ДОЛЯ ЛЮДИНИ – МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ ШОЛОХОВ 1905-1984)
ЛІТЕРАТУРА ПРОТИ ВІЙНИ
МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ ШОЛОХОВ 1905-1984)
ДОЛЯ ЛЮДИНИ
Перша повоєнна весна була на Верхньому Дону, як ніколи, дружна й раптова. Наприкінці березня з Приазов’я подули теплі вітри, і вже за два дні на лівобережжі Дону геть-чисто оголились піски, в степу збутніли повні снігу яри та балки, зламавши лід, шалено завирували степові річки, і дороги поробилися майже зовсім непроїзні.
В цю недобру пору бездоріжжя мені довелось їхати в станицю Букановську. І путь недовга – десь кілометрів з шістдесят, – та виявилось,
Переправлятися треба було благеньким плоскодонним човником, що міг узяти не більш як три чоловіка. …Вдвох із шофером ми не без остороги сіли в старенький човен. Товариш з речами залишився на березі… Тільки-но ми відчалили, як із прогнилого дна в різних місцях фонтанчиками забила вода. Чим тільки мали, конопатили ми ненадійну посудину та вичерпували з неї воду, поки не дісталися берега – десь за годину ми були на тім боці Єланки. Шофер пригнав з хутора машину, підійшов
– Якщо тільки оце кляте корито не розвалиться на воді, – години через дві приїдемо, раніш не ждіть…
Був полудень. Сонце світило гаряче, як у травні… Це був перший після зими по-справжньому теплий день. Гарно було сидіти на плоті отак самому, цілком поринувши в тишу й самотність, і, скинувши з голови стару солдатську вушанку, сушити на легкому вітрі мокре після важкого веслування волосся, бездумно стежити за білими грудистими хмарами, що пропливали в бляклій синяві.
Незабаром я побачив, як з-за крайніх хутірських дворів вийшов на дорогу чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика, як на зріст – не більше п’яти-шести років. Вони стомлено чвалали до переправи, але, порівнявшися з машиною, звернули до мене. Високий, сутулуватий чоловік, підійшовши зовсім близько, сказав приглушеним баском:
– Здоров, браток!
– Здрастуй. – Я потиснув простягнуту мені велику, шкарубку руку. Чоловік нахилився до хлопчика, сказав:
– Поздоровкайся з дядьою, синку. Він, видно, такий самий шофер, як і твій тато. Тільки ми з тобою на грузовику їздили, а він оцю маленьку машину ганяє…
– Як автор описує весну й весняні дороги на Дону?
Ілюстрація до оповідання “Доля людини”, тугі далі
– Від імені кого ведеться оповідь?
Знявши з-за плечей порожню солдатську сумку, стомлено сідаючи поруч зі мною, батько сказав:
– Біда мені з цим пасажиром! Через нього і я підбився. Широко ступнеш – він уже підбігці біжить, от і пристосовуйся до такого піхотинця. Там, де мені треба раз ступнути, я три рази ступаю, отак і йдемо з ним уроздріб, як кінь з черепахою. А з нього ж і очей не зводь. Тільки десь убік глянеш, а він уже по калюжі бреде або відломить крижинку і смокче замість цукерки. Ні, не чоловіче це діло з такими пасажирами мандрувати, та ще піхотою. – Він помовчав трохи, потім спитав:
– Не знаєш, скоро підійде човен?
– Годин через дві.
– Нічого собі! Ну що ж, тим часом відпочинемо, поспішати мені нема куди…
Ми закурили міцнющого самосаду й довго мовчали. Я хотів був спитати, куди він іде з дитиною, яка нужда жене його в отаку розталь, але він випередив мене запитанням:
– А ти що, всю війну за рулем?
– Майже всю.
– На фронті?
– Еге.
– Ну й мені там довелось, браток, гіркої випити по вінця, та ще й з верхом.
Він поклав на коліна великі темні руки, згорбився.
Я глянув на нього збоку, і мені стало якось моторошно… Ви бачили коли-небудь очі, немов присипані попелом, повні такої невиводної смертної туги, що в них несила дивитись? Отакі очі були у мого випадкового співбесідника.
Виламавши з плоту суху криву хворостинку, він з хвилину водив нею по піску, черкаючи якісь вигадливі фігури, а потім заговорив:
– Іноді не спиш уночі, дивишся в темряву порожніми очима й думаєш: “За що ж ти, життя, так мене скалічило? За що так покарало?” Та нема мені відповіді ні в темряві, ні при ясному сонечку… Нема й не діждусь! – І раптом схаменувся, лагідно підштовхуючи синка, сказав: – Піди, голубчику, пограйся коло води, біля великої води для дітей завше якась здобич знайдеться. Тільки, гляди, ніг не замочи!
…Провівши очима синка, глухо покашляв, знову заговорив, і я миттю насторожився.
