АНГЛІЙСЬКИЙ РЕАЛІСТИЧНИЙ РОМАН. Ч. ДІККЕНС
ЛЕКЦІЯ 15 – 16
АНГЛІЙСЬКИЙ РЕАЛІСТИЧНИЙ РОМАН. Ч. ДІККЕНС
1. Характеристика англійської реалістичної літератури XIX століття.
2. Життєвий шлях Ч. Діккенса.
3. Автобіографічні мотиви романів: “Пригоди Олівера Твіста”, “Великі сподівання”.
4. Збірка “Різдвяні оповідання” – розповідь про духовне переродження героїв.
1. Характеристика англійської реалістичної літератури XIX століття
У 20 – 30 роки XIX ст. пішли з життя Байрон і Шеллі, Кітс і Скотт. Романтизм розтрачував себе і не поповнювався новими іменами.
– 30-ті роки;
– 40-ві, або “голодні сорокові”;
– 50-60-ті роки.
30-ті роки характеризувалися швидким розвитком англійського суспільства на шляху до буржуазного прогресу, розвитком робітничого руху, приходом буржуа до влади. Загострення соціальних протиріч призвело науку до постановки і необхідності вирішення ряду соціальних завдань, у тому числі
Основними питаннями, що піднімалися у кінці 20-х – на початку 30-х років, – були питання, пов’язані з романтизмом і долею романтичного героя. Письменники і філософи на перший план висунули сильну енергійну особистість, поетизуючи її і розглядаючи поза суспільними зв’язками.
У 30-ті роки у літературу вступили молоді Діккенс і Теккерей.
40-ві роки відкрили другий етап у розвитку англійської літератури. Це період суспільного підйому, розмаху чартистського руху. Основні події цього історичного періоду – з’їзд чартистів, всезагальний страйк, економічна скрута, і, нарешті, революція 1848 року на континенті. Зміна ідеологічного клімату позначилося і на літературному процесі, передусім, на романі як найбільш принциповому жанрі, який мав виховне значення. У соціальних романах Дізраелі, Кінгаелі, Діккенса, Теккерея, сестер Бронте знайшли відображення й ідеї епохи, і стан суспільного руху, і моральні принципи доби. Письменники цього періоду внесли у реалістичну структуру розповіді символіку і метафору, елементи театру, пародії, бурлеску і пантоміми.
Наступний етап – 50 – 60-ті роки. Це був час “втрачених ілюзій”. Характер роману істотно змінив разом із змінами у суспільній і духовній атмосфері життя. Період кінця 50-60-ті років пов’язаний із загальним придушенням робітничого руху, з економічним підйомом, тимчасовою економічною стабілізацією. Тепер письменники все частіше спиралися на традиції сентиментального побутового роману із суттєвим акцентом на буденному, прозаїчному. Посилилася увага до епічного роману.
2. Життєвий шлях Чарльза Діккенса
Коли заходить мова про англійську літературу, у свідомості мільйонів читачів зазвичай услід за ім’ям Шекспіра випливає ім’я Чарльза Діккенса. Будучи всесвітньо популярними та улюбленими, Шекспір і Діккенс, напевно, з особливою яскравістю та рельєфністю втілив англійський національний художній геній, особливості національного менталітету, багатство англійської мови.
Ч. ДІККЕНС (1812-1870) ще за життя набув світової слави, став загальновизнаним класиком. Його віднесли до когорти тих письменників, слава яких не згасала ні за життя, ні після смерті.
Діккенс був критиком англійського суспільства, займався благодійництвом, віддавав багато сил видавничій справі й журналістиці, був чудовим оратором, обдарованим актором, спостережливим мандрівником і аматором довгих прогулянок, пристрасним організатором святкових розваг. Критики називали Ч. Діккенса великим поетом за легкість, з якою він володів словом, фразою, ритмом і образом, порівнюючи його майстерність лише із талантом Шекспіра. 16 романів письменника відбили складну еволюцію, яку він пройшов протягом творчого життя:
Романтик – мрійник, що прагнув Правди, суворий реаліст, який відобразив глибокі соціальні, політичні, економічні проблеми Англії. Впливу його творчості зазнали письменники Ф. М. Достоєвський, М. В. Гоголь, І. С. Тургенєв та ін.
