БАХМАН, Інгеборг

(1926 – 1973)

БАХМАН, Інгеборг (Bachmann, Ingeborg – 25.06.1926, Клагенфурт – 17.10.1973, Рим) – австрійська письменниця.

Бахман народилася у Клагенфурті, що в Каринтії. Р. Музіль, її земляк, був першим автором XX століття, якого вона прочитала. З 1938 по 1944 pp. відвідувала гімназію урсулінок. Мріяла стати музикантом, але від цих планів довелося відмовитись. У 1945-1950 pp. вивчала філософію в університетах Граца, Інсбрука, Відня. У 1950 р. вона захистила дисертацію на тему: “Критичне сприймання екзистенціальної філософії Мартіна Гайдегтера” (“Die kritische Aufhahme

der Existenzialphilosophie Martin Heideggers”), додаткові спеціальності – психологія та германістика (в 1947 р. Бахман певний час практикувала у психіатричній клініці).

Дисертація Бахман – огляд критичних поглядів різноманітних філософських шкіл – позитивістської, неокантіанської, марксистської та ін. – на екзистенціалізм Гайдегтера. Філософська підготовка, самий спосіб філософського мислення в його специфічних для XX століття формах – вельми важливі для майбутньої творчості Бахман. Знайомство з працями Л. Вітгенштейна, знаменитого віденського лінгвіста і філософа, вона відносила до найзначніших у своєму

духовному житті моментів. Для Бахман була важливою теза про мислення, рефлексію, теорію як інтегральну частину поезії. Л. Вітгенштейн зводив функції філософії до аналізу логічних можливостей мови – смисл буття для неї недоступний. Цей постулат суттєвий і для Бахман, яка вважала, що естетичне начало втілює містичний досвід серця. Ще одна теза Вітгенштейна: філософська лінгвістика чи лінгвістична філософія повинні пам’ятати про повсякденне життя і повертати слова з метафізики в буденність. Вірш Бахман “Заклик до Великої Ведмедиці” – своєрідна ілюстрація даного твердження: традиційні для гайдеггерівського філософствування терміни – “турбота”, “страх”, “буття”, “ніщо” та ін. – перевіряються індивідуальною поетичною міфо-логією, ледь не казкою, які нічого не додають до пояснення світу, але роблять його терпимим.

У грудневому – січневому номері журналу “Лінкей” (1948-1949 pp.) надрукована перша добірка Бахман з 4 поезій. У 1951-1953 pp. Бахман мешкала у Відні і працювала на радіо, тут вона познайомилася з X. В. Ріхтером і отримала від нього запрошення взяти участь у читаннях “Групи-47”, премію якої – саме за поетичну майстерність – їй присудять у 1953 р. З іншими учасниками “Групи” її поєднували антифашистська спрямованість творів, мовні пошуки, зацікавленість екзистенціалізмом. Бахман – лауреат багатьох інших премій: у 1959 р. – премія сліпих інвалідів війни за радіоп’єсу “Добрий бог Манхеттена”; 1964 р. – премія міста Бремен; 1964 р. – премія Союзу німецьких критиків за збірку оповідань “Тридцятий рік”; 1964 р. – Бюхнерівська премія; 1968 р. – Державна премія Австрії; 1972 р. – премія ім. Антона Вільдганса, яку вручають австрійські промисловці. Бахман розпочинала як лірик, опублікувавши у 50-х роках дві поетичні збірки:

“Відстрочений час”(“Die gestundete Zeit”, 1953) і “Заклик до Великої Ведмедиці” (“Anrufung des GroBen Baren”, 1956).

Поетична спадщина Бахман невелика: 67 окремих поезій, два відносно великі і один менший віршовані цикли та “Монолог князя Мишкіна до балетної пантоміми” (“Ein Monolog des Fursten Myschkin”, 1955). Бахман, як художник, конфронтуючи зі своїм часом й історією взагалі, завжди усвідомлювала важкість писання віршів у 2-ій пол. XX ст. Проблеми форми, теми і вокабуляру, вважає вона, тут повинна вирішуватись одночасно. Вірш самотній, безфункціональний, до нього нікому нема діла, зауважує вона в одній зі своїх “франкфуртських” лекцій.

Одна з найважливіших проблем її лірики – проблема тотожності власного “я”. Якщо у віршах початкового періоду Бахман ще демонструвала яскраво виражену самосвідомість, то для текстів кінця 40-х – поч. 50-х характерна криза, зумовлена негативним досвідом війни, втратою відчуття захищеності – того, що можна було б назвати вітчизною, а також руйнуванням довіри до світу і мови. Для Бахман, як взагалі для австрійських поетів, типовою є тема пошуку батьківщини, відчуття мови єдиною домівкою. Трагізм ситуації поета повоєнного часу провокує наближення до межі невимовного (поезія “Деревина та стружка “), причому з цією метою трансформуються біблійні метафори і метафори “лірики природи”. Прикметна у випадку з Бахман певна утопічність у зображенні кохання: це кохання брата і сестри, але інцестійних мотивів тут шукати не слід. З одного боку, ми зустрічаємося з алюзією на знаменитий роман Р. Музіля “Людина без властивостей”, а з іншої – з певним знаком цілковитого взаєморозуміння. До того ж, бахманівське трактування “вічної теми” затьмарене збігом Ероса і Танатоса:

І я вже тепер не твоя.