– Попервах життя моє було звичайне. Сам я родом з Воронезької губернії, тисяча дев’ятисотого року народження. В громадянську війну був у Червоній Армії, в дивізії Кіквідзе. Голодного двадцять другого року подався на Кубань, ішачити на куркулів, через те й живий лишився. А батько з матір’ю та сестрою вдома померли з голоду. Зостався я сам. Рідні – як вимело – ніде нікого, жодної душі. Ну, через рік повернувся з Кубані, хатину продав, поїхав у Воронеж. Спочатку робив у теслярській артілі, потім пішов на завод, вивчився на слюсаря. Невдовзі оженився. Жінка виховувалась у дитячому будинку. Сирітка. Хороша попалась мені дівка!..
– У чому виявляється спостережливість оповідача щодо деталей?
– Що у виразі очей чоло – віка вразило оповідача?
– Як пов’язана доля людини з історією країни?
– Якими були стосунки в родині Соколових?
Прийдеш з роботи стомлений, а часом і злий як чорт. Ні, на лихе слово вона тобі лихим не відкаже. Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадовити, звивається, щоб і при невеликому достатку щось смачніше тобі зготовити. Дивишся на неї і відтаєш серцем… Вранці я встаю, мов у росі скупаний, і всяка робота у мене в руках аж кипить! Ось воно що означає – мати розумну жінку-подругу…
Незабаром діти у нас пішли. Спочатку синок народився, а років за кілька ще дві дівчинки…
За десять років назбирали ми трохи грошенят і перед війною поставили собі будиночок на дві кімнати, з комірчиною і коридорчиком. Ірина купила дві кози. Чого ще більше треба? Діти кашу їдять з молоком, дах над головою є, одягнені, взуті, значить, усе гаразд. Тільки побудувався я невдало. Приділили мені шість соток землі недалеко від авіазаводу. Якби моя халупа була в іншому місці, може, й життя моє склалося б інакше…
І от тобі раз – війна. Другого дня повістка з військкомату, а на третій – давай в ешелон. Виряджали мене всі четверо моїх: Ірина, Анатолій і дочки – Настуся й Оленька. Всі діти трималися чудово. Ну, в дочок – не без того – поблискували сльози. Анатолій тільки плечима пересмикував, немов од холоду, йому тоді вже сімнадцятий рік минав, а Ірина моя… Інші жінки з чоловіками, з синами розмовляють, а моя припала до мене, як листок до гілки, і тільки вся тремтить, а слова вимовити не може. Я й кажу їй: “Візьми ж себе в руки, люба моя Іринко! Скажи мені хоч слово на прощання”. Вона й каже та за кожним словом схлипує: “Ріднесенький мій… Андрюшо… не побачимось… ми з тобою… більше… на цьому… світі…”
У мене самого від жалю до неї серце на шматки розривається, а, вона з такими словами… Силоміць я розчепив її руки й легенько штовхнув у плечі. Штовхнув ніби легенько, а сила ж у мене була скажена; вона поточилась, разів Зо три ступнула назад і знов до мене дрібно ступає, простягає руки, а я кричу до неї: “Та хіба ж так прощаються? Чого ти мене завчасу живцем ховаєш?!” Ну, знов обняв її, бачу, що вона не при тямі…
До самої смерті, до останньої моєї години, помиратиму, а не подарую собі, що тоді відштовхнув її!..
Він знову й надовго замовк. Намагався скрутити цигарку, але газетний папір рвався, тютюн сипався на коліна.
– Формували нас під Білою Церквою, в Україні. Дали мені “ЗІС-5”. На ньому й поїхав на фронт. Ну, про війну тобі нічого розказувати, сам бачив і знаєш, як воно було спочатку. Від своїх листи одержував часто, а сам трикутнички посилав рідко… А що ще можна було писати? Гіркі то були часи, не до писання було. Та, правду кажучи, й сам я не охочий був на жалібних струнах грати і ненавидів отих слинявих, котрі що не день, треба чи не треба, жінкам та любахам писали, шмарклі на папері розмазували. Трудно, мовляв, йому, тяжко, не зоглядишся як і вб’ють… А того не хоче збагнути, що цим рознещасним жіночкам та дітям у тилу не легше, ніж нам, доводилось. Вся держава на них сперлась! Які ж то плечі нашим жінкам та дітям треба було мати, щоб під таким тягарем не зігнутися? А от же не зігнулись, вистояли! А отакий хлюст, мокра його душа, напише жалібного листа – і трудящу жінку як києм по ногах. Вона після такого листа, горопашна, й руки опустить, і де вже їй до роботи. Ні! На те ти й мужчина, на те й солдат, щоб усе витерпіти й перетерпіти, коли тебе на це лиха година покликала…
– Як автор розкриває страждання героя?
Тільки не довелось мені й року повоювати… Двічі за цей час був поранений, але обидва рази легко…
Дірявив німець мені машину і зверху, і з боків, але мені, браток, везло попервах. Везло-везло та й завезло по саме нікуди… Попав я в полон під Лозовеньками в травні сорок другого року при такій паскудній оказії: німець тоді здорово наступав, і залишилась одна наша стодвадцятидвохміліметрова гаубична батарея майже без снарядів; навантажили мою машину по саму зав’язку, і сам вантажив так, що гімнастьорка до лопаток прикипала…
Командир нашої автороти питає: “Проскочиш,
Соколов?” А воно й питати нічого було. Там товариші мої, може, погибають, а я тут чухатись буду?
“Неодмінно! – відказую йому. – Я мушу проскочити, та й усе!” – “Ну, – каже, – чухрай! Вітром лети!”
