Боротьба добра і зла у романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”
Віктор Гюго – великий французький письменник – прожив довге життя, протягом якого багато і плідно працював і залишив велику творчу спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він створив чимало поем, віршів, драматичних творів. Гюго – автор відомих романів: “Людина, яка сміється”, “Трудівники моря”, “Дев’яносто третій” тощо.
“Собор Паризької Богоматері” – один із найкращих творів французького письменника. Письменник змальовує картини життя Франції кінця ХV століття. Але історичні події стають
Роман написано у кінці 20-х років ХІХ ст. У цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції, в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюго звертається до історичного періоду, коли закінчується доба Середньовіччя, і людство починає нову епоху – Відродження. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні й суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні цінності. Тому
Собор Паризької Богоматері – це не тільки місце, де відбуваються події роману. Він рівноправний герой цього твору як і поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. За христианськими віруваннями Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь – це данина її безмежної любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові. Герої роману тісно пов’язані із собором: для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зображує Гюго, дуже далекі від ідеальних християнсь ких стосунків. Люди не знають ні співчуття один до одного, ні терпимості, їхніми вчинками керуютьпристрасті, заради яких вони забувають свій обов’язок перед Богом. Архідиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дівчину, яка вражає своєю красою. Домагаю чись її кохання, Клод іде на злочин.
Квазімодо, потворний глухий горбун, виявляється спроможним на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборі, вона не може звикнути до потворності Квазімодо. Щоб не дратувати дівчину своїм потворством, він дає їй свисток, звук якого він може почути, він готовий в будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрасне, заради нього він теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода з вежі, свого благодійника, єдину людину, до якої він був прив’язаний на цьому світі, коли розуміє, що той засудив на смерть Есмеральду. Його кохання самовіддане, він нічого не вимагає від своєї коханої.
Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрасна зовнішньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її ніжна і пристрасна душа. Її кохання до молодого капітана Феба де Шатопер розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почуттям немає місця у світі, де живе Феб.
Гюго показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: ніхто не зрозумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно.
Добро і зло тісно поєднані, та інколи людині дуже важко визначити межу між ними. Вони завжди у боротьбі, в якій гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюго вірить у переможну силу добра, в людський прогрес. У фіналі роману він знову змальовує собор, який став німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)