Дослідження з російського фольклору
Даль в “Тлумачному словнику” пише: “Лісовик ньому, але голосистий”. Це твердження здивувало поета К. Бальмонта, і він прокоментував його в такий спосіб: “Що ж стосується цього смарагдового самодура лісів, що любить кружляти прямолінійних людей, про нього існує народне слово, що є чарівним і красномовним протиріччям: ” Лісовик ньому, але голосистий”. Один з характерних звуків, властивому лісовикові, – свист. Це свого роду позивний сигнал нечистої сили. Зеленін згадує народну прикмету: “у лісі свистіти небезпечно: образиться
Зрозумілої стає запис Даля: “Ішов, знайшов, втратив (приказка лісовика видали; але сошедшись із людиною, вона безсловен)”. Видали “балаканині, що доноситься,” лісовика можна додати будь-який зміст, а вуж коли зштовхнешся з хазяїном лісу віч-на-віч, стає ясно, що мові він ненавчений. Щоб усунути всі сумніви Даль записав: “Усяка ніжити безсловесна (домовик, лісовик, водяний та ін.)”.
“Лісовик повторює дії людини”. Наприклад, поводження “лісовика” на ведмежому святі в мансі: “Мисливець у лісі наткнувся на менква, що коштує зовсім нерухомо, так що він не знає, менкв чи це або пень; щоб переконатися, чи дійсно це менкв, він говорить: “якщо це лісовик, те нехай він проробляє все те, що я зараз сам буду”. Став піднімати руку, ногу, повертати голову й т. д., але що тільки він не робив, усе негайно повторювалося, і він переконався, що це менкв. Кинувся на коліна, став просити пощади й обіцяв принести в жертву йому двох оленів. У знак пощади й прощення за сумнів менкв повернув голову й із присвистом утік”.
Видимо, наслідувальна здатність лісовиків була настільки добре відома акторам і глядачам цієї сцени, що їх нітрохи не бентежило ту обставину, що грізне лісове божество, щоб бути впізнаним мисливцем, повторювало, як мавпа, всі дії людини
Методи лову лісовиків різні, в основному вони тікають. Усе на тім же ведмежому святі в мансі у викладі Н. Л. Гондатти: „двое мисливців пішли на полювання за соболями в такі місця, де бували раніше й де соболів завжди бувало багато, але цього разу ходили довго, а звірів не бачили; дивуються, отчого вони перевелися, ідуть уперед: раптом побачили слід, схожий на людський, але тільки набагато більше, злякалися, побігли назад, але за ними пролунав свист, тупіт, а потім раптом на дорогу прямо проти них з’явився менкв, що загородив їм шлях; робити було нема чого, взяв один з мисливців рушниця, зарядив його мідною кулею, що кожний мисливець носить про всякий випадок, і вистрілив, цілячись прямо в серце. Постріл даром не пропав – менкв упав мертвим”.
У російській казці „леший”, зі збірника А. Афанасьєва, „смелий мисливець”, зустрівши лісовика, „нацелился рушницею – бац! і догодив йому в саме черево. Лісовик застогнав, повалився було через колоду, так негайно ж підвівся й потягся вчащу.
А от як ловили татарського лісовика „шурале”: „жители одне лагодження, що перебувало поблизу лісу, багато потерпівши від нападів шурале на їхніх коней, ухитрилися піймати його. Вони намазали спину самого гарного коня смолою й пустили в табун. До вечора бачать, що на цьому самому коні, сломя голову, скакає жінка (шурале). Кінь, чуючи на собі незнайомого й дивного вершника, на овний хід прискакав прямо в починок. Збіглося все Село подивитися на це чудовиська. Шурале сидів на коні особою назад і все ревів. На ньому не було ніякого плаття, голова маленька, волосся короткі, ока більші, груди як у жінки, висіли через плече. На питання він не відповідав, а тільки ревів: билтир кисги (минулий рік прищемив)”.