От я й почухрав. За все життя не їздив так, як того разу! Знав, що не картоплю везу, що з цим вантажем обережно треба їхати, та яка ж може бути обережність, коли там хлопці з порожніми руками воюють, коли дорога вся наскрізь артвогнем прострілюється… І до батареї залишився якийсь там кілометр, уже звернув я на польову дорогу, але добратися до своїх мені, браток, не довелось… Видно, з далекобійної важкий поклав він мені коло машини. Не чув я ні вибуху, нічого, тільки в голові немов щось лопнуло, і більше нічого не пам’ятаю…
…А як прочумався, опам’ятався та роздивився добре навкруги, – серце наче хтось плоскогубцями стиснув: кругом снаряди валяються, котрі я віз, неподалік моя машина, вся на камуз розбита, лежить догори колесами, а бій, значить, бій уже позад мене йде… Що ти на це скажеш?
Не буду брехати, отоді в мене ноги самі собою підломились, і я впав немов підкошений, бо зрозумів, що я – вже в оточенні, а точніш сказати – в полоні у фашистів. От як воно на війні буває…
– Як Соколов говорить про жіночу долю під час війни?
– Чи усвідомлює Соколов свій героїзм?
– Як солдат потрапив у полон?
Ну, от, значить, лежу я і чую: танки гримлять. Чотири німецьких середніх танки на повному газу пройшли повз мене туди, відкіля я з снарядами виїхав… Потім тягачі з гарматами потяглися, польова кухня проїхала, потім піхота пішла, не густо, так, не більш як одна бита рота…
Думав, усі пройшли, підвів голову, а їх шість автоматників – зовсім близько – йдуть метрів за сто від мене. Дивлюсь, звертають з дороги і прямо до мене. Ідуть мовчки.
“От, – думаю, – і смерть моя на підході”. Я сів, неохота лежачи помирати, потім устав. Один з них, не доходячи кроків кілька, плечем стенув, автомата зняв… Молодий хлопець, такий зграбний, чорнявий, а губи тонкі, в ниточку, і очі примружені.
“Цей уб’є і оком не змигне”, – думаю я собі. Так воно й є: звів він автомата – я йому прямо в очі дивлюсь, мовчу. А другий, єфрейтор, чи що, старший за нього, можна сказати, літній уже, щось крикнув, одіпхнув його вбік, підійшов до мене, геркоче щось по-своєму і праву руку мою в лікті згинає, мускул, значить, мацає. Попробував і каже:
“О-о-о!” – і показує на дорогу, на захід сонця. Чвалай, мовляв, робоча скотинко, трудитися на наш рейх. Хазяїн був, сучий син!..
Що ж, браток, діватись мені було нікуди. Вийшов я на дорогу, вилаявся страшним кучерявим, воронезьким матом і почимчикував на захід, у полон!.. Пройшов трохи, і доганяє мене колона наших полонених з тієї самої дивізії, в якій я був. Женуть їх чоловіка з десять німецьких автоматників. Той, кото – рий поперед колони йшов, порівнявся зі мною і з доброго дива полоснув мене навідліг ручкою автомата по голові. Якби я впав, він пришив би мене до землі чергою, але наші підхопили мене на льоту, заштовхали всередину і з півгодини вели під руки. А коли я прочумався, один з них шепче: “Боже тебе борони впасти! Іди хоч над силу, а то вб’ють”. І я над силу, але ішов.
Як тільки зайшло сонце, німці збільшили конвой, на грузовику підкинули ще чоловік з двадцять автоматників, погнали нас прискореним маршем. Тяжкопоранені наші не могли встигати за всіма, і їх пристрілювали просто на дорозі. Двоє спробували втікати, … ну, звісно, і цих постріляли. Опівночі прийшли ми в якесь напівспалене село. Ночувати загнали нас у церкву з розбитою банею. На кам’яній підлозі – ані віхтика соломи, а всі ми без шинелей, в самих гімнастьорках і штанях, так що постелити анічогісінько. На деяких навіть гімнастьорок не було, самі бязеві спідні сорочки…
– Які прості факти передають не вигадані реалії війни?
– Як солдат готується до смерті?
– Як німець демонструє свою зневагу до пораненого солдата?
– Які почуті сильніші від страху перед людиною?
Так цілу ніч і проваландались ми в тій церкві, як вівці в темному хліві. Серед ночі чую, хтось торкає мене за руку, питає: “Товаришу, ти не ранений?” Відповідаю йому: “А тобі чого треба, браток?” Він і каже: “Я – військлікар, може, чимось тобі допоможу?” Я поскаржився йому, що у мене ліве плече скрипить, і пухне, і страх як болить. Він твердо так каже:
“Скидай гімнастьорку й спідню сорочку”. Я скинув усе це з себе, він і почав руку в плечі промацувати своїми тонкими пальцями, та так, що мені аж свічки в очах засвітили. Скрегочу зубами й кажу йому: “Ти, мабуть, ветеринар, а не людський доктор. Нащо ж ти по болючому місцю давиш так, безсердечний ти чоловік?” А він все мацає і сердито так відповідає: “Ти собі мовчи та диш, а то – розбалакався! Держись, зараз ще дужче заболить”. Та як шарпоне мою руку, аж червоні іскри в мене з очей посипались.
