ЕЛЕНШЛЕГЕР, Адам Готлоб

(1779 – 1850)

ЕЛЕНШЛЕГЕР, Адам Готлоб (Oehlenschlager, Adam Gottlob – 14.11.1779, Копенгаген – 20.01.1850, там само) – данський письменник.

Визнаний вождь романтичного напряму в Данії, засновник ліро-епічної поезії скандинавських країн. Еленшлегер народився у Вестербру, передмісті Копенгагена, у сім’ї органіста, а згодом – управителя Фредеріксберзького замку, в околицях якого і проминуло дитинство майбутнього письменника. Він заохотився до читання, грав на флейті, писав музику, милувався картинами, які прикрашали зали замку. За наполяганням батька,

котрий хотів бачити сина комерсантом, Еленшлегер вступив у реальне училище, але постійно займався історією, міфологією Півночі, створенням віршів і п’єс. Захоплення театром переросло у мрію стати актором, і в 1797-1799 pp. Еленшлегер безуспішно намагався опанувати цю професію у Королівському театрі. Він не міг тоді знати, що після смерті назавжди залишиться сидіти у кам’яному кріслі біля входу у цей храм мистецтва як творець національного данського театру. У 1800 p. Еленшлегер вступив у Копенгагенський університет на факультет права, водночас продовжуючи писати, в основному наслідувальні вірші та п’єси.

Влітку

1802 p. Еленшлегер познайомився з норвежцем Г. Стеффенсом, котрий розповів про енську романтичну школу. Це було, як згадував згодом письменник, щось схоже на удар блискавки. Після однієї із нічних розмов зі Стеффенсоном Еленшлегер створив вірш “Золоті роги”. Цей вірш, видрукуваний у збірці “Вірші” (“Digte”, 1803), став програмним для данського романтизму. У ньому Еленшлегер розмірковує про сутність мистецтва: поет стоїть над суспільством з його принципами утилітарності та мораллю грошей, він не визнає єдиновладдя розуму, оскільки осягає дійсність не лише з допомогою розуму, а через натхнення, інтуїтивне осяяння. На образній системі та стилі вірша позначилися давньоскандинавські пісні “Едди”. Його невибагливі рими енергійні та виразні, організуючу роль відіграє ритм. Еленшлегер мовби заново відкрив давній світ саг.

Мотиви інших віршів збірки також беруть свій початок у північній міфології. У вірші “Смерть Хокона Ярла, або Введення християнства у Норвегію” поет, звертаючись до теми, яка пізніше стане однією із основних у драматургії скандинавського романтизму, відтворив трагічну і водночас величну картину “сутінків богів”, проминаючого героїчного віку.

У збірку ввійшла також комедія “Розваги в ніч на святого Ганса”, написана у стилі комедій Л. Тіка. Вона пародіювала домінуючі тоді на дамській сцені сентиментальні любовні п’єси. Еленшлегер-сатирик висміяв у ній пиху дворянства та самозакоханість міщан. П’єса закінчується щасливим поєднанням закоханих, котрим сприяє геній кохання. їхній тріумф – це символічне єднання поезії та природи, що протиставляється прозі міщанського існування.

Двотомна збірка “Поетичні твори” (Poetiske Skrifter, 1805) засвідчила зрілість таланту Еленшлегера. У віршах і баладах поет оспівав щасливу долю, котра дала йому можливість із допомогою фантазії проникнути у світ прекрасного. У пошуках героїчних сюжетів він знову звернувся до легендарного минулого, переробивши у романтичному стилі “Сагу про Вйолунда”. Але це не звичайне наслідування. Важливим нововведенням поета були мальовничі і водночас символічні картини природи, які створювали настрій і готували розв’язку. Таких описів природи не було у давньоскандинавській поезії.

Сюжет драми “Аладдін, або Чарівна лампа”, (“Aladdin, eller Den forunderlige Lampe”), яка ввійшла у другий том збірки Еленшлегера, запозичений із казок “Тисячі й однієї ночі”. Задум п’єси виник у нього також під впливом Л. Тіка. Характер конфлікту у п’єсі романтичний. Аладдін – втілення чистоти, безпосередньості, щирості, безкорисливості – самою долею призначений для щастя. Його супротивник Нуреддін – сухий, педантичний схоласт, охоплений ненависною для романтиків спрагою збагачення, даремно намагається осягнути таємниці природи, вивчаючи старовинні фоліанти. Філософське протистояння добра та зла символічно відтворено в Еленшлегера як боротьба світла та пітьми. Талісмани Аладдіна, перстень і лампа, також символічні. Рятуючи героя від злигоднів долі, вони постають як подарунок прихильних до героя вищих сил за чистоту помислів і твердість духу,

На початку п’єси Аладдін – улюбленець долі. Щастя так і йде йому в руки, але щоби втримати його, доводиться попрощатися з лінивим раюванням, проявити силу волі та наполегливість. Таким чином, з розвитком сюжету переосмислюється уявлення про щастя як вищу данність, і в результаті доля героя залежить від нього самого та простих людей, до яких він належить.

Королівська стипендія дала можливість Еленшлегеру вирушити у подорож Німеччиною й Італією, де він захопився античністю. У передмові до збірки “Північні поеми” (“Nordic Poems”, 1807) він піддав осуду прихильників німецького романтизму за суб’єктивізм і спрямованість у захмарну далечінь, за розмитість форми. Тепер Еленшлегер вважав, що художник повинен дисциплінувати свою уяву. Мистецтво, стверджував він, покликане робити життя шляхетнішим, через те воно повинно змальовувати його зрозуміло та наочно.