Народився Діккенс 7 лютого 1812 року у Портсмуті, англійському портовому місті в родині чиновника морського відомства. Мати Елізабет не могла пишатись благородним походженням, оскільки її батьки були слугами у будинках багатих панів. Головним правилом, своєрідним девізом родини Діккенсів був оптимізм та стійкість в умінні переносити життєві негаразди. А їх випало на долю родини немало.
Через службу батька родина змушена була часто змінювати місце проживання. У віці 2-х років Чарльз потрапив до Лондона. А коли йому виповнилося 6 років родина переїхала до іншого портового міста Чатам, де прожила кілька років, після чого знову повернулася до Лондону. У сім’ї Діккенсів було 5 дітей, Чарльз був другим.
У роки раннього дитинства хлопець любив читати твори англійських письменників XVIII ст., улюбленими його героями були персонажі “шахрайських романів” Філдінга, Смолетта і Лесажа.
Діккенс не отримав класичної англійської освіти. Свою освіту він почав без будь-якої системи у місцевого священика міста Чатам. Це була найщасливіша пора в його житті, але навчання тривало недовго. Своє знайомство з життям розпочав у конторі юриста. Через 2 роки залишив місце і протягом деякого часу займався самоосвітою у Бібліотеці Британського музею, тоді почав вивчати стенографію, бажаючи випробувати свої сили на ниві репортерства. У Діккенса був величезний потяг до знань, але через матеріальні нестатки у нього не було грунтовної освіти. У дитинстві Чарльз часто хворів, а його єдиними друзями були книги.
У 1822 р. батько заплутався у боргах і був змушений все продати. Родина виїхала з Лондону. Чарльз залишився один, щоб закінчити семестр. Батькові не вдалося врятувати сім’ю від боргів, і його посадили до боргової в’язниці. Вся родина, окрім Чарльза, переселилася до майже підвального приміщення. “Отец сел в тюрьму за долги и оставил семью совершенно без средств. Мне рано пришлось вступить в жизнь, с 12 лет я вынужден был зарабатывать себе на хлеб”.
Дванадцятирічний Діккенс влаштувався працювати на фабрику, де виготовляли ваксу за 6 шилінгів. Він жив сам, годував себе і сім’ю. Часто голодував. “Никакими словами нельзя было передать мои душевные муки. Ведь работали тогда даже дети! По 16 часов в день”, – згадував письменник у спогадах.
Пізніше враження від бідності він виклав у романах “Девід Копперфілд” (1840 – 1850), “Крихітка Дорріт” (1857), “Посмертні записки Піквікського клубу” (1836 – 1837). Завжди у твори Діккенс вводив сцени животіння і страждання бідняків, що опинилися на дні суспільного життя. Крім того, у дитинстві Чарльз змушений був наглядати за молодшими братами і сестрами, чистити всім взуття, допомагати по господарству.
Слід зазначити, що митець ніколи не згадував навіть перед друзями про своє важке дитинство. Повідомив він про це лише у спеціальному листі, адресованому своєму біографу (майбутньому). Тож лише після смерті читачі дізналися гірку правду дитинства Діккенса.
Родину врятувала невелика спадщина бабусі і сім’я залишила колишнє приміщення. Коли справи пішли на краще, Чарльз зміг закінчити школу. Його влаштували навчатися до “класичної і комерційної академії”. Там він вивчав англійську, латину, літературу, музику, танці, комерційну справу. На цьому його освіта закінчилася.
У 15 років він став розсильним однієї із судейських контор, згодом переписчиком паперів і документів. Навесні 1827 року одержав місце розсильного, потім клерка в одній фірмі, пізніше влаштувався до колегії юристів. Протягом трьох років Діккенс регулярно був присутній на судових засіданнях. Добре вивчивши обов’язки репортера, отримав місце в газеті “Дзеркала парламенту”. Потім став співробітником “Ранкової хроніки”, де працював до появи випусків “Піквікського клубу”. Історія створення цього першого роману дуже цікава. Починаючі видавці задумали серію малюнків, які б у комічному плані обігравали походеньки спортсменів – любителів. Малюнки разом з текстами Діккенса друкувалися у щомісячних випусках. Він представив читачеві слугу, який став улюбленцем публіки. Це й спонукало Чарльза до написання роману. У ньому царював дух веселощів, скрашений трохи наївною добротою містера Піквіка.
