Біографія Федьковича Юрія

Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище – Осип Домінік Гординський де Федькович; ім’я Юрій письменник взяв у зрілому віці) народився 8 серпня 1834 року у селі Сторонці-Путилові, на Буковині, яку називають Гуцульщиною. Дитинство письменника минало серед мальовничої природи гуцульських гір, на березі річки Путилівка, де стояла батьківська оселя.
Краса рідної землі навіки полонила серце Юрія Федьковича і увійшла в його мистецький світ.
Батько майбутнього письменника, Адольф Адальберт Гординський де Федькович, за походженням спольщений

шляхтич, обіймав незначні урядові посади, працював управителем панського маєтку. Мати походила з сім’ї українського священика, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв, не цуралася простих селян-гуцулів, говорила лише по-українськи і передала синові любов та шану до рідної мови. Від старшої сестри Марії Юрій перейняв багато казок, пісень, історичних переказів.
Навчався Юрій у приватного вчителя в сусідньому селі Киселиці, а пізніше – в німецькій нижній реальній школі у Чернівцях. Закінчити її не вдалося, бо над краєм прокотилося 1848 року селянське повстання, очолене Лук’яном Кобилицею, в якому брав участь брат Юрія Іван. Після придушення повстання Іван, рятуючись від переслідувань, виїхав до Молдавії, а за ним вирушив і чотирнадцятилітній Юрій.
Щоб заробити на кусок хліба, довелось працювати спочатку у землеміра, а потім в аптекаря. Уже в ці роки майбутній письменник почав замислюватися над соціальними контрастами навколишньої дійсності. Зрештою, це спонукає його стати на боротьбу проти суспільної несправедливості.
У цей період юнак займався самоосвітою. А оскільки освіту одержував у німецькій школі і читав тільки німецькі книжки, тому й перші кроки на поетичній ниві робив тільки німецькою мовою.
Восени 1852 року за наполяганням батька Федькович змушений був вступити до цісарської армії. Почалася ненависна йому жовнірська служба, що тривала понад 10 років, і була найтяжчим періодом у житті. Єдиною розрадою Федьковича в цей період були щирі розмови з простими вояками.
Представники молодої західноукраїнської інтелігенції заохотили офіцера австрійської армії почати писати також рідною мовою. Лід час австро-італо-французької війни 1859 року (у поході до Італії) він написав перший вірш українською мовою “Нічліг”. Того ж року вперше ознайомився з творчістю наддніпрянських письменників.
Після італійського походу Федькович прибув з частиною полку до Чернівців і півтора роки перебував у цьому місті. Це позитивно відбилось на формуванні його літературно-естетичних поглядів.1 Федькович налагоджує контакти з кількома українськими і німецькими літераторами, знайомиться з активним учасником революційних подій 1848 року у Відні, прогресивним німецьким поетом Ернстом Нейбауером. Саме Нейбауер відіграв велику роль у становленні Федьковича як поета, оскільки він надав молодому письменнику не тільки моральної підтримки, а й увів у коло своїх знайомих, серед яких була Емілія Марошані, в котру Федькович палко закохався. У домі Марошані відбулася зустріч Федьковича з А. Кобилянським.
Сім перших українських віршів Федьковича під назвою “Жовнярські думи” були опубліковані 1861 року в брошурі А. Кобилянського “віото па віоуо йо гесіакіога “Біоуа”” (1861) і захоплено сприйняті читачами. Саме тоді Юрій Федькович започаткував розвиток реалістичної української культури на Буковині, став виразником дум і прагнень трудового народу.
