ДВІ ЗУСТРІЧІ ПЕЧОРИНА З МАКСИМ МАКСИМЫЧЕМ (по романі М. Ю. Лермонтова “Герой на Шего часу”). Читаючи роман Лермонтова “Герой нашого часу”, не почуваєш, що написано він у минулому столітті. Відразу поринаєш в. мир, де живуть різні й цікаві люди. Максим Максимыч один з них. За словами В. Бєлінського в нього “чудесна душа, золоте серце”. Два глави в романі присвячені двом зустрічам головного героя Печорина й Максим Максимыча штабс-капітана в невеликій далекій міцності на Кавказі. Справно несе свою службу старий штабс-капітан. Тихо
й розмірено тече його життя вдалині від шумного світла, ніщо не порушує сумовитої одноманітності його існування. І раптом звістка про прибуття молодого офіцера. Приїзд нової людини ціла подія в житті Максим Максимыча. “Його кликали… Григорієм Александровичм Печориным небагато повільно, розтягнуто, немов саме ім’я доставляє йому насолода,” говорить Максим Максимыч про знову прибулому. Тільки один спогад про нього змушує розговоритися старого штабс-капітана. З теплотою в голосі розповідає Максим Максимыч авторові про свою першу зустріч із Григорієм Олександровичем: “Він був такий тоненький,
бліденький, мундир був на ньому такий новенький.”. Старий служака був несказанно радий появі молодого офіцера, вона готовий був подарувати Печорину всю свою невитрачену ніжність, сподіваючись на добру дружбу. Слухаючи оповідання штабс-капітана, автор почуває його хвилювання, немов той заново переживає свої кращі мінути життя. Можна представити, як розкрився назустріч цьому “тоненькому” офіцерові старий вояк з добрим серцем. “Вам буде небагато нудно… ну, так ми з вами будемо жити по-приятельському. Так, будь ласка, кличте мене просто Максим Максимыч відразу ж, без усяких церемоній пропонує він Печорину. Але що Печорин? Тільки офіційність звучить у його холодних відповідях на всі питання: “Так точно, пан штабс-капітан”. Індивідуаліст Печорин не приймає дружби, так беззавітно запропонованої йому. Зауважуючи чудність нового офіцера, його несхожість на інші. Максим Максимыч пояснює це його багатством і відносить Печорина до розряду людей, у яких судилося, що з ними повинні траплятися різні незвичайні речі. Втім, добродушний Максим Максимыч полюбив молодого офіцера. І хоча шкода йому загиблу Бэлу, хоча в душі обвинувачує в смерті її Печорина, однаково для нього парубок “бедняжка”. Не бажаючи участі сторонніх людей, все-таки один раз Печорин піднімає завісу зі свого життя. “Моя душа зіпсована світлом, уява, неспокійне серце ненаситне” зізнається він Максим Максимычу. Печерин буггто хоче поскаржитися, що він самотній і ніхто його не розуміє. Він і сам не розуміє себе. Страждаючи від своєї неприкаяності, у розпачі він задає собі болюче питання: “Навіщо я жив? Для якої мети я народився?” Печорин схожий на пушкінського Онєгіна, якого Бєлінський називав “страждаючим егоїстом”, “егоїстом поневоле”. Але складна сповідь Печорина, не зрозумів її Максим Максимыч. Та і як зрозуміти старому служаці, проведшему все своє життя в загубленій міцності, що знає тільки свого обов’язку й справно їх виконуючий. Відкрито він і невигадливий, “у науці життя” не знаком він з роздираннями й протиріччями нового покоління. Минуло п’ять років. Ніжно зберігає в серце Максим Максимыч свою прихильність до Печорину. Заради зустрічі з ним кидає в перший раз у житті свої службові обов’язки, забувши про свої роки, біжить до друга. І що ж?… Замість радісних обіймів холодну привітальну фразу чує він: “Як я радий, дорогою Максим Максимыч! Ну як ви поживаєте?”. Своїм добрим серцем почуває Максим Максимыч цю відчуженість, але ж він хотів кинутися на шию Печорину. Сльози душать його, дружнє “ти” доводиться замінити на “ви”. У сум’ятті штабс-капітан, боляче йому й кривдно. Знову поява Печорина несе із собою руйнування: валять поняття Максима Максимыча про дружбу, його віра й пам’ять про колишнього приятеля. Жорстокий удар від долі одержав Максим Максимыч. Забули його. ” Я-Те не забув нічого”, докором Печорину звучать його слова. Але чи варто докоряти? Чи були вони приятелями? Максим Максимыч прийняв бажане за дійсне. Не може бути другом йому черствий і байдужий Печорин, по-різному дивляться вони на життя. По-справжньому нещасливий Печорин. Повний сил, розуму, енергії метається він по світлу. Не знає, куди діти свої “сили неосяжні”. Маючи енергію й бажанням жити повним життям, Печорин не може впоратися з тугою й нудьгою й, за словами Бєлінського, є “док онана примара в сьогоденні”. Симпатизуючи моральному вигляду Максим Максимыча, автор співчуває йому, н
азиваючи “бідний старець”, але “бідніше” його Печорин. Два глави дві зустрічі. Вони розкривають двох різних героїв, допомагають добрати зміст роману й зрозуміти суперечливу натуру Печорина.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)