Ставши парламентським стенографом і репортером (1832), Ч. Діккенс навчився швидко схоплювати головне, формулювати власні думки, миттєво реагувати на побачене.
У 17 років він пережив перше кохання. Закохався у доньку директора банку – Марію. Їй подобалось, що він писав вірші, але донька банкіра не могла пов’язати своє життя з бідняком.
Кар’єра журналіста дуже допомогла Діккенсу у написанні нарисів та ескізів як першого етапу створення свого власного літературно-художнього світу. Письменник дебютував книгою “Нотатки Боза” (1833-1836), “маленькими зарисовками подлинной жизни нравов”, в основному мешканців бідних кварталів Лондона. Проте по-справжньому його величезний талант розкрився у першому романі – “Посмертні записки Піквікського клубу” (1837), який приніс йому славу. Тонкий гумор, нескінченна здатність до створення комічних ситуацій та цілої галереї смішних, гротескних персонажів, серед яких вирізнявся “чудернацький і дивний містер Піквік”, чимось схожий на Дон Кіхота, так само як і його друзі – “піквікісти”, – усе це відразу ж зробило Діккенса улюбленцем англійських читачів.
Енергія молодості буквально кипіла у прозаїка. Він підтримував зв’язки з літераторами, артистами, людьми вищого світу, мандрує з публічними лекціями, редагував журнали, грав у театрах. Така ж непосидючість виявилася і в особистому житті – їздив верхи, здійснював прогулянки пішки по 20 миль на день, блискуче танцював, із задоволенням брав участь у любительських виставах.
Наступні романи “Пригоди Олівера Твіста” (1838), “Ніколас Нікльбі” (1839), “Лавка древностей” (1841), “Мартін Чезлвіт” (1844) та інші зробили його загальноєвропейською знаменитістю.
Як відомого письменника його запросили до Америки, сподівавшись, що він прославить заокеанську публіку, але своєю книгою “Американські замітки” (1842) Діккенс розчарував своїх друзів у СІНА, висловивши чимало неприємних слів на адресу американської демократії і особливо рабства негрів.
Талант Діккенса зростав, його соціальний критицизм посилився: у романі “Домбі і син” (1848) він створив узагальнений образ суворого жорстокого Домбі. У 50-ті роки у творчість митця активно ввійшла соціальна тема. Об’єктом його критики стали заскорузлість юридичної системи, втілена у Верховному Канцелярському суді (“Холодний дім”), бездушна практика експлуатації робітників (“Важкі часи”, 1854), бюрократизм, неефективність державного апарату, втілена у фантастичному Міністерстві, головним принципом якого став: “як не робити цього” (“Крихітка Дорріт”, 1857).
Виступивши як сатирик, висміяли деякі сторони англійської дійсності, людський егоїзм, жадобу, Діккенс – прихильник реформ, морального перевиховання суспільства (“Різдвяні повісті”), противник революційного насилля (“Повість про два міста”, 1859). Віра в добрих, безкорисливих людей з народу стала головною ідеєю його романів, написаних в останні десятиріччя – “Великі сподівання” (1861) та “Наш спільний друг” (1864).
Чарльз Діккенс помер 9 червня 1870 р. від крововиливу у мозок, залишивши незакінченим останній роман – “Таємниця Едвіна Друда”. Різними дослідниками робилися спроби розгадати “таємницю” героя, дописати цей твір. Останню книгу романіст писав уже тяжко хворим. Він це розумів, і тому поспішав, сподіваючись, що здоров’я його не підведе. У квітні – травні 1870 р., не дивлячись на хворобу, письменник брав активну участь у суспільному житті країни, бував присутнім на обідах та прийомах з публічними читаннями.