1862 р. у Львові була видана збірка “Поезії Іоснфа Федьковича”, яка складалася з двох розділів. У першому – “Думи і співанки” – вміщено 48 ліричних віршів різної тематики. 10 творів із більш відчутним розповідним сюжетом виділені в розділ “Балади і оповідання”, серед них своєрідний цикл – балади “Добуш”, “Юрій Гінда”,’ “Киртчалі”. Твори, які увійшли до збірки, засвідчили, що в українську літературу прийшов талановитий, самобутній поет, який започаткував на Буковині літературу написану народною мовою. Федькович вважав, що література має бути доступною широким народним колам, вона повинна допомагати простим людям долати соціальні перешкоди, сприяти зростанню свідомості трудящих.
1863 року, по завершенню військової служби, Федькович поверг нувся до рідного села. Щоб заробити на прожиття, займався хліборобською працею. За винятком нетривалого перебування у Львові, з 1863 до 1876 р., жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу.
Працюючи тривалий час на педагогічній ниві, він упродовж всієї творчої діяльності не випускав зі свого поля зору маленького читача. Письменник уклав збірочки поезій, молитвеники для гуцульських дітей, створив для них посібничок з граматики, видав “Сігіваник для/ господарських діточок” (1869), склав “Буквар”, який так і не було надруковано. Як педагог Федькович виношував плани викладання у школах народною мовою, обстоював зв’язок школи з життям і господарською діяльністю.
У січні 1864 року вія поховав матір, смерть якої глибоко вразила письменника. Своїм нещастям Федькович ділився з простими людьми, знаходячи у цих розмовах розраду для себе. Не відрізнявся від них ні мовою, ні одягом, ні звичаями. Федькович всіляко захищав селян від панської сваволі. Він був їх оборонцем на судовому процесі з поміщиками за право користуватися лісами й пасовиськами.
У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою “Дезертир”, підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867-1868), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав “Слово о полку Ігоревім”.
Творчість Федьковича досить широка за обсягом, але не рівноцінна за своїм ідейно-художнім змістом. Проте до Федьковича на Буковині народною мовою ніхто не писав. А джерелом поетичного натхнення Юрія Федьковича була усна народна творчість. На думку Федьковича, поетичної майстерності можна домогтися, тільки доторкнувшись до багатющих скарбів усної народної творчості. Сам поет написав чимало оригінальних віршів за мотивами народних пісень.
Письменник захоплено відгукувався про музичну обдарованість українського народу і дуже багато зробив у справі популяризації української народної пісні, 1862 року він^публікував сім перекладів українських пісень німецькою мовою, а в наступні роки продовжував знайомити німецькомовних читачів з перлинами українського фольклору.
Пісня супроводжувала поета від раннього дитинства до останніх років життя. Свої перші вірші Федькович почав складати ще тоді, коли й уяви не мав про існування українського письменства, і навіть української абетки. Про народнопісенну основу своєї творчості митець чітко сказав у вірші “На день добрий”:
Во мене мати ба й породила,
Де вірли. воду пили,
Навчила мене ба й співаночок
Сто двадцять і чотири.
Бо мене мати ба й породила
У полі край Дунаю
Та й сказала ми: співай, синочку,
Та як соловій в гаю.
Сучасники поета свідчать, що він мав великий вплив на гуцулів. Те, що сказав мужикам, те було святим, багато доброго зробив громадам. Селяни обрали його війтом, висували на посла до крайового сейму.
Та життєва дорога письменника не була легкою. Його було запрошено до Львова на посаду редактора просвітянських видань. Це була каторжна робота, на якій письменник змушений був писати різні моралізаторсько-церковні оповіді, релігійні псалми. Його творча ініціатива сковувалася, духовні і фізичні сили виснажувалися. Це тривало 14 місяців (1872-1873). Цілими днями Федькович не виходив з приміщення, сидів у кімнаті й писав, і майже ніхто його не бачив у Львові. Глибоко вражений несправедливістю, письменник порвав з просвітянами і повернувся до Сторонця-Путилова. Знову і знову Федь-кович переконувався, що лише серед простих людей він може творити.