Опам’ятався я та й питаю: “Що ж ти оце робиш, фашист нещасний? У мене рука вщент розбита, а ти її так рвонув”. Чую, він засміявся тихенько та й каже:
“Я думав, що ти мене вдариш з правої, а ти, виходить, смирний хлопець. А рука в тебе не розбита, а вибита була, от я її на місце й поставив. Ну, як тепер, легше тобі?” А воно й справді, чую по собі, що біль вщухає. Подякував я йому душевно, і він пішов далі в темряві, тихенько питає:
“Поранені є?” От що значить справжній доктор!
Він і в полоні, і в темряві своє велике діло робив…
Вранці всіх нас вистроїли коло церкви, оточили автоматниками і три есесівських офіцери почали відбирати невгодних їм людей. Спитали, хто комуністи, командири, комісари, але таких не виявилось. Не виявилось і сволоти, яка могла б виказати, бо й комуністів серед нас було мало не половина, і командири були, і, само собою, комісари були.
Тільки-чотирьох і взяли з двохсот з чимось чоловік. Одного єврея і трьох росіян, рядових. Росіяни вскочили в халепу через те, що у всіх трьох було чорняве з кучерявинкою волосся…
Куди мене тільки не гонили за два роки полону!
Половину Німеччини об’їхав за цей час: і в Саксонії був, на силікатному заводі робив, і в Рурській області вугілля копав, і в Баварії на земляних роботах горба наживав, і в Тюрінгії побував, і чортзна-де тільки не довелось по німецькій землі походити.
Природа там, браток, скрізь різна, але стріляли й били нашого брата скрізь однаково. А били богом прокляті гади й паразити так, як у нас ніколи скотини не б’ють. І кулаками били, й ногами топтали, і всіляким залізом, яке під руку трапиться, не кажучи вже про приклади та інше дерево…
– Які фізичні випробування випали на долю солдата?
Годували нас скрізь однаковісінько: півтораста грамів ерзац-хліба навпіл з тирсою та ріденька баланда з брукви. Окропу де давали, а де ні. Та що там казати, подумай сам: перед війною важив я вісімдесят шість кілограмів, а на осінь тягнув уже не більше як п’ятдесят. Тільки шкіра лишилась на кістках, та й кістки свої носити було несила. А роботу давай, і слова не скажи, та таку роботу, що й ломовик не здолає…
І от якось увечері повернулись ми в барак з роботи. Цілий день ішов дощ, лахміття на нас хоч викрути; всі ми на холодному вітрі перемерзли як цуцики, тільки зубами цокотимо. А обсушитись нема де, нагрітися – теж, і до того ж голодні, не то що до смерті, а навіть гірше. Але ввечері нам їсти не давали.
Скинув я з себе мокре дрантя, кинув на нари та й кажу: “їм по чотири кубометри виробітку дай, а на могилу кожному з нас і одного кубометра забагато”. Тільки й сказав, та от знайшовся між своїх… падлюка, доніс комендантові табору про ці мої гіркі слова…
Так от оцей самий комендант на другий день після того, як я про кубометри сказав, викликає мене… Зрозуміло, нащо викликає. На капець. Попрощався я з товаришами, всі вони знали, що на смерть іду, зітхнув і пішов. Іду табірним двором, на зірки поглядаю, прощаюсь і з ними, думаю: “От і відмучився ти, Андрію Соколов, а по-табірному – номер триста тридцять перший”. Якось жалко стало Іринку й дітей, а потім жаль цей вщух і став я міці набиратися, щоб глянути в дірку пістолета без страху, як належить солдатові, аби вороги не побачили в останню мою хвилину, що мені з життям розлучатись все-таки важко…
В комендантській – квіти на вікнах, чистенько, як у нас в хорошому клубі. За столом – усе табірне начальство. П’ять чоловік сидять, шнапс дудлять і салом закушують. На столі у них початий здоровенний бутель з шнапсом, хліб, сало, квашені яблука, відкриті банки з усякими консервами…
Прямо передо мною сидить уже п’януватий, пістолетом грається, перекидає його з руки в руку, а сам дивиться на мене й не змигне, як гадюка. Ну, я руки по швах, стоптаними підборами цокнув, голосно доповідаю: “Військовополонений Андрій Соколов з вашого наказу, гер комендант, з’явився”. Він і питає мене: “То як же, рус Іван, чотири кубометри виробітку – це багато?” – “Так точно, – кажу, – гер комендант, багато”. – “А одного тобі на могилу вистачить?” – “Так точно, гер комендант, цілком вистачить і навіть зостанеться”.
Він піднявся зі стільця і каже: “Я зроблю тобі велику честь, зараз особисто розстріляю тебе за ці слова. Тут незручно, вийдімо надвір, там ти й розпишешся”. – “Воля ваша”, – кажу йому. Він постояв, подумав, а потім кинув пістолета на стіл і наливає повну склянку шнапсу, шматочок хліба взяв, поклав на нього скибочку сала і все це подає мені й каже: “Перед смертю випий, рус Іван, за перемогу німецької зброї”.
