дорікає мачусі, яка фактично штовхнула дівчину на вулицю: “Прийшла і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки виклала”. Соня – біль і гордість батька-пияка, який на похмілля у своєї дочки, що “мачусі злій і сухотній, що дітям чужим і малолітнім себе віддала”, забрав останні тридцять копійок.
Однак вона не виправдовує своє падіння, не вигадує, як Раскольников, красиві теорії про порятунок ближніх, а обирає шлях покаяння та самозречення. Саме добра Соня, зі своєю здатністю до співчуття та самопожертви, з Богом у серці врятує Раскольникова, вселить у його душу віру та надію.
Роман “Злочин і кара” продовжує галерею образів маленьких людей, започаткованих Федором Достоєвським у творах “Бідні люди”, “Принижені та зневажені”, які потерпають від сильних світу, прихованих і неприхованих хижаків. Не висловлюючи осуду і зверхності до своїх персонажів, письменник проводить думку, що трагедія маленької людини може бути зумовлена не лише зовнішніми обставинами, але й внутрішніми, моральними причинами. І єдине, що може врятувати скривджену і зневірену душу, – це християнська самопожертва та співчуття до ближнього.
Головний герой роману Родіон Раскольников – бідний студент, який живе в постійних злиднях. Йому спала на думку ідея вбити та пограбувати стару лихварку, щоб згодом “присвятити себе служінню усьому людству і загальній справі” та спокутувати “невеличкий злочин тисячею добрих справ”. У вбивстві Раскольниковим керував не імпульс, почуття ненависті до старої чи жадоба збагачення. Юнак детально обміркував свої дії і навіть створив власну теорію, яка повинна була виправдати його вчинок.
Теорія Родіона Раскольникова має дві складові. По-перше, вона виправдовує будь-який злочин, якщо він здійснюється заради блага багатьох людей. По-друге, вона розподіляє усіх на “тремтячих створінь” та людей “надзвичайних”, таких, наприклад, як Наполеон. Саме вони “право мають” робити з іншими все, що завгодно.
Бідний студент Раскольников упродовж кількох місяців виплекав цю теорію у своїх роздумах та зробив спробу втілити її у життя, вбивши “пришелепувате, нісенітне, нікчемне, люте, хворе бабисько”.
До злочинних думок героя підштовхують злидні, які його оточують, та загальна несправедливість суспільного устрою. Усюди він бачить огидність життя, брутальність суспільної моралі, безвихідь. Раскольников не може примиритися і з тим, що його сестра Дуня вирішує піти заміж за нелюбого, але багатого Лужина, щоб забезпечити навчання брата в університеті. Усе це породжує в ньому озлобленість проти суспільства та його моралі, стає соціальними коренями теорії Раскольникова.
Під свою теорію Раскольников зумів підвести і філософське підгрунтя. На початку XVI ст. італійський політик Н. Макіавеллі проголосив гасло “Мета виправдовує засоби” – заради блага держави та її громадян. Спробу застосувати цю ідею зробили наприкінці XVIII століття якобінці під час першої французької революції (1789-1794), їх кривавий терор жахнув Європу, котра під впливом ідей Просвітництва спочатку сприймала революцію як необхідне оновлення світу. Епосі Просвітництва був притаманний культ розуму, почуттям належала другорядна роль. XIX століття – час подолання обмеженості просвітницької ідеології, проте у західній філософії продовжували розвиватися деякі суто раціоналістичні ідеї, з яких виростала примарна постать “надлюдини”.
Достоєвський, безумовно, був обізнаний з розвитком європейської філософії, тому в його романі закладена полеміка з байдужим до добра і зла раціоналізмом.
Раскольников – людина здібна, розумна, але й амбітна. Він, розуміючи, що в майбутньому йому доведеться скніти за копійки на дрібній посаді, прагне змінити своє життя. Юнак переконав себе, що необхідно зробити Вчинок, який би змінив його життя, і довести усім, що він надзвичайна особистість, а не “воша”.
Родіон обирає собі за ідеал Бонапарта, “надлюдину”, яка пройшла шлях від лейтенанта до генерала та імператора. Раскольников, рівняючись на Наполеона та Магомета, яким сліпо підкорялася “сіра маса”, вирішив і собі перевірити – чи належить він до тих, хто “через кров переступити може”.
Хоч Раскольников і намагається переконати себе в своїй обраності, ще до скоєння злочину він неодноразово мучиться сумнівами щодо того, чи зможе морально витримати факт здійсненого ним вбивства. Але бажання перевірити свою теорію та визначити своє місце в світі все ж таки штовхає героя роману на злочин. Однак, одразу ж після скоєного Раскольников розуміє, що не витримає такого тягаря. Наче прірва утворилася між ним і людьми: таку самотність, таке відчуження, таку нездоланну тугу відчув
Він. Раскольников вже не міг жити по-старому. Інші думки, страхи, болі роздирали його свідомість. Так починається болісне усвідомлення героєм провалу його ідей і вчинків.
Теорія Раскольникова не витримує зіткнення з життям, її “арифметика” (“за одне життя – тисяча життів, які врятовані від гниття та розкладання…”) виявляється хибною. Життя людини – найбільша цінність, тому навіть світла мета нікому не дає права забирати його. Це – один з головних моральних законів християнства. Саме тому кара, якої зазнав Раскольников, перш за все – моральна. Вона набагато важча, ніж роки каторги, на яку він приречений судовим вироком.
Намагаючись пояснити свій психологічний стан, Раскольников каже Соні: “Я не стару вбив, я себе вбив”. Так, йому було дуже прикро усвідомлювати, що він даремно намагався переконати себе у власній обраності, “незвичайності”. Раскольников дійсно “убив себе”, оскільки не витримала перевірки й зазнала краху його індивідуалістична, людиноненависницька теорія, в яку він безмежно вірив.
Спостерігаючи страдницький розлад у свідомості Раскольникова, ми переконуємося, що хибний шлях, обраний героєм роману, веде не до звеличення його особистості, а до моральних тортур, до духовної смерті. Він “воскресає”, лише звільнившись від злочинної теорії “надлюдини” і прилучившись до світу інших людей.
Раскольникова рятує сумління, моральний закон, який живе в ньому з народження. Він хотів мати “волю і владу, а головне владу!”. Але моральний закон, яким Раскольников хотів знехтувати, виявився сильнішим за нього, і він впав… Тільки на каторзі, на останніх сторінках роману, в душі героя відбувається переворот. Він відроджується для нового життя.
Варто зауважити, що, крім філософських та соціальних витоків, теорія Раскольникова є ще й певним переосмисленням літературної традиції. У попередні десятиліття письменники-романтики створили цілу галерею сильних героїв, котрі стоять над натовпом. Зокрема, це байронівський Манфред, пушкінський Алеко, лермонтовський Демон тощо. Родіон Раскольников ніби завершує цю галерею – його образ остаточно заперечує привабливість бездушної сили та стверджує ідею людяності.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)