Чехов – великий майстер соціального типажу

Визначальним у лаконічних новелах-фрагментах А. Чехова є насамперед їх анекдотичність розв’язок, визначених неординарністю ситуацій. Зневаження людської гідності, гідності персонажа, котрий в умовах поліційнобюрократичного режиму чиношанування добровільно принижує себе.

Показовою щодо цього є оповідка про смерть чиновника. “Смерть чиновника” А. Чехова – одна із кращих сатиричних мініатюр, де банальна ситуація (полохливий чиновник Червяков ненароком у театрі чхнув на лисину статському раднику – чинто генеральський –

Брюзжалову) через уявну, напускну тривогу (а раптом генерал образився, не простить і може негативно вплинути на службове становище Червякова: прізвище, як бачимо, вмотивоване) все більше ускладнюється і закінчується трагічно. Виведений із себе безглуздими вибаченнями дрібного службовця, генерал врештірешт гнівно виганяє його. Доведений до відчаю Червяков не зміг пережити такого потрясіння і раптово помирає. Гіперболізація даної колізії використана тут для глибшого розкриття комізму справді анекдотичного випадку, за яким криється трагізм суспільного буття.

Відчутний тут безпосередньо певний мотив

“Шинелі” М. Гоголя. Однак гоголівський персонаж викликає жаль і співчуття. Сама смерть Червякова, як наслідок суспільноетичних відносин, чиношанування, фарисейства та угодовства, викликає зневагу і презирство до відповідних людських пороків.

Чехов – великий майстер соціального типажу. Причому вихоплені з живої дійсності типи в авторській зумисній гіперболізації вад та вчинків перетворюються в узагальнені символи – образисимволи, які не прив’язані до конкретної епохи чи системи. Закладені у відповідних характерахсимволах проблеми, як, до речі, і в гоголівських персонажах, є вічними в основах людського життя, котре неможливо підігнати у заздалегідь усталені рамки, в ідеальні стандарти.

Вагоме місце у малій та й великій прозі Чехова займає художня деталь, яка безпомильно визначить і соціальне становище персонажа, і його моральний стан, і, врешті, сутність характеру.

Скажімо, в анекдотичній короткій оповіді притчового характеру “Толстый и тонкий” змальована випадкова зустріч колишніх друзів по гімназії, один із яких “толстый”, другий – “тонкий”. Лаконічна характеристика кожного досить влучна. Тут художня деталь зразу окреслює образтип у приналежності до певної соціальної ієрархії. Скажімо, “Тол стый только что пообедал на вокзале, и губы его, подернутые маслом, лоснились, как спелые вишни. Пахло от него хересом и флердоранжем”.

Масні губи “Толстого”, запах вина і дорогих духів підкреслюють приналежність персонажа до вищої суспільної касти. У змалюванні “Тонкого” автор робить теж своєрідний акцент: “Тонкий же только что вышел из вагона и был навьючен чемоданами, узлами и картонками. Пахло от него ветчиной и кофейной гущей. Изза его спины выглядывала худенькая женщина с длинным подбородком – его жена, и высокий гимназист – его сын”.

Запах від недавньої досить скромної трапези, завантаженість речами (несе один, без допомоги найнятих носильників), худенька постать дружини (вона, виявляється, з іновірців, лютеранка за віросповіданням), яка упродовж твору не вимовила ні слова, лише наприкінці запобігливо посміхнулась перед високим чином, сингімназист з примруженим оком, що потім, сконфузившись від чину батькового приятеля, витягнеться “во фрунт” і застібне на всі гудзики свій скромний гімназійний мундир, – усі ці невинні, але вагомі деталі окреслюють посвоєму приналежність героя до досить скромного соціального прошарку – бідного чиновництва, занадто запобігливого та улесливого перед вищими, перед владоможцями (із коротких спогадів про дитинство ми дізнаємось, що колись у гімназії Порфирій любив ябедничати і його прозвали Ефіальтом – ім’ям класичного зрадника, який показав персам прохід через Фермопіли).

Співчуття та жалість до нікчемного чиновника, який через невелику зарплату колезького асесора змушений підробляти дрібними заробітками (“Жалованье плохое… Ну, да бог с ним! Жена уроки музыки дает, я портсигары приватно из дерева делаю. Отличные портсигары! По рублю за штуку продаю”), змінюються раптово зневагою, презирством через нарочите самоприниження після раптового дізнання, що “Толстый”, його шкільний друг Міша, тепер не хто інший, як високий генеральський чин – таємний радник, перед яким ще тількино дозволяв собі вільності і дружні фамільярності.