– Як Соколов сприймає ймовірність своєї смертної години?
Я був уже з його рук і склянку взяв, і закуску, та як почув ці слова, – мене наче вогнем опекло! Думаю собі: “Щоб я, російський солдат, та пив за перемогу німецької зброї?! А сього-того не хочеш, гер комендант? Один чорт мені вмирати, то пропади ти пропадом зі своїм шнапсом!”
Поставив я склянку на стіл, закуску поклав і кажу:
“Дякую за вгощення, але я непитущий”. Він усміхається: “Не хочеш пити за нашу перемогу? В такому разі випий за свою погибель”. А що мені було втрачати? “За свою погибель і визволення від мук я вип’ю”, – кажу йому. Потім узяв склянку, за два рази вихилив її, а закуски не взяв, чемненько втер губи долонею й кажу: “Дякую за вгощення. Я готовий, гер комендант, ходімо, розпишете мене”.
Але він дивиться пильно-пильно й каже: “Ти хоч закуси перед смертю”. Я йому на це відказую: “Я після першої склянки не закусую”. Наливає він другу, подає мені. Випив я й другу і знов-таки закуски не беру, думаю: “Хоч нап’юся перед тим, як у двір іти з життям розлучатися”. Високо звів комендант свої білі брови, питає: “Чого ж не закусуєш, рус Іван? Не церемонься!”
А я йому своєї:
“Вибачайте, гер комендант, я й після другої склянки не звик закусувати”. Надув він щоки, пирхнув, а потім як зарегоче та скрізь сміх щось швидко говорить по-німецьки: видно, перекладає мої слова друзям. Ті теж засміялись, стільцями заторохтіли, обертаються до мене мордами і, вже помічаю, якось інакше на мене поглядають, ніби лагідніше.
Наливає мені комендант третю склянку, а в самого руки трясуться від сміху. Цю склянку я вже випив з перервами, одломив маленький шматочок хліба, кусень поклав на стіл. Захотілось мені їм, триклятим, показати, що хоч я і з голоду пропадаю, але давитися їхньою подачкою не збираюсь, що у мене є своя, російська, гідність і гордість і що скотини вони з мене не зробили, хоч як старалися.
Після цього комендант став серйозний на виду, поправив у себе на грудях два залізних хрести, вийшов з-за столу беззбройний та й каже: “Ось що, Соколов, ти – справжній російський солдат.
Ти хоробрий солдат. Я – теж солдат і поважаю достойних супротивників. Стріляти я тебе не буду. До того ж сьогодні наші доблесні війська вийшли до Волги і зайняли весь Сталінград.
Це для нас велика радість, а тому я великодушно дарую тобі життя. Іди в свій блок, а оце тобі за сміливість”, – і подає мені з стола невеликий буханець хліба і шматок сала…
– Як Соколов пояснює свої дії?
– Чим пояснюється зміна в ставленні ворога до солдата?
Чим керується у своїх “добрих вчинках” ворог?
Ледве переступив поріг у барак і впав на цементову підлогу без пам’яті. Розбудили мене наші, ще темно було: “Розказуй!” Ну, я пригадав, що було в комендантській, розказав їм. “Як будемо харчі ділити?” – питає мій сусід по нарах, а в самого голос тремтить. “Всім порівну”, – кажу йому. Діждались світанку. Хліб і сало різали суровою ниткою. Дісталось кожному хліба по шматочку завбільшки як сірникова коробка, жодна крихітка не пропала, а сала, ти ж розумієш, – тільки губи помастити. Проте поділили без кривди.
Незабаром перекинули нас, чоловік з триста найдужчих, на осушування боліт, потім – у Рурську область на шахти. Там і пробув я до сорок четвертого року. На той час наші дали вже Німеччині духу і фашисти перестали полоненими гребувати…
Возив я на “Опель-адміралі” німця-інженера в чині майора армії…
Тижнів зо два возив я свого майора з Потсдама в Берлін і назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тоді я спати зовсім розучився: цілісінькі ночі думав, як би мені до своїх, на Батьківщину, втекти.
Приїхали ми в місто Полоцьк. Удосвіта почув я вперше за два роки, як гримотить наша артилерія, і знаєш, браток, як серце забилося?..
“Ну, – думаю, – ждати більше нічого, настав мій час! І треба не самому мені втікати, а прихопити з собою і мого гладуна, він нашим знадобиться!”
…Ось уже лісок над озером, наші біжать до машини, а я вскочив у цей лісок, дверцята відчинив, упав на землю й цілую її, і дихати мені нема чим…
Молодий хлопчина, на гімнастьорці в нього захисні погони, яких я ще ніколи не бачив, перший підбігає до мене, зуби скалить. “Ага, чортів фріц, заблудився?” Рвонув я з себе німецький мундир, пілотку під ноги кинув і кажу йому: “Любий ти мій пуп’янку!
