Біографія Ліни Костенко
Відома українська поетеса Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім’ї. 3 1936 р. родина жила в Києві, де Ліна й закінчила середню школу. Ще школяркою вона почала відвідувати літературну студію при журналі “Дніпро”, який редагував Андрій Малишко. У 1946 р. опубліковані перші вірші дівчини. По закінченню школи вступила в Київський педагогічний інститут, але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила в 1956 р.
В літературу
У 1957 році вийшла перша книжка її поезій “Проміння землі”, а вже наступного року – друга збірка “Вітрила”.
У 1962 р. збірку “Зоряний інтеграл” було розбито ідеологічною цензурою, її не було надруковано. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону: її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки “Над берегами вічної ріки”. Навіть саме ім’я поетеси зникло зі сторінок періодики.
Ліна Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли почались арешти української інтелігенції, – підписувала листи протесту. У 1969 році в діаспорі було видано велику збірку “Поезії”, до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою.
У 1972 році цензурою було заборонено збірку “Княжа гора”, яка містила дуже сміливі для того часу поезії.
На сьогодні Л. Костенко – автор близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: “Мандрівка серця” (1961), “Над берегами вічної ріки” (1977), “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” (1987), “Вибране” (1989) тощо.
За історичний роману віршах “Маруся Чурай” (1979) вона удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.
У 1994 р. за книжку “Інкрустації”, видану італійською мовою, Ліні Костенко присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Л. Костенко здобула найвищу відзнаку Світового конгресу українців – медаль Святого Володимира.
У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах “Берестечко” і окремою брошурою видана лекція “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”, прочитана 1 вересня 1999 р. в національному університеті “Києво-Могилянська академія”. У 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.
Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості. Вона – одна з тих письменників, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: “…не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю”.
Поетеса дебютувала трохи раніше за “шістдесятників”, вона стала їхньою “предтечею”, однією з тих, хто рішуче ламав звичні художні критерії.
Уже в першій дебютній збірці Ліни Костенко “Проміння землі” були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, – історія, кохання, традиція, поетичне слово. Ці ліричні мотиви виникли під впливом переживань і роздумів, на яких будується міцна творча індивідуальність. У її поезіях можна знайти і громадянські настрої, і гостру стурбованість байдужістю, вразливість тонкої людської натури, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, вплив східної філософи. Поезія Ліни Костенко характеризується глибокими філософськими підтекстами.
Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина українських письменників, її 16-літнє мовчання (з 1961 по 1977) переросло у вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Перед періодом вимушеного мовчання вона видала три поетичні книжки: “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961), які засвідчили, що поетеса, разом з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком є видатною індивідуальністю в українській поезії.
Вихід книжки “Над берегами вічної ріки” став справжньою літературною сенсацією, бо Ліна Костенко поверталася в поезію.
“Вічна ріка” – це поєднання суто особистого й загальнолюдського. У цій збірці й у наступних збірках читачеві широко розкривається національна історія (“Лютіж”, “Чигиринський колодязь”, “Стара церковця в Лемешах”, “Князь Василько”, “Чадра Марусі Богуславки”, “Горислава-Рогніда”, “Древлянський триптих”, драматична поема “Дума про братів неазовських”).
Творчість Л. Костенко характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, творчими пошуками у формі вірша та строфічної будови.
Твори поетеси на літературні теми свідчать про її самоусвідомлення поезією, Свою роль в системі справжніх духовних цінностей поетеса досліджує в збірках “Над берегами вічної ріки”, “Неповторність” і “Сад нетанучих скульптур”.
Поезія Ліни Костенко – справжня, неповторна в найглибшому сенсі цього слова. Вона вбирає в себе Світ і Слово:
Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів – один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівних конкурувати з нею.
Історичні асоціації, багатство яких характеризує поезію Ліни Костенко, а також діапазон моральних роздумів, окреслюють важливий для лірики 60-70-х років спосіб мислення, протиставлення культури і традиції процесам, які відбувалися у сфері офіційного культурного життя. Опір тоталітаризмові, переконання, що поезія для духовності народу є важливою засадою його існування, що за нею – одвічна правда, бо поезія висловлює те, що в інших формах уже заглушене, задушене, – споріднює поезію Ліни Костенко з поезією інших поетів-шістдесятників. Пов’язуючи минуле з сучасним, поетеса розширює часові і просторові площини. Важливим є також переплетіння традицій: національної, міфологічної, історичної. По-дослідницьки компонуючи їх, автор “Неповторності” апелює до етики, а якщо не може сказати чогось прямо, то вдається до іронії. Іронічну позицію вживає щодо сучасності, щодо безоглядних досягнень науки, які людина використовує проти себе, що призводить до обездуховнення. Ліна Костенко захоплена гуманістичними ідеями – це одна з важливих рис поезії шістдесятників:
Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.
Ліна Костенко вибудувала власний поетичний світ, що є згустком енергії творчого духу, що є особливо відчутним в інтимній ліриці:
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
Що ледь торкнувся пам’яті вустами.
Дуже великий успіх у читачів мав історичний роман у віршах “Маруся Чурай”. Цей твір – оригінальне явище. в літературі, він не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр.
Працюючи над твором, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що дійшли до нас.