Діккенса було поховано у Вестмінстерському абатстві поряд з іншими великими людьми Англії. Англія Діккенса – це цілий світ, населений багатими персонажами, які належали до різних соціальних груп. Художній метод письменника багатий і яскравий. Гумор поєднаний із сатирою, шарж із гротеском, комічні описи з ліричними відступами, голосом письменника – проповідника. Діккенс вивів у світ галерею рельєфних, сатирично окреслених образів.
Особисте життя письменника
Будучи талановитою людиною, письменник не мав успіху у стосунках із жінками: усі його любовні інтриги були невдалими. Не пощастило йому і з дружинами. У 17 років він закохався у Мері Біднелл, доньку банківського клерка. Але через 2 роки їхній роман закінчився, вірогідно, через соціальну нерівність, оскільки сім’я Біднелл належала до найзабезпеченішої родини англійської буржуазії. Розлучившись, вони повернули один одному подарунки і листи. Зустрілися знову через багато років. Діккенс побачив свою кохану товстою і негарною.
Через деякий час Чарльз познайомився з Кейт Хогарт, дочкою журналіста. 20 років тривав шлюб, який не приніс особливого задоволення подружжю. Діккенс прагнув неземного почуття, а Кейт мала характер мирний, меланхолійний. Вона не зуміла пристосуватися до образу життя Діккенса, не любила подорожей і дружніх вечірок. Її безликість і ординарність кидалися в очі всім, хто відвідував багатий будинок письменника. Усе життя Кейт було спрямоване на господарство та дітей. За 15 років вона народила 10 дітей. У деяких біографів Діккенса можна знайти його пристрасть до спиртного. Сімейне життя було переповнене фальшю і брехнею, скандалами і приниженнями. Із Кейт він розлучився, причому розлучення було важким.
Свою роль у розлученні відіграв той факт, що 45-річний Діккенс закохався у 18-літню Еллен Тернан, дочку акторів, дівчину розумну, красиву і талановиту. Закохався пристрасно. У Лондоні Еллен називали коханкою. Діккенс дізнався, що у поширенні чуток замішані мати і сестра дружини. Сімейні негаразди знайшли своє відображення у пресі.
Роман з Еллен продовжувався 10 років, майже до самої смерті письменника. Діккенс винаймав для неї таємні квартири у передмістях Лондона, ховав від людей. Але ідеального кохання не вийшло. Сама Еллен, будучи зрілою жінкою, без радощів згадувала про роки, прожиті з письменником.
ТВОРИ”Нариси Боза”
“Посмертні нотатки Піквікського клубу”
“Пригоди Олівера Твіста”
“Картини Італії”
“Американські нотатки”
“Холодний будинок”
“Тяжкі часи”
“Крихітка Дорріт”
“Повість про 2 міста”
“Великі сподівання”
“Наш спільний друг”
ПРОВІДНІ РИСИ ТВОРЧОСТІ
4. звернення до проблем сучасності;
5. увага до моральної проблематики;
6. дидактизм;
7. критичний пафос у поєднанні з утвердженням ідеалу;
8. орієнтація на демократичного читача;
9. поширення прозових жанрів;
10. уміння засобами гротеску, сатири гумору, іронії змалювати іноді прості, а здебільшого дуже складні соціальні конфлікти;
11. здатність відтворити історично правдивий, просторово точний пейзаж і колорит;
12. існування художньої тріади, притаманної майже всім творам письменника:
12. історична і соціальна правда;
12. символ, зумовлений логікою розвитку та характеру;
12. метафорична емблема, що образно втілювала задум автора.
3. Автобіографічні мотиви романів: “Пригоди Олівера Твіста”, “Великі сподівання”
Роман “Пригоди Олівера Твіста” – це перший “роман – виховання” і в той же час авантюрно-пригодницький роман, де головна тема – показ самотності дитини у несправедливому світі.