Синку дорогий! Який же я тобі фріц, коли я природний воронежець? В полоні я був, зрозуміло? А зараз одв’яжіть оцього кабана, що в машині сидить, візьміть його портфель і ведіть мене до вашого командира”. Здав я їм пістолет і пішов з рук у руки, а надвечір опинився вже у полковника – командира дивізії. На цей час мене й нагодували, і в баню водили, і допитали, і обмундирування видали, так що з’явився я в бліндаж до полковника, як і належить, душею і тілом чистий і в повній формі. Полковник устав з-за столу, пішов мені назустріч. При всіх офіцерах обняв і каже: “Спасибі тобі, солдат, за дорогий гостинець, якого ти привіз від німців. Твій майор з його портфелем нам дорожчий за двадцять язиків. Клопотатимусь перед командуванням, щоб тебе представили до урядової нагороди”. А я від цих його слів, від ласки дуже хвилююсь, губи тремтять, не слухаються, тільки й міг із себе видавити:
– Якими словами передано стосунки між людьми?
– Наведи приклади, коли образність у мові солдата має не художній, а життєвий підтекст.
– Як оцінили вчинок солдата?
“Прошу, товаришу полковник, зарахувати мене в стрілецьку частину”.
Але полковник засміявся; поляскав мене по плечу:
“Який з тебе вояка, коли ти на ногах ледве тримаєшся? Сьогодні ж відправлю тебе в госпіталь. Підлікують тебе там, підгодують, після цього додому до сім’ї на місяць у відпустку поїдеш, а як повернешся до нас, – побачимо, куди тебе призначити…”
Два тижні спав і їв. Годували мене потроху, але часто, бо якби давали їжі досхочу, то я міг би дуба дати, так доктор сказав. Набрався я сили, скільки треба… На третьому тижні приходить лист із Воронежа. Але пише не Ірина, а сусід мій, столяр Іван Тимофійович. Не дай Боже нікому таких листів отримувати!.. Повідомляє він, що ще в червні сорок другого року німці бомбили авіазавод і одна важка бомба влучила прямо в мою хатину. Ірина й дочки якраз удома були…
Він на хвилину замовк, а потім сказав уже інакшим, уривчастим і тихим голосом:
– Давай, браток, перекуримо, а то мене чогось ядуха душить.
Ми закурили. В заллятому весняною водою лісі дзвінко вистукував дятел. Так само ліниво ворушив сухі сережки на вільсі теплий вітер, так само, наче під тугими білими вітрилами, пропливали у височезній синяві хмари, але вже інакшим здався мені в ці хвилини скорботного мовчання безмежний світ, що готувався до великих звершень весни, до вічного утвердження живого в житті.
Мовчати було тяжко, і я запитав: – Що ж далі?
– А що далі?.. Далі дістав я від полковника місячну відпустку, за тиждень був уже у Воронежі. Пішки доплентався до місця, де колись сімейно жив. Глибока воронка, налита іржавою водою, кругом бур’ян по пояс. Глушина, тиша цвинтарна. Ой і тяжко ж мені було, браток! Постояв, пожурився душею і знову пішов на вокзал. Навіть години побути там не міг, того ж дня виїхав назад у дивізію.
Але місяців через три й мені блиснула радість як сонечко з-за хмари: знайшовся Анатолій. Прислав листа мені на фронт, видно, з іншого фронту. Адресу мою взнав від сусіда, Івана Тимофійовича…
І почались у мене ночами старечі марення: як війна скінчиться, як я сина оженю і сам при молодих житиму, столяруватиму й онуків бавитиму. Одне слово, всякі такі старечі фантазії.
Але й тут усе пропало, як батогом хльоснуло. Узимку наступали ми без перепочину, і особливо часто писати нам один одному було ніколи, а під кінець війни, вже коло Берліна, вранці, послав Анатолієві писемце, а другого дня дістав відповідь. І тоді я зрозумів, що підійшли ми з сином до німецької столиці різними шляхами, але знаходимось один від одного поблизу. Жду не діждусь, просто аж не вірю, коли ми з ним побачимось. Ну й побачились… Якраз дев’ятого травня, вранці, в День Перемоги, вбив мого Анатолія німецький снайпер… Поховав я в чужій, німецькій землі останню радість і надію, вдарила батарея мого сина, виряджаючи свого командира в далеку путь, і щось у мені наче обірвалось… Приїхав я в свою частину сам не свій. Але тут незабаром мене демобілізували. Куди йти? Невже в Воронеж? Нізащо! Згадав я, що в Урюпінську живе мій дружок, демобілізований ще зимою, після поранення, – колись він запрошував мене до себе, – згадав і поїхав в Урюпінськ.
– Що в оповіді свідчить про глибину страждань?
– Як опис природи контрастує з людськими стражданнями?
Приятель мій і жінка його були бездітні, жили у власному будиночку край міста. Він хоч і мав інвалідність, але працював шофером в автороті, от я теж туди влаштувався…
…І от одного разу бачу коло чайної оцього хлопчину, другого дня – знов бачу. Такий собі маленький обдертус: личко все в кавунячому соку, замурзане, само все чорне, як земля, нечесаний, а оченята – як зірочки вночі після дощу! І так він мені полюбився, що я вже, чудне діло, почав скучати за ним, поспішав з рейсу, щоб якнайшвидше його побачити. Коло чайної він і підгодовувався, – хто що дасть.
