Біографія – Іван Якович Франко
Іван Якович Франко (1856-1916 pp.)
Біографія
Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в присілку Гора села Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська область) у родині коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко.
Раннє дитинство його минуло під впливом батька – людини простої, але мудрої, відомої у всій окрузі. Кузня старого Яця стояла недалеко від тракту, яким щодня проходило безліч робітників, які йшли до Борислава у пошуках роботи.
У кузні було завжди гамірно. Тут можна було почути всі новини, тут точилися
“На дні моїх споминів, – згадував пізніше Франко, – і досі горить той маленький, але міцний огонь… Се огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі”.
У зрілому віці Франко створив чудесний романтичний образ батькової кузні. Саме звідти Іван виніс глибоку любов до праці,
Коли хлопцеві виповнилось шість років, батько віддав його до початкової школи в селі Ясенці Сільній, де жив дядько. У 1864 р. Франко переходить до так званої “нормальної” школи при монастирі василіан у Дрогобичі, звідти (у 1867 році) – до Дрогобицької гімназії.
На дев’ятому році життя Франко втратив батька. Значно молодша мати одружилася вдруге: з малими дітьми їй було важко впоратись із господарством. Вітчим Франка – Гринь Гаврилик, із бориславських ріпників, – доклав усіх зусиль, щоб Іван здобув освіту.
На шістнадцятому році життя Франко втратив і матір; вітчим одружився вдруге. У багатьох оповіданнях (“Грицева шкільна наука”, “Олівець”, “У столярні”) художньо передано окремі моменти з дитинства І. Франка.
Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях, глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. Читав дуже багато: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.
Гострий і допитливий, Франко не вдовольняється схоластичною гімназійною освітою. Самотужки вивчає іноземні мови, знайомиться з творами найбільших майстрів світової літератури (Гомера і Шекспіра, Гете і Гейне, Пушкіна і Шевченка), захоплюється природничими науками, історією, філософією, політичною економією,
У гімназії Франко починає писати власні твори. Перший його вірш називався “Великдень” і був присвячений пам’яті батька, який помер у Великодню ніч.
Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, у якій нараховувалося близько 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Досконало володіючи німецькою і польською мовами, Франко у віршовій формі написав кілька драматичних сцен на сюжети з всесвітньої історії, переклав українською мовою окремі твори античних і новітніх авторів.
У 1874 р. його ранні вірші були надруковані на сторінках львівського студентського журналу “Друг”.
1875 р. І. Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, увійшов до складу редакції журналу “Друг”, 1876 р. з’явилася перша збірка віршів Франка “Баляди і розкази”. Наступного року він почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу “Борислав”.
В університеті він одразу опинився в оточенні демократично настроєної студентської молоді. Політичний емігрант з України Драгоманов, що жив у Женеві, своїми листами до студентів закликає їх віддати свої молоді сили визвольній боротьбі народу. Листи Драгоманова справили на всіх величезне враження. Молодий Франко дуже рано збагнув викривальний пафос критичного реалізму в літературі і мистецтві, його велике значення у визвольній боротьбі трудящих. Не вдовольняючим університетськими лекціями, Франко продовжує систематичну самоосвіту.
У стінах Львівського університету точилася та дріб’язкова метушня “москвофілів” і “народовців”, що віддзеркалювала слабкості, відсталість і консерватизм суспільного життя країни. “Москвофіли” кричали, що ні української мови, ні українського народу нема, а є єдина країна, а самі писали страшним “язичієм”, мішаниною церковнослов’янських, російських, українських і польських слів. “Народовці” ненавиділи місцевих “кацапів”, відстоювали права української мови на існування, дбали про національну культуру і освіту, але шляхом уходництва перед урядом. “Москвофіли” були об’єднані в “Академический кружок”, “народовці” – у “Дружній лихвяр”.
Франко зрозумів безплідність постійних суперечок між цими організаціями, провокованих реакціонерами-клерикалами. Увійшовши зі своїми однодумцями до “Академического кружка”, він використав його орган “Діло” для того, щоб оголосити нещадну війну і “москвофілам”, і “народовцям”. Демократична молодь назвала себе тією “третьою силою”, яка повинна була активізувати суспільне життя, влити в нього елемент революційної пристрасті, запліднити ідеєю служіння народові.
Гурток студентської молоді, очолений Франком, виходить мало-помалу на широку дорогу визвольної боротьби. Гуртківці беруть участь у транспортуванні з-за кордону до Росії нелегальної літератури, зв’язуються з російсько-українською політичною еміграцією у Відні, Женеві, Парижі, Цюріху. Приміщення Михайла Павлика, де жив Франко, стає явочною квартирою для “гостей”, що таємно переходили кордон. Франко пішки обходить найглухіші закутки Галичини, вивчає життя людей різних національностей, різних соціальних класів і прошарків, власними очима заглядає у всі шпарини наскрізь прогнилого буржуазного суспільства.