Головний герой – безрідний сирота і вихованець робітничого дому, на долю якого випало дуже багато випробувань. Мати його під час пологів померла. Спочатку п’яний лікар та доглядачка залишили на ніч новонароджене дитя у холодній кімнаті, потім на ньому випробували свою “систему” місіс Май, відома тим, що з кожних 10 її вихованців виживало лише двоє. У робітничому домі діти здичавіли від голоду, були жертвами системи віроломства й облуди. Ласкаве слово чи погляд не зігріли дитинства Олівера, зате палиця парафіяльного сторожа Бамбула часто гуляла на плечах 9-річної дитини, яка виглядала на 6 років. На кожному етапі життя Олівера, до зустрічі з містером Браунлоу, його використовували як засіб наживи. Хлопця обкрадали, змушували працювати, годуючи стравами, що “ними погребував би й собака”, змушували чинити злочини чи бути їх співучасником. Зведений брат Монкс (Едуард Ліфорд) ненавидів Олівера і чужими руками штовхає його до в’язниці у гонитві за спадщиною. Зажерливість і жадоба до грошей керували вчинками Монкса та його матері.
Олівер пройшов через поневіряння та приниження, в яких мав зробити вибір між добром і злом, знайти свій шлях у житті. У цьому чутливому й м’якосердому хлопчикові жила могутня сила нескореного духу, яка врятувала його від смерті у робітному домі. Олівер чи не єдиний, хто бунтував, твердо відстоюючи право мати повноцінний обід. Остаточно до свідомого вибору між добром і злом він дійшов у притоні Федіна, звідки пробував втекти. Містер Браунлоу та родина Мейлі допомогли хлопчині: урятували його від злочинців, повернули сироті ім’я та спадщину. Злидні не озлобили Олівера. Він пробачив братові всі його підступні дії і щедро поділився спадщиною. Він переповнений почуттями щирої вдячності до своїх рятівників. В цілому, можна сказати, що образ Олівера не лише сентиментальний, а й ідеалізований: світ зла не заплямував чистоту його душі.
Героєві роману пощастило. На своєму життєвому шляху він зустрів співчутливих людей, які допомогли. Своєю довірливістю вони підтримали в очах дитини впевненість у тому, що, незважаючи на соціальний стан, людина може бути щасливою, повірили у його сили. З вище зазначеного можна зробити висновок, що образ Олівера ідеальний. Його характер не змінився протягом роману: він не потрапив під вплив обставин, навіть перебуваючи серед шахраїв. Таким чином, соціальні конфлікти у романі поступилися місцем ідилічному щасливому завершенню. Щирість, жаль до людей, намір жертвувати собою задля них – це якості, заради яких тільки й варто жити. Вони є або їх немає, незалежно від того, на якій соціальній сходинці перебуває людина. Але без них життя втрачає сенс.
Цікавою і вагомою є авторська думка у фіналі роману про людське щастя: “Без глибокої любові, доброти сердечної та вдячності до того, чий закон – милосердя” Роман має щасливий кінець, за що авторові докоряли і за життя, а особливо після смерті. Але відповідний фінал – це одна із рис філософії письменника. Він вважав, що література має велике виховне значення, впливає на свідомість, а щасливий фінал стверджує оптимізм, радощі життя, гармонію, дає надію на те, що людина ніколи не буде самотньою.
Відтак, у романі було відображено християнські погляди письменника: він вірив у переможну силу добра. Добро і зло – два композиційні центри у романі. Добро у романі постало піднесено ідеальним, тоді як зло – хиже, маніакальне і не має раціонального пояснення. Добро обов’язково мусить перемогти – ось надія, яка живить уяву письменника.
Тема дитинства у творчості Чарльза Діккенса розкрила гуманістичне спрямування таланту письменника, утвердила добро і справедливість, засудила байдужість суспільства у ставленні до дітей-сиріт. У висвітленні долі дитини – сироти у романі “Пригоди Олівера Твіста” намітилися й провідні ознаки творчого методу митця:
12. Детальна увага до моральної проблематики.
12. Повчальний зміст твору.
12. Уміння засобами сатири та іронії показати складні перипетії долі маленького героя.
12. Гуманізм у ставленні до простої людини.
Діккенс – великий мрійник – романтик і в житті, і у творчості. Він вірив, що за допомогою проповіді добра, правди і краси можна зробити світ кращим. Віра у маленьку людину ще раз переконливо засвідчила великий гуманізм автора.