На четвертий день прямо з радгоспу, з навантаженим хлібом, підкочую до чайної. Хлопчина мій там сидить на ганку, ніжками дригає і, з усього видно, голодний. Висунувся я у віконце, гукаю до нього: “Гей, Ванюшко! Сідай швидше в машину, прокатаю на елеватор, а відтіль повернемось сюди, пообідаємо”. Він від мого поклику здригнувся, скочив з ганку, на підніжок стеребився і тихо мені каже: “А ви звідки знаєте, дядю, що мене Ванею звуть?” І оченята широко розкрив, жде, що я йому відповім. Ну, я йому кажу, що я, мовляв, чоловік бувалий і все знаю.
Зайшов він з правого боку, я дверцята відчинив, посадив його поруч з собою, поїхали. Жвавий такий хлопчина, а раптом чогось принишк, задумався і нема-нема та й гляне на мене з-під своїх довгих, загнутих догори вій, ‘зітхне. Таке мале, а вже навчилося зітхати. Хіба це його діло? Питаю:
– “Де ж твій батько, Ваню?” Шепче: “Вбитий на фронті”. – “А мама?” – “Маму бомбою вбило в поїзді, як ми їхали”. – “А звідки ви їхали?” – “Не знаю…” – “І нікого у тебе тут з рідні нема?” – “Нікого”. – “Де ж ти ночуєш?” – “А де прийдеться”. Закипіла тут у мені гаряча сльоза, і я одразу вирішив: “Не бувати тому, щоб нам нарізно пропадати! Візьму його за свого”. Й одразу в мене на душі стало легко і якось світло. Нахилився я до нього, тихенько питаю: “Ванюшко, а ти знаєш, хто я такий?” Він і спитав, наче видихнув: “Хто?” Я йому й кажу так само тихо: “Я – твій батько”.
– Яке порівняння передає глибину душі хлопчика?
– Чому бувалого солдата тягне до бідного і нужденного хлопчика? Що вражає в дитині?
– Доросла самотина зустрілась з дитячою самотністю. Що об’єднує дитину і дорослого?
– Яке нове випробування випало на долю солдата?
Боже мій, що тут сталося! Кинувся він до мене на шию, цілує в щоки, в губи, в лоб, а сам, як лісова пташка, так дзвінко й тоненько кричить, що навіть у кабінці хоч вуха затуляй: “Таточку рідний! Я знав!
Я знав, що ти мене знайдеш! Все одно знайдеш! Я так довго ждав, поки ти мене знайдеш!” Притулився до мене і весь тремтить, мов билинка на вітрі. А в мене в очах туман, і теж всього дрож б’є, і руки трясуться…
Покинув машину коло воріт, нового свого синка взяв на руки, несу до хати. А він як учепився мені за шию рученятами, так і не одірвався до самого місця. Припав своєю щокою до моєї неголеної щоки, наче прилип. Так я його і вніс. Хазяїн і хазяйка саме вдома були. Увійшов я, кліпаю їм обом очима і так бадьоро кажу: “От і знайшов я свого Ванюшку! Приймайте нас, добрі люди!” Вони, обоє мої бездітні, одразу зміркували, в чому річ, заметушились, забігали. А я ніяк сина від себе не одірву. Проте якось уговорив. Помив йому руки з милом, посадовив за стіл. Хазяйка борщу йому тарілку насипала, та як глянула, що він їсть, наче прибув з голодного краю, так і залилась слізьми. Стоїть коло печі, плаче собі у хвартух. Ванюша мій побачив, що вона плаче, підбіг до неї, смикає її за спідницю і каже: “Тьотю, чого ж ви плачете? Тато знайшов мене коло чайної, тут усім радіти треба, а ви плачете”. А тій тільки того й треба, вона ще дужче розливається, просто розмокла вся!
…Спати я ліг вкупі з ним і вперше за довгий час заснув спокійно. Проте вночі разів з чотири вставав. Прокинусь, а він мені під пахву залізе, як горобець у стріху, тихенько сопе собі, і так мені радісно стає на душі що й не сказати!..
Журба мені не дає на одному місці довго засиджуватись. От уже коли Ванюшка мій підросте та треба буде віддавати його до школи, тоді, може, я і вгамуюся, осяду на одному місці. А поки що мандруємо з ним по руській землі…
В ліcі почувся голос мого товариша, плеснуло весло по воді.
Чужий, але тепер уже близький мені чоловік устав, простягнув велику, тверду, як дерево, руку:
– Прощавай, браток, щасливо тобі!
– І тобі щасливо добратись до Кашар.
– Дякую. Гей, синку, ходімо до човна.
Хлопчик підбіг до батька, пристроївся з правого
Боку і, тримаючись за полу батькової ватянки, задріботів поруч з широкими кроками мужчини.
Двоє осиротілих людей, дві піщинки, закинуті в чужі краї воєнним ураганом небувалої сили…
Що їх жде попереду? І хотілось би думати, що ця російська людина, людина незламної волі, видолає, і коло батькового плеча виросте той, хто, підрісши, зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо на це покличе його Батьківщина.
– Які порівняння вжив солдат? Що хотів сказати?
– Як жінка, чужа людина, реагує на події?
– Як автор оцінює своїх героїв?
