Друга половина ХІХ ст. – період дальшого поступу української культури, літератури
Друга половина ХІХ ст. – період дальшого поступу української культури, літератури, розвитку плідних традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей.
Підпорядковуючися загальним закономірностям саморозвитку художніх систем, українська Література мала й специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур світу. Ця особливість полягала в постійному тісному зв’язку літератури з національно-визвольним, гуманістичним рухом, у якому вона міцніла й набувала снаги.
На літературному процесі
Від 60-х років в Україні набув значного поширення народницький рух. Групи “Землі і волі”, а згодом “Народної волі” й “Чорного переділу” діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Учасники народницького гуртка “Київська комуна” (1873-1874) вели пропаганду серед селян і робітників.
Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного політичного забарвлення, і в основі своїй культурно-освітній громадівський рух дістав узагальнену назву українофільства. Під цією назвою він стає об’єктом провокаційної критики реакційної російської та польської преси, причіпок і переслідувань офіційних властей, тим паче, що в українофільстві дедалі більше почали виявлятися радикальні орієнтації, які кваліфікувалися шовіністичною пресою й урядовими колами як тенденції політичного сепаратизму.
Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили сприятливіші умови для розвитку суспільної думки, зокрема науки, мистецтва, літератури, які в другій половині ХІХ ст. становили органічно пов’язані між собою важливі частини єдиної національної культури державно й політично роз’єднаного українського народу. Однак цензурні заборони та урядові переслідування, що тоді особливо посилилися, численні репресивні акції шовіністичних сил у царській Росії ускладнювали й гальмували, деформували й переривали процес розвитку української культури, виключаючи з літературного процесу ряд визначних для свого часу творів.
Емський указ 1876 р. разом із низкою додаткових цензурних розпоряджень 1880-1900 років по-своєму завершував розпочату ще Петром І політику денаціоналізації української суспільності й культури. У саму основу національної культури були спрямовані заборони українських книжок для дітей без національного чуття й усвідомлення власного національного коріння. Заборонялося вживання слів “Запорозька Січ”, “козак”, “воля” й навіть ” Україна “.
Широкого загальноєвропейського розголосу набула доповідь М. Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878), видана окремою брошурою “Українська література, проскрибована російським урядом” – як протест проти небачених у цивілізованому світі переслідувань літератури великого народу та перша патріотична спроба популяризації у світі її здобутків.
У добі формування національних культур особливого значення набуває активне засвоєння життєздатних культурних традицій, їх трансформація й розвиток відповідно до вимог часу й нових потреб суспільства. Саме тому в цей період йшло активне нагромадження матеріалів з історії суспільного, громадсько-культурного життя українського народу, осмислення розвитку мови й народної творчості, літератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку природних наук, належала вченим, які гуртувалися навколо Київського, Харківського, Одеського, Львівського університетів, Київської духовної академії, Колегії Павла Галагана та спеціальних культурно-освітніх і наукових товариств, зокрема Південно-Західного відділення географічного товариства.
Цього часу написано низку політичних пісень, що сприяли дальшому піднесенню національної свідомості. Особливе значення мала пісня П. Чубинського “Ще не вмерла Україна” ( Музика Мих. Вербицького), яка відразу стала визнаним гімном національного руху, організацій та партій, а згодом – і державним гімном.
Велика роль у пропаганді українського мистецтва належала театру. За усталеною традицією спектаклі за п’єсами українських драматургів широко включали народні пісні, танці, звичаї та обряди. Взагалі означений період є часом фактичного народження того класичного театру, який зусиллями своїх найвидатніших представників М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, С. Крушельницької, І. Алчевського вийшов далеко за межі своєї країни.
За умов постійних урядових обмежень сфер функціонування українського друкованого слова література вимущено брала на себе додаткові функції філософських наук, права, а її безпосередній зв’язок із суспільним життям і визвольною боротьбою потребував й особливого типу письменника, для якого виступ у різних сферах культури стає формою гормадської діяльності.
Самі історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу цілої плеяди яскравих творчих індивідуальностей – І. Франка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, яким виявилися до снаги високі мистецькі завдання не тільки в розширенні змістово-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи літератури. Багатство та різнобічність тематичних, стильових, художньо-зображальних пошуків є однією з найприкметніших особливостей української літератури другої половини ХІХ ст. Вперше в своїй історії українська література почала розвиватися як цілісний художній комплекс, де представлено всі головні види й жанри зрілої літератури – від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики. Цей процес стає характерним для всіх українських земель.
У процесі органічного розвитку літератури того періоду провідним художнім напрямом стає реалізм. У його межах можна було б виокремити такі тематично-стильові течії, як соціально-побутова (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Кропивницький ) зі специфічним різновидом народної Теми (О. Кониський, Б. Грінченко, Олена Пчілка та ін.); соціально-психологічна, започаткована творчістю Марка Вовчка, А. Свидницького ( Панас Мирний, І. Франко та ін.); соціально-філософська, представлена І. Франком, М. Павликом, В. Самійленком, П. Грабовським.
В умовах постійного розширення сфер духовної обсервації соціально-пізнавальні, морально-виховні й естетичні функції літератури реалізуються залежно від індивідуальних особливостей письменників. Однією з характерних ознак реалістичного напряму є його стильова поліваріантність, що й зумовило подальше виокремлення індивідуальних стилів і в українському письменстві.
В українській літературі другої половини ХІХ ст. постають нові теми й нова проблематика, які відбивали суттєві зміни в суспільному й духовному житті народу, – зображення пореформеного “лиха сьогочасного”, соціального розшарування на селі, зубожіння й пролетаризації селянства, наростання нових хвиль соціального протесту, для якого, на відміну від раніших стихійних селянських бунтів, характерна диференціація соціальних типів – від безземельного селянина до сільського глитая, від пролетаря до заводчика-фабриканта. Серед новаторських творів на робітничу тематику особливої уваги заслуговує етапний роман І. Франка “Борислав сміється”, де вперше в світовій літературі картини свідомої боротьби пролетарів проти жорстокого визиску зображені у світлі нових суспільних ідеалів.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)