У романі “Великі сподівання” Діккенс розповів історію життя і краху надій молодої людини – Філіпа Пірріпа, якого в дитинстві прозвали “Піпом”. Гроші, забарвлені кров’ю і пов’язані зі злочином, як переконався Піп, не могли принести щастя. Крах надій обгрунтований автором глибоко. Справа не лише в тому, що таємним заступником Піпа став втікач – каторжанин Мегвіч. Причини нещасть і розчарувань героя пов’язані з усім способом життя “квітучої доброї Англії”. Письменник висміював офіційний оптимізм.
Життя зіштовхнуло Піпа з несправедливістю та горем. Намагаючись стати “справжнім джентльменом” і проникнути у світ джентльменів, Піп переконався у зв’язку цього світу зі світом злочинців. Товариство джентльменів, серед яких опинився Піп, усі ці Компесони, Драмли, Покети, – злочинне й антигуманне за своєю суттю товариство. Воно калічило людей, ламало їхні долі. Так сталося з Мегвічем. Гроші не принесли щастя Стеллі.
Проблематика роману “Великі сподівання” багато в чому близька роману “Наш спільний друг”: виявлення справжніх цінностей життя, співвіднесених із “цінностями” жаданими – багатством, вельможністю, становищем у суспільстві. Загальний тон роману сумний. Але віру в людей Діккенс зберіг до кінця життя.
Морально-естетичний ідеал Діккенса втілений в образах звичайних людей – сільського коваля Джо Гарджері, Бідді, Герберта Покета. Життя і погляди Джо – це своєрідна життєва програма, яку проповідував Діккенс. Джо вбачає смисл життя у праці, яка приносила йому радість; він був переконаний, що тільки правдою можна досягти свого, а “кривдою ніколи нічого не досягнеш”; він хотів бути самим собою, бути вірним своїм переконанням і мріяв про єднання всіх простих людей: “…воно, мабуть, і краще було б, якби звичайні люди, тобто хто простий і бідний, так би й трималися один одного”. Улюблені герої Діккенса знайшли щастя в сімейному затишку та мирній праці. Але чи вірив сам Діккенс у ті роки у можливість такого ідилічного щастя? Глибоким сумом охоплені сторінки “Великих сподівань”, тиха печаль визначила тональність заключних сторінок роману.
4. Збірка “Різдвяні оповідання” – розповідь про духовне переродження героїв
До створення цих повістей Діккенс узявся вже зрілим письменником – вони писалися у 40-х роках XIX ст., тобто у другому десятилітті його творчої діяльності.
До моменту виходу першої з них (“Різдвяна пісня у прозі”, 1843), Діккенс користувався популярністю у світі.
Різдвяний цикл включає 5 повістей:
– “Різдвяні пісні у прозі” (1843).
– “Дзвони” (1844).
– “Цвіркун за вогнищем” (1845).
– “Битва життя” (1846).
– “Одержимий” (1848).
Діккенс любив різдвяні свята. Він бачив у них вираження не стільки релігійних почуттів народу, скільки його природної доброти і життєлюбства: “Это радостные дни – дни милосердия, доброты, всепрощения. Это единственные дни во всем календаре, когда люди, словно по молчаливому соглашению, свободно раскрывают друг другу сердца и видят в своих ближних – даже в неимущих и обездоленных – таких же людей, как они сами…”
Письменник сприймав Різдво як свято домашнього вогнища, любив він традиційний ритуал цих свят – веселі ігри і танці після вечері з обов’язковою індичкою і пудингом. Якраз тому звернення до різдвяної тематики виявилося для Діккенса настільки природним і продуктивним. Бо вже у “Посмертних записках Піквікського клубу” була “Весела різдвяна глава”.
“Різдвяні повісті” були задумані як свого роду соціальна проповідь. Письменник був обурений жорстокістю і відлюдькуватістю “закону про бідних”, прийнятою американським парламентом у 1834 р., і він спершу викликав у письменника бажання прямо у публіцистичній формі виступити на захист дітей бідняків. Але через кілька днів Діккенс відмовився від першопочаткового задуму – він вирішив звернутися до американського народу у формі художньої оповіді.
