Біографія – Василь Семенович Стефаник

Василь Семенович Стефаник (1871-1936 pp.)
Біографія

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина. Проте хлопець змалку знається на селянській праці, допомагає батькам, пасе вівці. Хлопець зростає в атмосфері народної творчості: знав від селян багато казок, переказів, пісень. Від матері та сестри Марії навчився співати.
Три роки хлопець відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки навчався у сусідньому селі Синтині у народній школі,

де вперше відчув на собі зневагу з боку вчителів і паничів.
1883 р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де соціальні контрасти і протиріччя виявилися ще глибше. У Коломиї ще гостріше відчув на собі соціальний і національний гніт. Селянські діти рідко потрапляли до гімназій, бо навчання вимагало великих витрат. А вчителі і гімназисти ставилися до мужицьких дітей з відкритою зневагою, знущалися не лише морально, а і фізично (навіть били).
Був випадок, коли знущання одного з учителів мало не довели хлопця до самогубства. Оце глузування рано пробудило у Василя почуття протесту проти соціальної та національної нерівності.
Починаючи з четвертого класу гімназії, Василь бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Гуртківці вели громадсько-культурну роботу серед селян (організовували читальні). Учасники таємного гуртка “Студентська громада”, одним із керівників якого був Лесь Мартович, вивчали заборонену літературу, обговорювали реферати на суспільно-політичні та літературні теми, а також власні твори. Гуртківці встановили особисті зв’язки зі спільниками Франка, що розгортали селянський рух на Коломийщині. Ще 1888 р. Стефаник і Мартович познайомились з М. Павликом, який зацікавився Мартовичевим твором “Рудаль”, який пізніше за Стефаникові гроші було видано окремою книжечкою під назвою “Нечитальник”.
У гімназії Стефаник теж починає пробувати сили в літературі. Із перших опублікованих творів до нас дійшов лише один вірш, який Стефаник опублікував без підпису.
Студенти виявляли великий інтерес до революційних видань, що їх здійснювали І. Франко і М. Павлик. Знайомились із забороненою літературою, яку одержували від сестри М. Павлика Анни, вона теж була активною учасницею революційного руху. Так вони поступово придбали чималу бібліотеку. Крім політичної літератури в ній були твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича та інших видатних письменників того часу. Особливо захопили Стефаника твори Г. Успенського.
Участь молоді у революційному русі не залишилась поза увагою гімназичного начальства. Спочатку із гімназії виключний Мартовича, а слідом за ним ще двадцять студентів, серед яких був і Стефаник.
Восени 1890 р. слідом за Мартовичем до Дрогобицької гімназії вступив і Стефаник. Навчаючись поблизу Нагуєвичів, де в цей час перебував Франко, Стефаник спеціально пішов знайомитися з Франком. Ця зустріч справила на нього надзвичайно велике враження.
Після закінчення гімназії (1892 р.) Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. У студентські роки Стефаник бере активну участь у громадському житті, виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до австрійського парламенту, зокрема за Івана Франка. За агітаційну роботу на селі його переслідують австрійські жандарми і на два тижні кидають до в’язниці.
Замість вивчення медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.
Студент бере активну участь у громадському житті рідного краю, зміцнює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті – “Жолудки наших робітних людей і читальні” – він у 1893-1899 pp. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей.
Упродовж 1890-1897 pp. він пише свої перші “образки”, тобто (пісні), ліричні етюди, поезії в прозі, далі переходить до написання реалістичних новел, в яких змальовує тяжке економічне становище і безправність селян Галичини, різні побутові трагедії і драми, які постають на грунті пригнічення, темноти і нужди.
У 1894 р. на шевченківському вечорі в Кракові відбулося знайомство В. Стефаника з високоосвіченою родиною Морачевських. Вацлав Морачев-ський – відомий польський вчений-природознавець, а його дружина – українка Софія Окуневська – була чи не першою в Австрії жінкою, яка здобула вищу медичну освіту. Це знайомство Стефаник вважав найважливішою подією своєї молодості. “Вацлав Мора-чевський – моя дорога у світ”,- напише пізніше
Стефаник у ліричній сповіді “Серце”. Морачевський багато зробить для ознайомлення польської громадськості з творчістю В. Стефаника.
На цей же період припадає час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896-1897 pp. він пише ряд поезій у прозі і намагається видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” таін.).
У творі “Городчик до бога ридав” молодий письменник висловив уболівання над долею селянської дітвори, яка гинула від голоду та нестатків, а в прозовій мініатюрі “Раненько чесала волосся” реалістично передав переживання молодої закоханої дівчини.
Близькими до поезій у прозі є твори “Моє слово” та “Дорога”. Це дуже інтимні твори, які писалися до дня народження коханої людини – Євгенії Кали-товської.
Стефаник закохався в Євгенію Калитовську, коли та вже була заміжньою жінкою, мала дітей і обов’язки перед своєю родиною. І Євгенія Калитовська, і її сестра Ольга Гаморак захоплювались творами Василя Стефаника, але їх обох вразив розпачливий тон його творів. Варіанти обох творів містять ознаки модернізму, але ці віяння в його творчості були короткочасними.
