Мабуть, кожна людина, яка читала повість О. Купріна “Гранатовий браслет”, не залишилася до неї байдужою і, звичайно, відповість на питання теми твору, що ця книга про кохання. Велике кохання. Трагічне кохання. “Сильне, як смерть, кохання”. Але про кохання можна чигати з захопленням, говорити з повагою, дивитися як на щось чарівне й неповторне, а навчитися його, як математики, гарної поведінки, мабуть, не можна. Це – за порогом свідомості, розуму, розрахунку. Повість О. І. Купріна вчить більшого – як зберегти людську повагу й довіру,
як бути уважним не тільки до власних бажань і власного болю, як розуміти не тільки “своїх”, а й “чужих”, як уміти прощати. Вражають і одразу стають гідними великої поваги стосунки в родині Шеїних: юнацьке кохання минулося, а дружба, справжнє розуміння й допомога одне одному тільки зміцніли з роками й підтримуватимуть цей домашній вогник ще довго. Тут оберігають чоловіка від марних витрат, а жінку – від азартних захоплень, тут роблять чудові дарунки й запрошують у гості тільки близьких, тут поняття родинної честі не перетворюють на щось абстрактне, а перш за все – довіряють тому, хто все життя поряд.
Кожного разу відмовляючись від знаків уваги невдалого докучливого прихильника, княгиня Віра втім не хоче, щоб гості глузували з нього, і просить чоловіка припинити жартівливу розповідь. Повертаючи дарунок, князь Шеїн розмовляє з дрібним урядовцем із повагою, тому що відчуває велич його кохання та його біль. Більше того, він ні на хвилину не має сумніву у власній дружині, дозволяє Желткову останню телефонну розмову й переказує Вірі Миколаївні їхню зустріч у подробицях. Зрозумівши, що Желтков, ця далека, чужа їм людина, закінчить трагічно, вони не можуть того вечора бути щасливими. Випадково дізнавшись із газети про смерть Желткова, княгиня вирішує побачити його вперше, щоб попрощатися з ним, і попереджає про це чоловіка. Вражає відповідь князя Шеїна, що він і сам би пішов із нею, якби не його вчорашній візит. І ця навмисно взята нею із саду червона троянда – перший і останній дарунок нерозділеного кохання небіжчику, й поцілунок подяки – все це свідчить про велику, по-справжньому добру й шляхетну душу, що гідна була такого високого почуття. Символічно, що Желтков сподівався на її розуміння, на цю відповідь душі! Пам’ятаєте: “Якщо прийде і захоче мене побачити якась дама, скажіть їй, що у Бетховена найкращий твір…” Тобто він вірив у неї і не помилявся. Виходить, недарма лунало в його душі вічне й світле, як невгасима лампада: “Хай святиться ім’я Твоє!” Тому й очищає він музикою, співом свого серця душу коханої, знімаючи з неї мимовільну провину… Один із літературних критиків писав, що “Гранатовий браслет” може слугувати еталоном справжнього гуманізму, чуйності, величі людської душі. Мабуть, кожна людина, доторкнувшись до цього, стає хоч трошечки кращою…