Наслідком глибокого вивчення економічного становища народу були твори Франка з життя трудящих (збірка “Борислав”, у якій змальовано тяжке життя робітників-ріпників)
Про діяльність Франка та його товаришів стало відомо урядові у Відні. У червні 1877 року на гурток демократичної молоді налітає поліція і Франко з товаришами потрапляє за тюремні грати. Було організовано гучний процес соціалістів, на зразок численних процесів, що відбувались тоді в Австро-Угорщині й Росії.
Із його спогадів: “Дев’ять місяців, пробутих в тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв і волоцюг. А що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щодня будив
Ся, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна”.
Проте в тюремній камері він написав нищівну сатиру ” Сморгонська академія “, епіграми на реакційних москвофільських лідерів – Богдана Дідицького, Венедикта Площанського. Просидів Франко всього 9 місяців. Молодь вразив не так сам процес, як наслідки його. Написаний під час ув’язнення вірш “Товаришам із тюрми” прозвучав як сміливий виклик молодого поета всьому експлуататорському суспільству.
Обриваються звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життєм;
З давніх брудів і думка розкута –
Ожиємо, брати, ожиєм!
Вийшовши з тюрми, Франко і його товариші опинилися в становищі людей, від яких відвернулися всі. На деяких це вплинуло так гнітюче, що вони кинулись спокутувати “гріхи юності”. У Франка і Павлика осуд буржуазного суспільства викликав протилежну реакцію.
Після звільнений разом з Михайлом Павликом І. Франко засновує новий журнал “Громадський друг” (у 18 78 р. вийшло тільки два номери), а після його заборони видає у цьому ж році два збірники журнального типу – “Дзвін” і “Молот”, які були своєрідним продовженням часопису. У цих виданнях побачили світ такі його твори, як “Товаришам з тюрми”, “Каменярі”, гостро полемічні статті “Критичні письма о галицькій інтелігенції”, “Література, її завдання і найважніші ціхи”.
Франко в цей час також багато перекладає з різних літератур, публікує переклади в серії книжок “Дрібна бібліотека” (1878-1880 pp.). Письменника втомлювала повсякденна праця, перервалася довголітня дружба з Ольгою Рошкевич, яка змушена була під тиском батьків вийти заміж за іншого. Драматичне розгортання взаємин з дівчиною відбилося в ліричному циклі “Картка любові” (1878-1880 pp.).
У цей період налагоджуються зв’язки з львівськими друкарями, Франко входить до складу “Робітничого комітету”, стає одним із редакторів і співробітників польської робітничої газети “Праця”, веде активну пропагандистську роботу в гуртках, які об’єднували робітників різних національностей: українців, поляків, євреїв, угорців, німців.
На початку 1880 р. Франко, щоб не померти з голоду, змушений був шукати роботи в провінції. По дорозі з Коломиї до Березова, в Яблонові, він зі своїм товаришем Геником був несподівано арештований. У Косові один селянин стріляв у війта і поранив його. Поліція вважала, що той постріл був викликаний соціалістичною агітацією Франка. Вирішили склепати новий соціалістичний процес, але з того наміру нічого не вийшло.
Після трьох місяців слідчої тюрми в Коломиї Франка відправлено етапом до Нагуєвичів.
У Львові впродовж 1881-1882 pp. виходив журнал “Світ”. У ньому друкується його роман “Борислав сміється”. Водночас він створює повість “Захар Беркут”, перекладає трагедію “Фауст” Гете, поему “Німеччина” Гейне, рецензує збірку “Хуторна поезія” П. Куліша, пише низку статей про Т. Шевченка.
З 1883 р. франко працює у львівському журналі “Зоря”, входить до складу редакції газети “Діло”.
Франко часто буває у Станіславі, бо у нього зав’язуються дружні зв’язки з польською прогресивною молоддю. У домі Дзвонковських, де були революційні настрої 1863 року, збирається гурток, в якому Франко і Павлик – свої люди. У гуртку зароджується ідея організації виробничої комуни. Але їй так і не судилося здійснитись.
У 1885-1886 pp. Франко двічі побував у Києві.
Налагоджувалися зв’язки з композитором Лисенком, поетом Старицьким та ін. У Києві Франко знайомиться з Ольгою Хорунжинською і одружується з нею.
У1887 р. Франко створює поетичну збірку “З вершин і низин”, яку присвятив О. Хоружинській.
Тепер він уже не міг жити у злиднях, як раніше, коли жив одинаком. Треба було думати про більш-менш зручну квартиру для сім’ї, про хоч невеликий, але сталий заробіток.
У1889 р. Франко разом з Павликом та іншими товаришами закладає основи радикальної партії, в програмі якої – корінні реформи з метою поліпшення економічного, політичного і правового становища трудящих. Органом партії став журнал “Народ”, а для селян – “Хлібороб”.
Поета заарештовують утретє, ув’язнюють на два місяці за зв’язок з групою київських студентів, прибулих до Галичини. За допомогою хитро продуманої провокації у 1889 р. Франка вдалося посадити за грати за обвинуваченням у тому, що він хотів приєднати Галичину до Росії. Слідство не дало ніяких наслідків, але ім’я поета ще раз було відшельмовано на сторінках реакційної клерикальної преси.