ОСОБЛИВОСТІ ЧАСТИН “РІЗДВЯНИХ ПОВІСТЕЙ”
“Різдвяна пісня у прозі”
(підзаголовок “Святкове оповідання з привидами”)
– Діккенс назвав глави “строфами”.
– Реальні побутові картини 1-ї і 5-ї, заключної, глав, як кільцем охопили три центральні глави, наповнені фантастичними образами і видіннями.
– Центральний персонаж – Скрудж
“Дзвони”
(“Повість про Духів церковних годинників”)
– Діккенс наніс удар буржуазній жорстокості і лицемірству.
– Дія твору розгорнулася у Новорічну Ніч.
– Головний герой – Тобі Век
“Цвіркуни за вогнищем”
– Дія твору не мала прямого відношення до різдвяних свят.
– Використання символіки.
– Два протилежні герої: Джон Пірібінчя, який любив свою родину, і фабрикант Теклтон
“Битва життя”
– Присутність автобіографічних мотивів.
– Мова йшла про жертовну сестринську любов
“Одержимий”
– Повернення до типових різдвяних повістей з привидами і пригодами
“Різдвяна пісня у прозі”
Центральний персонаж Скрудж – це буржуазний монстр, людина без серця, зовсім байдужа до своїх близьких і рідних. І зовнішньо він викликав відразу – його обличчя було вкрите старими зморшками, гачкуватий ніс загострився, навіть голос здавався настільки крижаним, що заморожував все навколо.
Дія твору відбувалася напередодні Святого вечора. Скрудж неохоче відпустив свого службовця на Святковий день, грубо відмовив племіннику прийти на обід, порадив двом джентльменам, які завітали до нього за пожертвуваннями для бідних, побудувати побільше в’язниць і робітничих будинків, а потім вирушив додому.
Скрудж вклався спати у холодну постіль, вночі його переслідували тривожні сновидіння – нудні сторінки минулого, теперішнього й майбутнього життя, яке завершилося на кладовищі, біля порослої травою могили. Ця ніч була сповнена моральних потрясінь для Скруджа. Його відвідали три духи. Перший з них повернув його у минуле. Він знову побачив себе жалюгідним, нещасним хлопчиськом. Другий дух поніс його в кімнату свого клерка Боба і він чув, як Боб і вся його рідня, піднімаючи келихи, пили за здоров’я Скруджа. І таку любов він несподівано відчув до всіх тих, хто зібрався за столом, і жалість до маленького Тіма, котрий, судячи з його нездоров’я, не дожив би до наступного Святого вечора, що на очі набігали сльози.
Та дух поніс його, і ось він уже в кімнаті свого племінника й знову почує, як п’ють за його здоров’я. Опинившись знову у ліжку, розплющивши очі, побачив третього духа.
Цей дух мовчки ніс його в майбутнє. Він пролітав над Лондоном, вітер доніс до нього окремі фрази, уривки речень: хтось помер, людина, не варта ні найменшого жалю. Всім було цікаво, хто ж успадкував незліченні багатства покійного.
І довго Скрудж допитувався у Духа, чи міг би він змінити своє майбутнє, якби став іншою людиною, зовсім не схожою на ту, якою він, на сором, був. Але привид уперто мовчав. А потім, раптом зіщулившись, обернувся на різьблене бильце ліжка. Так, це був лише сон.
Та Скрудж прокинувся, і сталося диво. Він став зовсім іншою людиною – доброю, благородною, з відкритим для всіх серцем.
У цьому творі викрито згубний вплив на низку законів буржуазного накопичення, безпосереднім наслідком чого, на думку Діккенса, був нестримний егоїзм.
Питання для самоконтролю
1. Назвіть і дайте загальну характеристику англійської літератури доби реалізму.
2. Яку складну еволюцію пройшов Ч. Діккенс упродовж свого творчого життя?
3. Чому Ч. Діккенс у свої твори вводив сцени животіння і страждання бідняків, які опинилися на дні суспільного життя?
4. У яких романах письменника є відчутними автобіографічні мотиви? Охарактеризуйте один із таких романів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)