Недавно відвертий і щирий у товариській безпосередності, “Тонкий вдруг побледнел, окаменел, но скоро лицо его искривилось во все стороны широчайшей улыбкой, казалось, что от лица и глаз его посыпались искры”. На докір “Толстого”, що вони всетаки друзі дитинства (таємний радник тут навіть демонструє великодушність і простоту по відношенню до гімназійного товариша), колезький асесор проявляє таку запобігливість та улесливе угодовство, що високому генеральському чину стає огидно. Генерал, пройнятий неприємними почуттями від такого несподіваного повороту зустрічі з приятелем, подає тому руку на прощання.

Для “Тонкого” та його сім’ї настає після недавнього страху приємне розслаблення.

Тема запобігливості, улесливості у поліцейськодержавній ієрархії, пристосовництва до умов з раптовим перевтіленням, зміною масок є однією з провідних у Творчості Чехова. Класичним сатиричним оповіданням є його всесвітньо відомий “Хамелеон”, де, як і в “Толстому і тонкому”, спостерігаємо вагомість ху дожніх деталей, майстерність діалогу, характерну для письменника акцентуацію власних назв, у котрих суспільноморальна, внутрішньопсихологічна сутність типусимволувизначається самим прізвищем, анекдотичність ситуації з несподіваною, хоч і банальною розв’язкою. Як і в багатьох інших творах Чехова (“Унтер Пришибееев”, згадувані “Смерть чиновника” і “Толстый и тонкий”, “Маска”, “Орден” тощо), у “Хамелеоні” спостерігаємо психологічну вмотивованість поведінки суспільства та конкретного індивіда як продукту суспільної моралі.

Розмаїття соціального типажу, оригінальність у змалюванні представників різних прошарків і каст з гіркою іронією, вбивчим сарказмом, а часто з сумом і трагізмом, з наданням характерам і ситуаціям глибокого психологічного змісту є визначальним у прозі (та і в драматурги”) А. Чехова. Рубіж XIX-XX століть – це протиборство світоглядів, ідей, переконань, часто утопічних і руйнівних у своїй основі. Ліберальні ідеї з критикою монархічних засад, апологетикою розкріпачення суспільства, демократичних свобод і новомодних соціальних віянь, із запереченням традиційної моралі стають пріоритетними в устах і вчинках інтелігенції (“История русской интеллигенции – это история русских революций” – С. Вітте).

Фарисействуючий лібералізм, за яким насправді маскувалося соціальне хижацтво й прихований демонізм, ставав предметом художнього розвінчання у творчості багатьох російських та українських класиків (Т. Шевченко, Ф. Достоєвський, М. СалтиковЩедрін, і. Франко тощо). Посвоєму розкриваючи дану проблему, Чехов в оповіданні “Маска” зобразив хамелеонство ліберальних інтелігентів, які зібралися на балмаскарад. Усі ці глашатаї і поборники свобод, рівності, моралі обурюються поведінкою п’яненького суб’єкта в масці, який веде себе непристойно і розв’язно. Місцевий газетяр Жестяков навіть викликає правоохоронців, щоб притягнути порушника, правопорядку до відповідальності.

Однак за маскою ховається насправді розгнузданий і нахабний у власній силі й безкарності мільйонер Пятигоров. Коли багач зриває з себе маску, бундючні поборники справедливості починають улесливо запобігати перед ним. Так автор раптово стягує машкару святенництва й ліберального моралізаторства з інтелігентів, які, попри декларовані гасла, запобігають перед могутністю влади грошей.

Тут, як бачимо, автор тему хамелеонства переадресовує в суспільнополітичну площину. Характерно, що значно пізніше, у часи потрясінь першої російської революції, український класик і сучасник А. Чехова Михайло Коцюбинський розкриє у сатиричній новелі “Коні не винні” приховане за лицемірними просторікуваннями хижацьке нутро інтелігенталіберала з дворянськогенеральським статусом Аркадія Малини, який в очах народу так би й залишився “татком” і добродійником, коли б ситуація з революційним поділом землі не поставила умову підтвердити народолюбські гасла на практиці.

Ліберал Малина не проганяє козаків, накликаних його власними дітьми для придушення селянських вимог (хоча кричав, погрожував, рвався… тоді, коли його, однак, ніхто не тримав!). “Добрий” пан, що просторікував про право селян на землю і вольності, пожалів… бідних, голодних коней, на яких приїхав у Село каральний загін.

М. Кудрявцев, доктор філологічних наук, професор Кам’янець-Подільський