У 1893 р. у Віденському університеті І. Франко захистив дисертацію “Варлаам і Йоасаф. Старо-християнський духовний роман”. Того ж року він створив соціально-психологічну драму “Украдене щастя”.
За допомогою дружини Франко впродовж 1894-1897 років видає журнал “Житє і слово”, а потім організовує “Літературно-науковий вісник”, котрий об’єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.
Франко все своє життя твердив: боротися лише за національне визволення свого народу – значить обдурювати соціальні сподівання трудящих, адже замість “чужих” панів на шию сядуть “свої”, ще лютіші, ще захланніші. А національні демократи на це кричали:
“Зрада!”
У 1896 р. створено поетичну збірку “Зів’яле листя”, у 1897 р. – “Мій Ізмарагд”. Наступного року відбулося святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка. У 1900 р. письменник створив поетичну збірку “Із днів журби”, роман “Перехресні стежки”.
Революцію 1905 р. Франко не тільки привітав величною поемою “Мойсей”, він розгорнув нещадну боротьбу проти політичної реакції, яка піднімалась в Австро-Угорщині на підтримку російського самодержавства.
Харківський університет присвоює Франкові у 1906 р. науковий ступінь доктора російської словесності, виходить поетична збірка “Semper tiro”.
У 1908 p. письменник зазнав першого нападу важкої хвороби. У1911 р. виходить поетична збірка “Давнє і нове”, 1914 р. – поетична збірка “Із літ моєї молодості”.
В атмосфері загального політичного напруження 1913 р. було відзначено сорокаліття письменницької діяльності Франка. Незабаром Галичину було перетворено на театр воєнних дій.
Важкими були останні роки письменника. Осінь 19.15 р. застає поета у воєнному госпіталі розбитого паралічем, самотнього. Війна розкидала і родину Франка: синів забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту, в Києві душевно хвора дружина лежала в лікарні. Коло вмираючого поета – ні близьких, ні друзів.
Іван Франко помер 28 травня 1916 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.
У 1933 р. на його могилі було споруджено знаменитий пам’ятник з символічним образом каменяра, який розбиває скелю, прокладаючи шлях до нового життя.
Ім’я Франка носять Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути, Львівський оперний та Київський драматичний театри, бібліотеки, вулиці багатьох міст. У будинку, де жив письменник, створено музей. Твори Франка видавалися сотні разів і в Україні, і за кордоном.
ЦЕ ЦІКАВО
1880 р, після трьох місяців слідчої тюрми в Коломиї Франка відправлено етапом до Нагуєвичів. До Дрогобича його привезли хворого, з високою температурою і посадили до “ями”. Того ж дня, незважаючи на сльоту, жандарм повів його пішки до Нагуєвичів, як безпаспортного волоцюгу.
Пробувши тиждень у своєї рідні, яка жила у великих злиднях, Франко знову йде шукати заробітків. Вкрай виснажений, він захворів на пропасницю. В Коломиї пробув у готелі тиждень, написав відому повість “На дні” та знаменитий гімн “Вічний революціонер” і на останні гроші вислав до Львова в редакцію робітничої газети “Праця”. Кілька днів жив на три центи, знайдені на березі Пруту. А коли і їх не стало, залишився в кімнаті готелю і лежав на ліжку три дні голодний, в гарячці, чекаючи смерті.
Врятовує Франка друг Геник. Франко кілька тижнів пролежав у нього, лікуючись від пропасниці.
Але коломийський староста не міг заспокоїтися, поки в його окрузі перебував Франко. Хворого поета знову арештовує поліція і пішки жене з Березова до Коломиї. Підчас важкого переходу на розбитих і покалічених ногах франка позлазили нігті.
Староста відпустив арештованого, але тут же написав листа до Львівського намісництва з проханням заборонити небезпечному агітаторові жити на Коломийщині. Намісництво прохання і старости вдовольнило.
Творчість
Перу І. Франка належать понад 100 оповідань, десять повістей та романів надзвичайно широкої тематики. І. Франко написав близько 15-ти драматичних творів, видав талановиті книги для дітей: “Коли ще звірі говорили” (1889 р.), “Лис Микита” (1890 p.), “Пригоди Дон-Кіхота” (1891 p.), “Коваль Вассім”, “Абу-Касимові капці” (1895 р.) та інші.
І. Франко перекладав з 14-ти мов твори світових класиків: Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Золя, Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, Неруди та багатьох інших.
Українське літературознавство І. Франко збагатив сотнями праць, серед них 5-томне фундаментальне видання “Апокрифи і легенди з українських рукописів” (1896-1910 pp.), “Карпаторуське письменство XVII-XVІІІ ст.” (1900р.), “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” (1910 p.), “З секретів поетичної творчості” (1898 p.), “Теорія і розвій історії літератури” (1899р.), “Іван Вишенський і його твори” (1891 р.) та багато інших. Він є автором низки праць з питань мовознавства, фольклористики, політичної економії, суспільно-політичної думки, загальної історії. ?
(2 votes, average: 3.50 out of 5)