В основі твору – відома чи не кожному українцеві балада “Ой не ходи, Грицю…”, авторство якої приписується легендарній народній поетесі. Йдеться про нещасливе кохання юнака і дівчини, яке закінчилось трагічно: дівчина отруїла коханого за невірність. Роман Ліни Костенко невичерпний своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Твір порушує тему нелегкої, але високої, ролі митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання, то роман закінчився б разом із розділом “Страта”. Але героїня твору – не звичайна людина, а легендарна постать, яка наділена рідкісним поетичним даром.
Незвичайність любовного сюжету, хоча й традиційного, починається з незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: “Все – або нічого” . Грицева мати каже про її серце, що воно “горде і трудне”. Трудне – бо не визнає компромісів, вимагаючи справжності й повноти в усьому, насамперед у коханні.
Марусина цілісна натура зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма “нерівність душ” – поетично-піднесеної та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Згадуючи у в’язниці перед вироком свою любов, Маруся Чурай знаходить надзвичайно точні слова, які пояснюють причину Грицевої зради:
Моя любов сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.
В цих словах немає осуду – є тільки біль…
Вічне протиріччя: небо – і земля, поезія – і проза душевний порив – і практичний розрахунок, кохання і зрада.
Маруся чи Галя – ось його цілком реальний вибір. І якщо кохання Марусі високе, то Галі Вишняківни – прозаїчне й буденне. Маруся виявляється занадто “високою” для “приземленого” Гриця. Ось чому Гриць Бобренко опинився між “небом” і “землею”. Це моральна драма людини, яка не відбулася.
Грицеві Бобренку не вистачило характеру – він злякався Марусиної висоти. Галя була йому більш доступною і зрозумілою.
Цей вибір постає перед багатьма в житті. “Трикутник” Маруся – Гриць – Галя нагадує “трикутник” Мавка – Лукаш – Килина з драми-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки. Образ Марусі це уособлення людської цільності, а це дуже важлива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костенко. Свідченням цільності героїні її роману є й нерозривність житейських і творчих принципів Марусі Чурай: у житті вона така сама, як і у своїй творчості, а у творчості – як і в житті. Це розуміє навіть Гриць, говорячи: “У тебе й мука піде у пісні”. Він розуміє, що Маруся не зможе вибачити йому, бо це неприродне для неї:
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!
Пісня для неї – така ж священна, як і любов. Пісня і кохання – єдине і нероздільне в душі Марусі.
І водночас вона сильна і беззахисна, пристрасна і пригнічена, але завжди вірна і велична.
Поетеса будує роман на розлогому соціально-психологічному тлі, а мотив про складання героїнею пісень стає основним і витісняє всі інші. Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Сам гетьман Хмельницький
…дивував, безмірно дивував, –
Що от скажи, яка дана їй сила,
Щоб так співати, на такі слова!
Перша зустріч читача з Марусею відбувається в суді. Маруся страждає не від того, що її безвинно звинувачують у вбивстві (Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе), а від того, що загинув коханий. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, в горі розчинилося все життєдайне: “Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить”. Єдина мучить думка: з якої причини зрадив Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка:
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
І продавяти душу сатані.
Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої “слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі”.
Маруся не належить собі, вона належить Україні. І вибухає на суді (“Увесь блідий, аж під очима чорно”) полтавського полку обозний Іван Іскра:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава, –
Її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Саме за ставленням до Марусиної пісні, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, “Таку співачку покарать на горло, – та це ж не що, а пісню задушить!” – ставлення Богдана Хмельницького, “Пісень немає – і мене нема” – самої Марусі Чурай, а з іншого – “При чому тут пісні?” – Горбаня, “Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона” – старої Бобренчихи…
Усіх героїв Ліна Костенко зобразила у русі, розкриваючи складне переплетіння розвитку особистісного і громадянського. Так, поволі втрачаючи своє “я”, відрікаються від нього в ім’я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити). Тому смерть Гриця треба розглядати не просто як смерть персонажа, а як смерть громадянина. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує “врядові” пошукати закон не про вбивство, а про зраду: “Що ж це виходить? Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?!” Вчинок Гриця в романі вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І важливо, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: “Отож жінок і не пускають в Січ”). Козацька сила не лише в обов’язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого.
Твір Ліни Костенко розкриває нам багатство людських характерів. І водночас “Маруся Чурай” – твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.
Стилізація мови давньої епохи, власне – поєднання стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів, звукове й ритмічне багатство вірша – в усьому цьому Ліна Костенко.
Людську гідність і справжнє лицарство уособлює в творі Іван Іскра: “Він…гордий. З ним не звариш каші”. Якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами життя козацької республіки. “Полтава карає співця”,- скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він “про чиєсь там одненьке життя”. Гетьманові не байдуже й “одненьке життя”, адже це – славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це – пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.
Розглядаючи “Марусю Чурай” у широкому контексті новітньої історичної романістики, можна визначити прикметну особливість твору Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу зображенню конкретної, часто документально підтвердженої події, роман Ліни Костенко збудовано за іншим принципом: поетеса проектує легенду на соціальні і людські взаємини, даючи можливість ідеї твору висвітитись з цих подій. Кожна деталь твору пов’язана так, що твір складає органічну цілісність.
Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі новітнього часу. її прикметною рисою є інтелектуалізм – рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства…
Значущість поезії Ліни Костенко полягає в сутності самої поетеси, яку вона визначила так: “Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)