От оповідання, записаний тим же збирачем про лісовика-дитині (чинке) . порівнюваним із хлопчиком років дев’яти, котрого виявив плачучої в лісі пізнім вечором якийсь старий. Припускаючи, що це син сусіда, що загубився в лісі, старий бере хлопчика, „привязивает до себе” і везе додому. „едва хазяїн в’їхав у двір, пси так і залилися. … Він відв’язав найду й передав дружині. А та, як глянула на нього при вогні, що горів посередині саклі, так і ойкнула, довідавшись у ньому „чинку”, щетинистого й із червоними маленькими вічками. (Червоні очі в чуваського арсури відзначає В. А. Ендеров). Баба накинулася на старого й давай його сварити, навіщо він привіз лісовика. Але робити було нема чого й чинку довелося залишити в будинку. Лягаючи спати, чудовисько прив’язали до крамниці й протримали в такому положенні всю ніч. Ранком прийшли робітники й, побачивши прив’язаного хлопчика, підтвердили, що це чинка. Потім його розглядали ті, що зібралися жінки, яким він показував жестами, як боляче мотузки ріжуть його тіло. Чинку відв’язали, після чого жінки звернулися до нього з питанням, чи вміє він шити. У відповідь на це чинка показував їм руками, як шиють. Жестикулюючи, лісовик мукав. Нарешті всі присутні, залишивши чинку в саклі на волі, вийшли на ганок; а той невидимо для всіх пробрався в сад и’ почав там щось збирати на землі і є. У цей час лунає гавкіт собак, і пси кидаються до того місця, де перебуває чинка. Лісовик, рятуючись від собак, із саду проникає в інший двір, а звідти в третій, і зник”.
Але лісовики ще й допомагали людям. У Білорусії „охвотники як “дуць на хвоту, дак лісовикові молются”. В Архангельській губернії „охотники буває лисичю ловлять, так щоб він звіра посилав, входять у договір з лісовиком”. По повір’ях забайкальських козаків „иногда лісовик допомагає мисливцям тим, що приносить їм уночі білок; але білки, яких мисливці не встигнуть обдерти до світанку, оживають і тікають. За послуги лісовик від людей вимагає плати у вигляді частування горілкою”.
А що буде, якщо мисливець не придушить лісовикові покладеного частування або якось інакше скривдить його? Відповідь знаходимо в сцені ведмежого свята в мансі: “Два мисливці ловлять мережами качок і гусаків і дуже вдало – щораз витягають десятками; пояснюють це собі тим обставиною, що один з них відмінно наслідує лементу різних птахів. Раптом є дочка менква й пропонує відразу їм обом себе в дружин, говорячи, що вдалим полюванням вони зобов’язані їй, тому що вона заганяла птаха прямо в їхній мережі. Вони відмовляються; та роздратована йде, а на прощання говорить, що вони її не забудуть. Приступилися після цього до полювання й, скільки не намагалися, піймати нічого не могли: сиділи ще сім днів, запаси вже виснажилися, пішли додому, сподіваючись там взяти із захованого в коморі; приходять, виявляється комора згорів; пішли знову на полювання, але як і раніше безуспішно; зрозуміли вони отут, що боротися з дочкою менква їм не під силу, стали її призивати, але вона вже не була, і вони в страшних мученнях, у корчах гинуть від голодної смерті”.
Бувають і такі люди, які знаються з лісовиком, і лісовик віддає їм худобину. Та людина, виходить, і говорити з ним може, і побачити його. Піде він на перехрестя, засвище – а він отут і прийде. Скаже, чи можна віддати її. Коли можна – зазавжди віддасть”. Віддати худобину є неможливим у тому випадку, коли вона була „завещана”, тобто обіцяна лісовому цареві. Справа в тому, що люди, що знаються з лісовиками, при вигоні худоби на пасовище, вступають в угоду з ним. Лісовик обіцяє охороняти худобу від вовків, ведмедів і росомах, але за це одержує в дарунок дві або три штуки із череди. Такий сполучник з лісовим духом уважається найбільшим гріхом і слова, за допомогою яких полягає він, зберігаються в глибокій таємниці”.
Знаючи це, навряд чи ми можемо вважати цілком надійним наступний відданий гласності спосіб установлення контакту з лісовиком:
“Хто хоче зійтися з лісовиком, повинен відправитися в ліс, зрубати тупицею сосну в обхват, але так, щоб вона при падінні упустила дві, хоча б невеликі осики. На ці осики мужик встає, обратясь особою до півночі, і говорить: „лесовик-велетень, прийшов до тебе раб (ім’я рік). З уклоном: заведи з ним дружбу. Коли хоч, так топеря ж іди, а не хоч. Як хоч”.
Є в словнику Даля й ще одне вираження: “Лісовик підходить грітися до багать, але ховає пику”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)