Багатовікова філософська проблема про призначення людини на землі
Образ героя подібний до гетевського і водночас відрізняється від нього. Фауст Граббе – романтик, він заперечує утопічні ідеї колективізму, вважаючи, що тільки думка, політ фантазії здатні принести щастя і задоволення. Головне для нього – прагнення стати надлюдиною: “Для чого бути людиною, якщо ти позбавлений прагнення бути надлюдиною?” Колізія підписання угоди цьому Фаусту не потрібна, він усвідомлює, що його непомірні бажання, презирство до всіх віддаляють його від усього людського, і він запродався дияволу з самого початку. Його
Відомий німецький письменник Томас Манн, працюючи над романом “Доктор Фаустус” (1943- 1947), втілював “фаустівську тему” на принципово новому матеріалі XX ст.
Стрижень “фаустівського мотиву” в ньому – угода
Автор “Доктора Фаустуса” повертається до тієї концепції зла, яка притаманна “народним книжкам” XVІ ст про Фауста, де зло протилежне добру і за угоду з ним доведеться платити найстрашнішу ціну. Подібне розуміння зла, таке не схоже на сповнені світлого оптимізму філософеми віку просвітителів, Томас Манн небезпідставно вважав близьким XX ст, коли зло проявилося в тоталітарних режимах у немислимих масштабах, в своїй абсолютності й страхітливості.
У центрі роману його основних ідейних мотивів, – образ композитора Адріана Леверкюна. Одна з центральних тем – доля мистецтва за епохи кризи буржуазної цивілізації – отримує в ньому масштабне, трагічно-напружене вираження. Проводячи “символічну паралель” між історією Левер-кюна і долею Німеччини, можна твердити, що герой роману не є втіленням “злої Німеччини”, – це та сама “добра Німеччина”, яка пішла згубним шляхом і стала служити злу. Аж ніяк не знімаючи зі свого героя провини за “спілку зі злом” і служіння йому, письменнику фіналі роману не позбавляє його і променя надії, “моторошного хисту покути й відшкодування”.
^ Образ Фауста залишив помітний слід у творах російських письме нників XІX – XX ст. Першим до нього звернувся Олександр Пушкін. У 1825 р. він пише “Сцену із “Фауста”. Основний мотив драматичної сцени – нудьга, відчай. Фауст не знаходить собі місця тому, що всі його бажання давно збулися. Він не хоче більше нічого, не знає жодного бажання, виконання якого могло б його захопити і примусити забути нудьгу життя. Так, він нудьгує, бо завжди у полоні роздумів.
Пушкінський Фауст переймається “світовою скорботою”. Автор не співчуває своєму героєві, скоріше засуджує його і навіть трішки глузує з нього.
Поет не протиставляє гетевському тлумаченню Фауста своє бачення цього образу. Він доповнює Гете, описує ще один трагічний етап на його шляху Звідси і назва вірша: “Сцена із “Фауста”. Пушкінський Фауст – це людина, яка пізнала муки розчарування і жах спустошення, яка почала сумніватися в можливості перетворення світу на розумних началах, а розчарування і невдоволення собою породжували світову тугу і печаль.
Фаустівські мотиви намічаються у Пушкіна і у плані драми “Панесса Іоанна”. Дочка бідного ремісника одержима “пристрастю до знань”, через що стає жертвою звабника, “демона знань”. Ще на одну згадку про Фауста у Пушкіна натрапляємо у французькій програмі до “Сцен із лицарських часів” (1835), де цей герой ототожнюється із Бертольдом Шварцом, винахідником пороху і книгодрукування.
У “Демоні” Михайла Лєрмонтова фаустівські мотиви проглядаються і в образі Тамари, і в образі Демона. Тамара – це Фауст і Гретхен, її загибель та спасіння пов’язані з історією гетевської Маргарити і зі сценою спасіння душі вченого. Демон – це і Фауст, і Мефістофель, але Фауст скоріше із пушкінської “Сцени…”.
Своєрідний образ “простонародного” Фауста створив Микола Гоголь у повісті “Ніч перед Різдчом”. Це коваль Вакула, який не церемониться з чортом.
Федір Тютчев зробив декілька перекладів із гетевського твору. Але найяскравіше мотив Фауста прозвучав у його власних віршах: “Все забрав у мене караючий Бог”, “Природа – сфінкс”, “Не знаю, чи торкнеться благодать…”. У них Фауст – поет, який молить небо про спасіння.
В поезіїXX ст. образ Фауста знайшов своє відображення насамперед у творчості символістів. Удрамі Олександра Блока “Піснядолі”(1919)дваФаусти – Герман і Фаїна, у кожного з них свій “Мефістофель”, обоє потрапляють у “пекло міста”, і їхні душі може врятувати тільки кохання. Символістську традицію поета щодо змалювання образу Фауста продовжили В. Маяковський, С. Єсенін, Н. Заболоцький у творах “Хмара у штанях”, “Чорна людина”, “Безумна людина”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)