Мігель де Сервантес Сааведра задумував роман про Дон Кіхота як пародію на лицарські романи, що заполонили середньовічну Іспанію. Але пародії, як вважають критики, не вийшло. Вийшов роман, не схожий ні на один з існуючих у ті часи – роман про наївну, шляхетну людину, яка напівзійшла з розуму і уявила себе лицарем, роман про те, як до фантазера і дивака, що живе у нереальному світі, ставляться реальні люди і як їм в реальному житті. Перед нами – Дон Кіхот, людина, що начиталася романів про лицарів, їхні подвиги і прекрасних дам. Злегка зійшовши
з розуму саме через ці книги, ідальго надягає збрую, шолом, які дісталися йому від предків, називає свого старого коня Росінантом, а себе – Дон Кіхотом Ламанчським, вибирає своєю дамою серця якусь Дульсінею Тобоську і, як щирий лицар, їде верхи на своїй шкапі назустріч пригодам. Пригоди не змусили себе довго чекати: над витіюватими фразами ідальго сміються на заїжджому дворі, де він зупинився переночувати; купці, яких лицар переконує визнати Дульсінею Тобоську найвродливішою жінкою на світі, б’ють його. Повернувшись до рідного села, Дон Кіхот знаходить собі “зброєносця” – орача Санчо Пансу, і пригоди
продовжуються. Лицар бився з вітряними млинами, яких прийняв за велетнів; ледь не покалічив багатьох баранів з череди, що привиділися йому ворожим військом; звільнив каторжників; почав писати вірші і присвятив їх своїй дамі… Багато ще “подвигів” зробив Дон Кіхот. І помер не на полі битви, а в будинку, у своєму ліжку, у здоровому розумі, лаючи ті самі романи, що “зробили” його лицарем. Смішний? Так, зовні герой дуже смішний. Комічні його мова, його вчинки, його зовнішність. Але найчастіше він викликає жалість і добрий смуток. У душі ідальго безкорисливий, він гуманний і шляхетний. Він вірить у те, що може вико-рінити зло, і це зовсім не смішно. Як засмучується Дон Кіхот, коли, зустрівши хлопчиська-пастуха, за якого він заступився перед злим селянином, довідується, що цього підпаска хазяїн усе-таки побив – і саме через утручання лицаря! Дон Кіхот часто бував ображений у своїх кращих почуттях. Усе, що не намагався він зробити гарного, завдавало людям тільки неприємності. Заради інших він жертвував собою, але ніякої подяки за це не одержував. І махнув на всіх рукою. Образ цього безглуздого самовідданого лицаря, який викликає посмішку, став одним із вічних образів світової літератури. А якщо так – то не настільки вже він і смішний, цей добрий, чесний і наївний захисник пригноблених!