У 1805 р. він познайомився з Й. В. Гете, перед котрим схилявся і називав учителем. Після повернення у 1810 р. на батьківщину Еленшлегер із захопленням зустріли в Данії – його врочисто представили королівському двору, він став професором естетики. Бенефіс у Королівському театрі дав поетові можливість жити в достатку, він одружився з коханою дівчиною – актрисою Кристиною Xerep. Першого сина Еленшлегер назвав на честь Гете – Йоганном, а другого на честь Шекспіра – Вільямом. Незважаючи на безкінечну вервицю почестей, титулів, нагород, поет продовжував творити.

Давня мрія Еленшлегера відтворити образи давньоскандинавської міфології у великому епічному творі набула реальних контурів у поемі “Подорож Тора в Иотунхейм”, написаній розміром “Пісні про Хільдебранта”. У першій частині поеми Еленшлегер без фальшивого пафосу, інколи навіть жартівливо, розповідає про час величі давніх богів Півночі – асів, про мужнього та нелукавого, добродушного та водночас грізного бога Тора, який уособлює героїчний ідеал скандинава. У другій і третій частинах – “Бальдур” і “Ярл Хокон” – змальована трагічна картина занепаду язичницького світу, загибелі старих богів.

Пошуки нового героя – сильної особистості, носія та переконаного поборника громадянської ідеї, привели Еленшлегера до відкриття невичерпного джерела натхнення в національній історії. Тут він знайшов яскраві героїчні характери, які протиставив міщанській обмеженості сучасників. У передмові до драми “Ярл Хакон” (“Earl Hakon the Mighty”, 1807) E. сформулював принцип свого підходу до історичної тематики: завдання поета – втілювати історію народу в художніх образах, не копіюючи її зовнішніх рис, але виражаючи її суть. Основний конфлікт п’єси – зіткнення язичництва та християнства, сприйнята як віховий момент в історії північних народів, як боротьба двох епох, двох часів, Еленшлегер, попри це, вбачав у неминучості їхньої заміни новим життєвим устроєм історичну закономірність. Перемогу християнства він трактував як перемогу більш гуманної ідеї над варварством. Драма “Пальнатоке” (“Palnatoke”, 1807) тематично пов’язана з “Ярлом Хоконом”. Беручи участь у змові проти короля, який зраджував народ та інтереси держави, старий воїн Пальнатоке бореться за народне благо, вбачаючи у мирній праці запоруку процвітання вітчизни, сплюндрованої війною.

Сюжет драми “Аксель і Вальборг” (“Axel og Valborg”, 1810) запозичений із народної балади. Не дуже турбуючись про достовірність відтворення історичного колориту, поет прагнув до головного – змалювати високу трагічну напругу пристрастей і почуттів героїв. Ще меншою мірою він притримувався історичних реалій у драмі “Корреджо” (1811). Її головний персонаж був задуманий як узагальнений образ творчої особистості. На думку Еленшлегера, справжній художник творить в усамітненні, а у світі, де процвітають станові пересуди та панують гроші, він приречений.

Еленшлегер створив власний тип драми: основний конфлікт у його п’єсі подається вже на початку, дія розгортається переважно в етичному плані. Багато його драм були опубліковані як п’єси для читання, критика означувала їх “романами у драматичній формі”.

До заслуг Еленшлегера слід віднести також створення нового для скандинавських літератур жанру ліро-епічної поезії. У строгому стилі поезії скальдів у поемі “Хельге, або Північний Едіп” (“Helge”, 1814) відтворена атмосфера язичницької Півночі. Поема відіграла важливу роль у формуванні світогляду молодого Е. Тегнера як автора “Саги про Фрітьофа”. Еленшлегер був оточений славою та пошаною не лише в себе на батьківщині, ай визнаний “найвидатнішим скальдом Півночі”, і в 1828 р. шведські поети увінчали його лавровим вінком у Лундському соборі.

Проте в останні роки життя у творчості поета все частіше лунають мотиви втоми та розчарування у здатності романтичного героя оновити світ (прозовий переказ “Саги про Орварда”, 1841). Еленшлегер намагався йти в ногу з часом, поглиблюючи психологічну характеристику персонажів у пізніх драмах (“Діна” – “Dina”, 1842; “К’яртан і Гудрун”, 1848), але п’єси ці не мали успіху, оскільки зацікавленість північною архаїкою вже значною мірою вичерпалася. Наче передбачаючи такий поворот на своєму шляху, в одній із своїх ліричних поезій Еленшлегер просив:

Легкий метелику, навчи

Мене, що одіж кленучи,

Немов тісні кайдани,

По цій землі повзу, як вуж, –

Щоб у блакить знестись чимдуж.

Де крила взять багряні?

Ти, що всміхаєшся з-за хмар,

Мій вчитель, рятівник, владар –

Навчи, як сум долати!

Надії прапор дай мені!

І я згасав би в темнині,

Щоб вранці воскресати!

(“О гаю мій, навчи мене…”, пер. О. Мокровольського)

Окрім ліричних і драматичних творів, Еленшлегер є також автором роману “Острів у Південному морі”(1824-1825) та автобіографічних книжок “Життя” (“Levnet, fortalt af ham selv”, 1830- 1831) і “Спогадів”(1850-1851).

Українською мовою окремі поезії Еленшлегера переклали А. Метлинський (вірш “Навіщання з могили”) та О. Мокровольський.

За Л. Григор’євою