У Сторонці-Путилові поет підготував збірку “Дикі думи”. Дедалі частіше він звертав погляд у бік Наддніпрянської України, мріяв надрукувати там твори. А слава про буковинського співця вже докотилася до Києва.
1876 року, після смерті батька, Юрій Федькович переїхав до Чернівців, відновив свої давні взаємини з Р. Нейбауером, який у той час жив у Радівцях, на Буковині, і за його допомогою підготував до друку збірку німецьких віршів “Am Tscheremusch”, а в Києві в цей час вийшли у світ “Повісті Осипа Федьковича”. Слово Ю. Федьковича ставало надбанням усього українського народу, а упорядник збірки М. Драгоманов поставив його поряд з “найбільш любимими писателями” України. Проте постійні цькування, переслідування, грубі нападки реакційної преси підточували здоров’я Федьковича, розхитували його нервову систему, підривали творчі сили. В листі до М. Драгоманова поет збуджено писав: “…Требабуде з Австрії утікати, аби криміналу спастися… Меч над щийов меніШ”
Проте в цей період поглиблюється усамітненість письменника, він на багато років, усунувся від активного громадсько-культурного життя.
Відійшовши від будь-якої літературної праці, Федькович дає волю давньому зацікавленню астрологією. В задушливій атмосфері гніту, не бачачи підтримки з боку буржуазної інтелігенції, письменник впав у відчай та зневіру.
У 1878 році з різким осудом буржуазної інтелігенції, яка цькувала письменника, виступив І. Франко у статті “Критичні письма галицькій інтелігенції”. Саме її він звинуватив у творчій депресії письменника.
У 1884 р. буковинська інтелігенція робить спроби повернути письменника до літературного та громадського життя. На схилі життя Федькович відновив літературно-творчу діяльність. У 1,885 році він став редактором газети “Буковина” і надав їй демократичного спрямування. На сторінках цієї газети від 16 травня 1886 року були надруковані такі знамениті рядки: “Ми мусимо раз і назавжди покинути наш смішний і для нас пагубний сепаратизм, ради котрого ми в закутку й відділено дотепер жили, як якась нова, себто якась “буковинська нація”, і мусимо починати жити якоби одним духом одним тілом з прочим руським народом”.
1886 року в Чернівцях було відзначено 25-річчя літературної діяльності письменника. Подаючи звіт про ювілей, польська газета “Кипег Ьмготлгвкі” писала, що найдорожчим подарунком поетові був несподіваний прихід на святкування представників селян Кіц-манського повіту, які вийшли в зал з глибоким поклоном і вручили схвильованому поету два великі калачі, стопку солі і кружок свіжого меду. Ці подарунки виявляли глибоку пошану до ювіляра.
Упродовж всього творчого життя Федькович вважав, що література має бути доступною широким народним колам, щоб допомагати простим людям долати соціальні перешкоди, сприяти зростанню свідомості трудящих:
Аби наша піснь і слава
Повік гомоніла
І нас далі загрівала,
Як доси вас гріла!
Останні роки життя Федьковича позначені напруженою працею. З-під пера поета вийшли оригінальні вірші “До ліри”, “Наші старі”, ” На Новий рік “,” До наших румунізаторів”, нові редакції драматичних творів. Та важкі умови життя підірвали здоров’я письменника. Висловлюючи своє останнє бажання, Федькович писав: “Любляче серце і ніжні руки прошу посадити на гробі та навколо Нього ялину, рожі і барвінок, щоб мило було спочити. В головах класти мені не хрест, а ялину! Хрестів у своєму житті я мав досить”.
11 січня 1888 року видатний буковинський поет помер у нестатках, у чужій хаті.
Селяни-гуцуди гірко оплакували “свого батька” Федьковича.
На смерть поета відгукнулася тогочасна преса. В одній з чернівецьких газет йшлося про великий талант письменника, який намагався пробудити народне життя на Буковині. Зі смертю одного з найбільших майстрів пера все слов’янство, уся європейська література зазнали значних втрат.