Обом нам лишились жалі.

Але, як Орфей, я знаю,

Що тут, обік смерті, – життя,

І вічно блакитні для мене

Назавжди заплющені очі твої.

(“Темна мова”, пер. Ю. Лісняка)

Музіль вплинув на формування світогляду Бахман і в іншому аспекті: зокрема, своїм ставленням до дійсності як до утопії чи винаходу (можливо, так, а можливо, й інакше). Важливе при цьому відмежування утопії як літературного жанру чи державної моделі від утопічного способу бачення в художньому творі. 50-і pp. – це також роки праці над радіоп’єсами: “Цикади” (“Zikaden”, 1955), “Добрий бог Манхеттена” (“Dergute Gottfon Manhatten”, 1958). Звернення до даного жанру зумовлене як суто побутовими причинами (після “третього рейху” залишилося дуже багато радіоприймачів), так і естетичними: радіоп’єса уможливлювала використання акустичних ефектів, зміни часових рівнів, реального й уявного простору, що полегшувало зображення психічних межових ситуацій.

У 1952 р. Бахман написала лібрето до балетної пантоміми “Ідіот” – за романом Ф. Достоєвського (музика Х. В. Хенце, хореограф Т. Гзовська). Своєрідність трактування австрійської письменниці в тому, що князь Мишкін у неї – це не стільки герой Достоєвського, скільки людина постапокаліптичної рутини, поет “після Освенціму”, який самотою бере на себе слово, щоб у момент просвітлення, який закінчився ще непрогляднішою пітьмою, спробувати все ж таки відповідати безнадійно провокативній поліфонії свого століття.

У 1959-1960 pp. Бахман протягом одного семестру читала лекції в університеті Франкфурта-на-Майні, які згодом склали збірку з підзаголовком “проблеми сучасної поезії”. Роздумуючи на модну тему “кінця літератури”, Бахман зауважує, що не формальні виверти, не стиль, не майстерність дозволять письменникам XX ст. вийти зі стану епігонства, а тільки поява нового мислення, якесь тектонічне зрушення в цій галузі, яке створить також нову моральність.

На початку 60-х – звернення до прози, при цьому відзначалася відсутність уваги до деталей – на відміну від М. Вальзера, Г. Грасса, У. Йонсона та ін. – і ліричність. Збірка “Тридцятий рік” (“Das dreiBigste Jahr”. 1961) має автобіографічний характер. Це сім монологів, написаних метафоричною мовою. При всьому ліризмі текстів цієї збірки у ній наявна також тема “розрахунку з минулим”, проблема конформізму західних інтелектуалів, мімікрії колишніх “наці”. У 60-х pp. Бахман працювала над циклом романів “Види смерті” (“Todesarten – Zyklus”). Із задуманого написано декілька фрагментів – зокрема, “Маліна” (“Malina”, 1971) і “Реквієм за Фанні Гольдман” (“Requiem fur FanniGoldmann”, 1973). “Маліну” автор вважала увертюрою до цього циклу. Бахман хотіла цією романною серією вказати на існування латентних форм фашизму в політичному і соціальному житті сучасного суспільства. її теза: життя – безкінечна спонука до самогубства, безперервний процес руйнування особистості. Героїня “Маліни” балансує поміж двома мужчинами: Маліном, з яким вона разом проживає, – скептиком і педантом, та Іваном – істотою, яку надзвичайно важко ідентифікувати. Роман має дуже складну структуру: це стенограми телефонних розмов з Іваном, довгі діалоги з Маліном, недописані і невідіслані листи, чернетки, історії, сновидіння та ін. У книзі є фрагмент “Таємниці принцеси з Каграна” – такий собі ланцюг співвіднесеностей з творчістю письменників (О. де Бальзак, Л. Толстой, Г. Ібсен, Ф. Кафка, П. Целан), філософів (І. Кант, К. Маркс, Ж. П. Сартр), психологів (З. Фройд, К. Г. Юні1), композиторів (В. А. Моцарт, А. Шенберг).

Потрібно зазначити, що у Бахман є постійні герої, які мандрують із книги у книгу. Протагоністи більш ранньої прози з’являються і в збірці оповідань “Синхронно” (“Simultan”, 1972). Назва книги символічна: в однойменному оповіданні головна героїня – синхронна перекладачка, існуюча в якомусь міжмовному просторі, який перетворює людину в машину для перенесення одного й того самого значення в різні лінгвістичні системи, що призводить до втрати власного “я”. Бахман виступала також у ролі перекладача: Дж. Унгаретті та скандинавських поетів – німецькою, З. Фройда – французькою мовами.

В. Нікіфоров