Доля російської людини в роки війни (за оповіданням М. Шолохова “Доля людний”)
У М. В. Ісаковського є вірш:
Враги сожгли родную хату,
Сгубили всю его семью.
Куда ж теперь идти солдату,
Кому нести печаль свою?
Дуже схожу на цю сімейну трагедію почув М. Шолохов у перший післявоєнний рік. Одного разу біля річкової переправи письменник зустрів чоловіка з хлопчиком. Вони закурили, розговорилися. 1 чоловік, прийнявши Шолохова за свого брата-шофера, розповів про тяжку долю. Ця зустріч схвилювала письменника, і він задумав написати оповідання. Але тільки через десять років задум був реалізований. Так 1956 року вийшло
“Доля людини”. Уже самою назвою письменник концентрує основну думку твору. З перших сторінок ми дізнаємося, що це оповідання про долю рядової, звичайної російської людини Андрія Соколова, про його життя, сповнене втрат і тяжких випробувань. Російська людина пройшла через усі страхіття війни і залишилася Людиною, а на це далеко не кожен здатний!
Автор змальовує нам Андрія Соколова як людину надзвичайно
Шолохов не наділяє свого героя ні винятковою біографією, ні рисами видатної особистості. Андрій Соколов розповідає про себе: “Спочатку життя моє було звичайним… У громадянську війну був у Червоній Армії. У голодний двадцять другий рік поїхав на Кубань працювати на куркулів, тому і залишився живим. А батько з матір’ю і сестричка померли від голоду”. Надалі у Андрія теж усе було, як у всіх. Працював, працював, працював… Потім одружився і працював ще більше. Але доля віддячила Андрієві Соколову за його доброту, людяність, працьовитість: прекрасна дружина-друг, чудові доньки, талановитий син, у хаті достаток.
Проте недовго довелося Андрієві грітися біля домашнього вогнища, створеного ним з такою любов’ю. Війна зруйнувала щастя. Вона охопила країну, як стихійне лихо, стала суворим випробуванням. Андрій Соколов пішов на фронт. Тут, як і в мирному житті, він виявив себе з кращого боку. Характерною рисою Андрія Соколова є прагнення робити людям добро. У будь-яку хвилину він готовий ризикнути своїм життям заради порятунку товаришів. Ось, наприклад, його розповідь про один фронтовий випадок: гаубична батарея залишилася без снарядів, навколо гримів бій, проскочити зі снарядами було неможливо. Та Андрій розмірковує: “Там товариші мої,
“Добре бачить лише серце. Найголовнішого очима не побачиш”, – звучать заповітні слова Лиса, визнаючи сенс цієї казки-притчі.
“Ми завжди у відповіді за тих, кого приручили”, – це теж важливі слова на сторінках цієї книги, що вчить нас свято виконувати на Землі найважливіший обов’язок, вчить добра й порядності. Перед рідними та друзями. Перед учнями та учителями. Перед усіма мешканцями планети Земля. Перед самим собою, маленьким і дорослим.
Я знаю, що нещодавно знайдено уламки літака, на якому піднявся у свій останній виліт під час Другої світової війни Антуан де Сент-Екзюпері, відважний пілот і добрий товариш, письменник і журналіст, мрійник і фантазер, людина, з якою я б дуже хотіла зустрітися. Тому так хочеться думати, що він летить у Всесвіті, щоб завітати у гості до Маленького принца. А може, просто перетворився на зірку і світло від неї ще довго світитиме людям, зігріватиме серця.
Може, гинуть, а я тут чухатися буду?” І він проїхав. Він мчав на величезній швидкості, хоча розумів, що “не картоплю везе”. Соколов не встиг проскочити крізь вогонь, але для нас важливою є його готовність будь-якою ціною допомогти товаришам.
І ціна, дійсно, виявилася непомірно високою – фашистський полон. Однак і тут, в обставинах, що вимагають мобілізації усіх духовних сил, коли, здавалося б, неможливо було зберегти людську гідність, коли, здавалося б, неможливі інші вияви, крім інстинкту самозбереження, з надзвичайною силою виявилися духовна міць, благородство, краса і воля російського воїна Андрія Соколова. Підтвердженням сказаного є епізод, де він морально перемагає фашиста Мюллера. Андрій Соколов знає, що його ведуть на розстріл, і йому важко розставатися з життям, але він поводив себе так, що викликав повагу навіть такого запеклого фашиста, як Мюллер.
Перебуваючи в полоні, Андрій Соколов постійно думає про втечу, але це не тільки прагнення знайти особисту свободу. Його думки спрямовані на те, щоб допомогти своїм. І задумане вдалося! Він не тільки сам зміг вирватися на свободу, а й прихопив із собою німецького майора з дуже важливими документами.
Після втечі з полону, цілуючи рідну землю і задихаючись від радості, Андрій Соколов ще не знав, що війна завдала йому нового удару: у Воронежі від фашистської бомби загинула його сім’я.
У Шолохова є замальовка, що має символічне значення: на війні дерева, як і люди, мають кожне свою долю. Ось галявина. Смерть хазяйнує на ній. Сосна падає від снаряда, ніби скошена. По-своєму переносить найстрашніший вогонь дуб: “Рвана зяюча пробоїна висушила пів дерева, але друга половина… весною ожила і вкрилася свіжим листям”. Доля дуба – це доля Андрія Соколова. Війна спотворила його життя, але не зламала. Він не втратив любові до людей, знайшов у собі сили повернутися до життя.
З’явилася у Андрія Соколова радість. Потяглося його серце до покинутого хлопчини. “Такий собі маленький обірванець: обличчя все в кавуновому соку… нечесаний, а очі, як зірочки вночі після дощу”, – розповідає Соколов, і в самому тоні його оповіді ми відчуваємо, який він небайдужий до людської долі. І ось Андрій Соколов уже готовий усиновити цього безпритульного хлопчину.
Життя знову має сенс. З’явилися зворушливі турботи про те, щоб одягти і нагодувати малого хлопчика. Тепер Андрій Соколов знає, кому віддати свою ласку і ніжність: “Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на вихорах понюхаєш, і серце відходить, стає легше, адже воно в мене закам’яніло від горя”.
Твори М. Шолохова звичайно побудовані за контрастом. Є він і тут: тихе сімейне щастя, корисна праця – і війна; людяність, доброта – і знущання фашистських катів; вірність Батьківщині – і зрада. В цілому ж – це протистояння двох сил (життя, природи, любові) і руйнування всіх основ цивілізації, гуманізму. Світло і темрява. Такий контраст двадцятого століття.
Андрій Соколов уособлює прагнення добра і справедливості.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)