Саме спілкування із природою, навіть просто її сприйняття, дарує нам радість. Чому? Напевно, тому, що Природа – це невичерпне джерело краси, що не може залишити байдужої навіть саму черству людину. Краплі ранкової роси можуть сіяти, прекрасніше, ніж коштовні камені. Тендітна травинка, що вперто пробивається крізь сірий асфальт, безодня нічного зоряного неба, ласкаве або сердите море, громаду гір, ширяння орла або поле бджоли, нічні співу солов’я або вигин лебединої шиї – все це несе в собі невичерпний заряд краси
Чарівний мир природи
сповнений дивних фарб, чудових звуків, доконаних рухів і форм. І треба лише ширше розкрити ока й уважно прислухатися, щоб стати володарем казкових скарбів і невичерпної радості, порівняно з якими всі інші цінності миру здаються не такими вже й значними. Ні, зовсім не випадково чи ледве не кожний видатний письменник прагнув втілити у своїх добутках нетлінну красу природи, передати радість від спілкування з нею. Перечитуючи ліричні переживання героя добутку Г. Тютюнника, мимоволі ловлю себе на думці: скільки асоціацій викликає в мене юний Тимко! Згадується маленьке лебедятко – Михайлик, над дитинством якого
“Гусаки-лебеді летять”, і безіменний герой М. Коцюбинського, і його ж, овіяні чарами природи, Іван і Маричка з “Тіней забутих предків”. А вже з іншим, “зачарованим Десною”, хлопчиком я намагаюся осмислити красу людини й красу природи…
Досить, напевно, і перерахувати всі прозаїчні й поетичні шедеври народного письменства, у яких звучить натхненний гімн Природі! Але головне, що вони не перестають нас хвилювати, тому що написані щиро, слюбовью.