Духовні цінності Тараса Бульби та його синів
З того часу, як М. В. Гоголь написав повість “Тарас Бульба”, минуло понад сто шістдесят років. Промайнули роки, відшуміли. Скільки поколінь пройшло скільки війн було, і скільки людей полягло – і зрадників, і безстрашних героїв! Якими вони були? Що цікавило, турбувало їх? Про що молилися вони святому Миколаю? Мабуть, всі хотіли того ж самого: щастя родині, життя без війни любові, світлого дня і спокійної ночі, тобто справжнього життя. Старовинними звичаями жила родина Бульби. Жінка підкорялася чоловіко ростила дітей. Чи була вона щасливою?
Остап був щасливий: він починав нове життя. Твердо знав: якщо доведеться воювати, він готовий віддати власне молоде життя, свою молоду силу. Так жили йього діди, так жив його батько, вбачаючи в цьому своє щастя.
Жахливий кінець був уготований Тарасові. Про що думав він, прикутий ногами до дерева, відчувши перші подихи вогню. Не про себе, не про вогнище яким збиралися спалити його, – думав козак про своїх товаришів, в останню мить намагаючись допомогти їм втекти від погоні.
Що ж с головним для людини в усі часи? Зв’язок із батьківщиною, із землею батьків, зі своїми джерелами, які невичерпні, тому що беруть початок від дальних пращурів. Якщо людина відчуває цей зв’язок, “не буде у світі сили, яка б не підкорилася їй!..” Якщо тільки сама людина не порушить узи, що пов’язують її з родом.