З тяжким смутком дивився я їм услід… Може, й обійшлося б усе гаразд при нашому розстанні, та Ванюшка, одійшовши кілька кроків і заплітаючи куцими ніжками, обернувся на ходу до мене лицем, помахав рожевою ручкою. І раптом наче м’яка, але кігтява лапа стиснула мені серце, і я швиденько одвернувся. Ні, не тільки уві сні плачуть літні мужчини, що посивіли за роки війни. Плачуть вони і наяву. Тут головне – вміти вчасно одвернутися. Тут найголовніше – не поранити серця дитини, щоб вона не побачила, як біжить по твоїй щоці пекуча і скупа чоловіча сльоза…
Спостереження
Запитання і завдання
– Де й коли починається дія? Коли й де закінчується?
– Що ти дізнався про юність солдата? Про його родину? Як на його особисте життя вплинули історичні події?
Аналіз
Особливості людського характеру
У яких сценах йдеться про гідність людини? Що впливає на формування витримки, почуття самоповаги й гідності людини в мирних умовах?
Як автор описує ситуацію і стосунки полонених у концентраційних таборах? Проаналізуй прояв взаємодопомоги й підтримки військовополоненими та солдатами у різних ситуаціях і скажи, що допомагає людям вистояти.
“Сила образу Андрія Соколова в тому, що суто особистісне, індивідуальне в ньому підкоряється розкриттю народних основ. Це людина, яка несе в собі настрої своєї доби і свого суспільства”. Обміркуй висловлювання російського літературознавця А. В. Огнєва і виклади свої міркування щодо цього. “Не вижити, а зберегти живою душу, підтримувати в собі здатність відгукуватися на біду” – у яких сценах ця ідея дістала найповніше втілення?
Перемога людяності, мужності, відповідальності за долю Батьківщини
Пригадай ситуації, у яких Соколов попри все зберігав людяність. Проаналізуй прояви мужності солдата. Чи був у нього вибір, чи міг він вчинити інакше? Чи виникав у нього сумнів щодо правильності свого вибору?
Розповідаючи про своє фронтове життя, Андрій Соколов каже: “На те ти й чоловік, на те ти й солдат, щоби все витерпіти, все винести, якщо тебе до того доля покликала”. Наведи факти з біографії солдата, які цю думку підтверджують. Який моральний стрижень допомагає солдату вистояти й залишитися справжньою людиною?
У які моменти розповіді солдата особливо відчувається зв’язок долі однієї людини з долею свого народу?
Почуття відповідальності було завжди притаманним йому чи розвинулось під тиском обставин?
Розвиток мовлення
– Що таке війна в розумінні простого солдата Андрія Соколова?
У чому полягає трагічність долі солдата?
– Перекажи сюжет оповідання близько до тексту. Поясни сенс його назви.
Чому не можна сказати про героїв оповідання, що їх “розчавило колесо історії”? Завдяки чому вони вистояли? Витлумач закінчення оповідання.
Робота в групах
– Складіть усне оповідання, дотримуючися вимог жанру.
– У 1946 p., коли відбуваються події в оповіданні, Ванюшці було років 5-6. Як могла скластися доля цього хлопчика? Розгляньте варіанти розвитку подій. Оберіть один із них.
Узагальнення
– Порівняй оповідання німця Белля і росіянина Шолохова.
– У якому з двох текстів опис часу дії повніший? А місця, де все відбувається?
– У якому тексті психологічний портрет героя більш деталізований?
– Який із текстів більш пов’язаний із історичними подіями (наявність історичних дат, персонажів, подій)?
– Яка ідея поєднує ці два твори?
Нитка Аріадни
В оповіданні вже на самому початку трапляється подія, яка змінює все життя героя: неочікувана зустріч, незалежна від його волі історична подія, трагічний випадок.
Герой бере всю відповідальність за своє життя на себе і проходить через низку випробувань. Це остаточно змінює його життя, його погляд на світ, його ставлення до себе і до інших.
В оповіданні часто трапляються діалоги, які увиразнюють психологічний портрет героїв. Завдяки діалогам дія прискорюється.
В оповіданні події найчастіше постають у хронологічному порядку. Оповідач прагне підкреслити їхню наступність і причинно-наслідковий зв’язок між ними.
Ситуація швидко розвивається: після довгого розлогого початку ритм оповіді прискорюється.
В оповіданні щось умовчується, певний часовий відрізок із історії випадає. Таким чином розв’язка здається неочікуваною. Читач отримує можливість поміркувати над описаними подіями чи над життям взагалі.
“Ну що б, здавалося, слова…”
Чи не найбільша проблема нашої цивілізації – агресія, жорстокість, схильність до вирішення спірних питань за допомогою зброї.
Як ти гадаєш, у чому сенс людського життя?
Чи має кожна людина шукати сенс свого життя? Що таке моральний стрижень людського життя? Які моральні наслідки війни для країни і для людини? Чи можливе життя цивілізації без війни? Що таке гуманізм? Чи є він на війні? У чому гуманізм оповідань Шолохова і Белля. Як ти гадаєш, чи можеш ти й твої друзі бути відповідальним за те, що відбувається навколо? Якою мірою? Що може зруйнувати і життя людини, і її особистість?
Чи є цінність дорожча за життя? Чи має право хтось вимагати віддати життя в ім’я чогось?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)