Антикріпосницька спрямованість повісті Марка Вовчка “Інститутка”
Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою “Народні оповідання”. Уже сама назва говорить про себе: народне життя само підказало їй тему, створило образи, характери. Найчастіше її перо торкалося болючої проблеми селян – їхньої неволі, кріпосної залежності від поміщиків. Шляхетна натура письменниці, яка була вихована в повазі до людської особистості, не мирилася з тим, що одна людина – зі своїми почуттями, думками, мріями, зі своїм бажанням жити і бути щасливою – може належати іншій. Свої болісні роздуми про
Дівчина Устина, від імені якої ведеться розповідь у творі, змалечку зростала сиротою. Коли їй було десять років, взяли у двір прислуговувати старій пані. Дворові вважали, що їм живеться добре і спокійно: пані була немічна, хотіла спокою та затишку. Вона їх хоч і не била, зате дівчат тримала, як у в’язниці: ніколи не випускала ні погуляти, ні до церкви, мовляв, щоб “не розволочилися”. Так вони і сиділи цілими днями у дівочій біля роботи.
Але незабаром спокій був порушений приїздом онучки старої пані, яка,
Інститутка виявилась бездушним, істеричним, пихатим створінням і не вважала кріпаків за людей. Без будь-якого приводу вона кричала, била, щипала та оббріхувала Устину перед старою панею. Терпелива дівчина дивувалась: “Таке молоде, а таке немилосердне, господи!”
Яскраво і виразно письменниця змалювала контраст між Устиною і вередливою панночкою. Але суспільні умови поставили її над дівчиною-кріпачкою, яка за своїми людськими якостями різко відрізняється від панночки і значно краща за неї.
Поки панночка жила з бабусею, вона знущалася лише з Устини. Коли ж вийшла заміж за вродливого, хоч і небагатого, полкового лікаря, то почала знущатися з усіх на хуторі. Чоловік був людиною доброю, тому з кріпаками обходився по-людяному, але його безвольність і сліпа любов до молодої дружини розв’язали їй руки: “Добрий пан – не б’є, не лає, та нічим і не подбає”.
Дворові молодого пана: старенька бабуся, що порядкувала на його хазяйстві, візник Назар з привітною дружиною Катрею та парубок Прокіп – прийняли в своє коло Устину, як рідну. Співчували тому, як дівчина терпіла від своєї лютої власниці, і розуміли, що приїзд нової господині позначиться і на їхніх долях.
Руйнівною стала роль інститутки в житті цих людей, які тепер “прокидались і лягали плачучи, проклинаючи”. Щаслива й весела сім’я втратила дитину. Катря, не витримавши тяжкого горя, захворіла, але пані не зважала на це і заставляла її працювати на кухні і на городі. Жінка не витримала цього, збожеволіла і втопилася. Назар теж не витримав такого життя і втік.
Різко змінилося життя Устини, коли трапився випадок у садку. Молода жінка заступилася за бабусю, яку пані за кілька яблук звинуватила у крадіжці. Інститутка вдарила бабусю, а за те, що Устина заступилася, підняла руку і на неї. Прокіп захистив свою дружину. За це його покарали: віддали у москалі.
Антикріпосницьке спрямування повісті найвиразніше виявилося в тому, що доля дружини москаля – краща, ніж ярмо кріпаччини. Устина стала вільною і змогла тепер працювати на себе, спокійно жити, думати, любити. Устина нарешті отримала можливість жити так, як людина, котра залежить від своїх сил і розуму, праці і обдарувань, а не від чиєїсь волі.
Поміщицька верства в повісті представлена образами старої пані, молодої панночки, полковника, пана полкового лікаря, епізодичних гостей. Усі вони не мають власного імені. Письменниця не вдається до детальної характеристики панів, змалювавши їх загально як типових експлуататорів, що викликають своїм звіроподібним нутром лише відразу й спротив. Але Марко Вовчок зображає цю соціальну верству детально, із залученням різних виражальних засобів: характеристики оповідача, самохарактеристики, характеристики іншими персонажами, розкриттям основних рис вдачі, тощо.
Відображення основного конфлікту епохи – протистояння й протиборство кріпаків і кріпосників – обумовило й ідейно-композиційний принцип твору – полярність, контраст. Протистоять один одному і збірні образи (пани – кріпаки), й індивідуально виписані (Устина – молода пані, інститутка). Кріпаки цілий день на панщині, вертаються тільки “увечері, смерком уже… потомлені і варом сонячним, і тяжкою працею; всі мовчать – хіба який зітхне важко або заспіває сумної, сумної стиха…”, пани ж тільки й знають, що “солодко з’їсти, п’яно спити, хороше походити, – а більше що?”. І “все теє регочеться, танцює, їсть, п’є; все теє гуляще, да таке випещене!”, а про кріпаків говорить, “наче про коней, абощо”. Щоб підкреслити нікчемність поміщиків, авторка використовує відповідні виражальні засоби: іронію, дошкульну репліку, влучне народне порівняння, саркастичний сміх (уживання середнього роду однини замість множини).
Особливо яскраво протистояння двох протилежних таборів показано в образах Устини і панночки. Найвиразніше полярність їх сутностей виражається у їхньому ставленні до Кохання, яке просвічує людину до найглибших глибин. Устина при зустрічі з коханим радіє, як сходу сонця, чує, як у неї “крила виростають”. Панночка ж радіє не так своєму нареченому, як “доходному хутору”, що за ним одержить. “Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи”. – говорить Устина. Оте “не по-людськи” – основний підсумок всього існування експлуататорів. Відчувається, що письменниця не стільки показувала картини знущання над кріпаками (хоч таких чимало), скільки наголошувала на звироднінні визискувачів, на втраті ними людського обличчя, людської подоби; Тому так часто знаходимо у творі такі характеристики панства: панночка, “як ящірка”, і така люта, аж їй у роті чорно”, полковник, “неначе той індик переяславський походжає”. Панський двір кріпаки сприймали як лігвище лютого звіра.
Отже, пани у повісті Марка Вовчка – не люди, а оскаженілі звірі, тому їм не годиться давати людські імена. Безіменність їх образів – творча знахідка письменниці, за допомогою якої вона дошкульніше затаврувала і кріпосників, і всю кріпосницьку систему.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)