Упродовж 1897 р. у популярній чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші сім реалістичних новел Стефаника – “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “Вкорчмі”, “Стратився”, “Синякнижечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем із життя села.
Перша збірка новел – “Синя книжечка”, яка вийшла у світ навесні 1899 р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, оскільки автор звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.
1900 р. у Львові побачила світ друга збірка поезій Стефаника “Камінний хрест”, там же на початку 1901 р. вийшла його третя збірка “Дорога”.
1 січня 1900 р. після тривалої хвороби померла мати В. Стефаника. За чотири місяці батько знову одружується з молодою дівчиною. Відтоді В. Стефаник не навідується до Русова, остаточно порвавши з батьком.
Важливою для письменника була подорож 1903 р. на Східну Україну у зв’язку з відкриттям пам’ятника Котляревському. Ця подорож сприяла дружнім стосункам Стефаника з багатьма прогресивними українськими письменниками.
Навчання Стефаника в Краківському університеті затягнулося, бо дуже багато часу займала агітаційна робота і літературна творчість. Вивчення письменником медицини відбилося згодом у його творчості пізнанням найглибших таємниць психіки людини, з’ясуванням причин тих чи інших людських вчинків.
26 січня 1904 р. Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, що вчителювала в сусідньому з Русовим селі Стецеві. Після одруження бере на себе господарство свого тестя і шість років живе з дружиною і трьома синами у селі Стецеві.
1908 р. селяни обирають його ” мужицьким послом до Австрійського парламенту”. Він відстоює права простих людей і відходить від літературної праці.
Написані з великою художньою силою твори Стефаника здобули широку популярність: вони перекладалися російською, польською, німецькою, чеською та іншими мовами, про них багато писала критика. Але сам письменник за наступних 15 років не опублікував жодного нового художнього твору.
Тривала перерва у літературі не позначилася на майстерності письменника, і наступні твори відзначалися драматизмом описаних подій. З Першою світовою війною, яку Василь Стефаник зустрів у рідному селі, розпочався другий період його творчості.
Постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили В. Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15-річної перерви, у нього “знову народилося слово”. Одна за одною з’являються новели письменника. Перша з них – “Діточа пригода” – написана восени 1916 p., а опублікована на початку 1917 р.
Цей період став часом великих соціальних зрушень (розпад Австро-Угорської імперії і революція 1917 p.). Він менш інтенсивний, ніж перший, але з чималими здобутками. Смерть Івана Франка також знайшла відбиток у творчості новеліста ще одним твором – “Марія” (1916 p.).
За “Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п’яту збірку – “Вона – земля”, видану 1926 р.
Більшість творів цього періоду мають антивоєнне спрямування. Вони змальовують трагедію народу: “Над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна”.
З 1908 по 1918 р. Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської самодержавної влади приносить дуже мало користі народові.
Разом із тим письменник протестував проти намагань польського уряду загарбати Галичину.
У січні 1919 р. В. Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято – проголошення злуки всіх українських земель.
Після війни приходить нове лихо – окупація західноукраїнських земель реакційним польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським. Про те, як жили і на що сподівалися покутські селяни під окупаційною владою, розповідається в новелах “Дід Гриць”, “Morituri” та “Воєнні шкоди”. Ось із цих творів, написаних під час Цершої світової війни та в повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника “Земля”, що вийшла 1926 року у місті Львові.
У ці роки Стефаник часто хворіє, зростають матеріальні нестатки. Йому доводиться часто позичати гроші у друзів, а адвокат Черемшина не раз захищав Стефаника в суді за несвоєчасну сплату боргів. У родині постало питання про виїзд старшого сина на заробітки до Канади, проте через економічну кризу в Канаді поїздку відклали.
У 1927р. Стефаник планував свій приїзд до СРСР, але подорож не відбулася через те, що польський уряд не дав письменникові закордонного паспорта. До того ж до письменника дійшла інформація про наближення репресій в Радянській Україні. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В. Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, за деяким згадками, відмовився від згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні (репресії діячів української культури, Голодомор 1933 р.) переконав письменника в тому, що тоталітарний режим ворожий народові. У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник майже не виїздив з Русова, де й писав останні твори у вільні від селянської праці хвилини.
У1927-1933 pp. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.
1933 р. прикутий до ліжка, паралізований письменник продиктував останні свої твори. Це були автобіографічні новели, белетризовані спогади.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. Він чекав коли його край звільниться від чужинців. Але 7 грудня 1936 р. Василь Семенович Стефаник помер. Поховано письменника на пагорбі край Русова. ?