Анастазі де Ресто – ЖІНОЧІ ОБРАЗИ В ПОВІСТІ “ГОБСЕК”

ОНОРЕ де БАЛЬЗАК (1799-1850)

ЖІНОЧІ ОБРАЗИ В ПОВІСТІ “ГОБСЕК”

Анастазі де Ресто

Як і в романі Стендаля “Червоне і чорне”- у повісті Бальзака “Гобсек” важливе значення мають жіночі образи. Це не випадково, оскільки дослідження психології й соціальної ролі жінки є однією з ключових тем реалістичної літератури. Дві центральні жіночі постаті – Анастазі де Ресто й Фанні Мальво – перебувають у чіткій і різкій опозиції. Колись видатний французький культуролог Ролан Барт влучно відзначив, що “порівняння – це пошук

відмінностей на основі подібності”. Застосуємо його формулу щодо цих персонажів. Що в них подібне, а що – відмінне?

Отже, обидві героїні молоді й привабливі зовнішьо. Уперше про Анастазі де Ресто згадує Гобсек: “Яку красуню я там побачив! У поспіху вона тільки накинула на голі плечі кашемірову шаль і куталася в неї так уміло, що під шаллю легко вгадувалися форми її прегарного тіла. Голова в графині була недбало пов’язана, наче в креолки, яскравою шовковою хустинкою, з-під якої вибивалися пишні чорні кучері. Вона сподобалася мені”. Як бачимо, красу молодої жінки поцінував навіть “старий скнара”

і “сухар”.

Не з меншою симпатією зображено також портрет Фанні Мальво: “Мене прийняла мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена просто, але з вишуканістю парижанки; у неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний погляд; красиво зачесане каштанове волосся, спускаючись двома півкругами і прикриваючи скроні, надавало якогось витонченого виразу її голубим очам, чистим, наче кришталь. Денне світло, пробиваючись крізь фіранки на вікнах, осявало м’яким світінням увесь її скромний вид”.

Оноре де Бальзак надзвичайно майстерно будує оповідь: ситуація дзеркальна – обидві жінки заборгували по одній тисячі франків і мали повернути ці гроші в один день! Інакше кажучи, лихвар Гобсек, аби стягти борги за векселями, мав їх побачити одночасно. Тому-то й різниця між цими героїнями проявляється ще контрастніше, вона підкреслена зумисне.

Для аристократки, яка щороку витрачає по дві тисячі франків лише на прання (“На ній був пеньюар, оздоблений білосніжним рюшем, – отже, не менше двох тисяч франків на рік тут витрачали тільки на пралю, адже не кожна візьметься за прання такої тонкої білизни”), погасити кредит на тисячу франків – не проблема. Натомість для міщанки, простої швачки Фанні Мальво (“Цю дівчину нестатки змушували трудитися, не розгинаючи спини”) тисяча франків були величезною сумою, тож відкупитися від Гобсека для неї буде проблематично. А що ж вийшло натомість? Швачка не лише була готова повернути свій борг уже зранку, а й залишила гроші воротарці, коли пішла після нічної роботи покупатися в Сені, аби та віддала ці гроші Гобсекові. А ось пишна графиня, не маючи чим сплатити борг і злякавшись чоловіка, який несподівано зайшов до її спальні, похапцем віддала лихвареві діамант, вартість якого на двадцять відсотків перевищувала суму боргу. А таке ставлення до родинних коштовностей – прямий шлях до боргової ями й знеславлення свого чесного імені.

До того ж якщо Фанні дала свою боргову розписку торговцю полотном (вона, як швачка, взяла в нього в борг полотно для роботи), то Анастазі де Ресто оплачувала навіть не свій вексель, а борги свого коханця, Максима де Трая. Молода аристократка фактично потрапила в полон до цього бездушного “молодого франта, що став її злим генієм, панував над нею, користаючись з усіх її слабостей: гордині, ревності, прагнення до втіх, до світської марноти” і “навіть чесноти цієї жінки він використовував у своїх інтересах, умів розчулити її до сліз, пробудити в ній великодушність, зловживав її ніжністю й відданістю і дорого продавав їй злочинні втіхи”. Потрібно зазначити, що Гобсек передбачив крах цієї пари ще тоді, коли йому до рук потрапив їхній перший вексель: “І на його обличчі я прочитав усе майбутнє графині. Цей білявий красень, цей холодний, бездушний картяр і сам розориться, і розорить графиню, розорить її чоловіка, розорить дітей, проциндрить їхню спадщину, та й у багатьох інших салонах учинить розгром страшніший, аніж артилерійська батарея у ворожому полку”.

Зауважимо, що тогочасна критика й аристократи неодноразово дорікали Бальзаку (і сам він не без гордощів і задоволення писав шляхетну частку “де” перед своїм прізвищем) за те, що він зобразив аристократів украй негативно. Так, він дійсно симпатизував аристократам, але його творчість (зокрема, і повість “Гобсек”) тим і цікава, що, як справжній реаліст, він зображує “життя, як воно є” і людей, “якими вони є”: тобто об’єктивно, а отже, критикує як аристократів, так і буржуа. Так, коли Максим де Трай, добившись від Анастазі де Ресто чергової сплати своїх боргів і попередивши Гобсека й Дервіля зберігати цю оборудку в таємниці, бо, мовляв, проллється або їхня, або його кров, у відповідь отримав убивчу характеристику лихваря: “Щоб пролити свою кров, хлопче, треба мати її, а у тебе в жилах багно замість крові”.

Однак протилежність героїнь реалізується не лише на рівні портретів, а й в інтер’єрі житла. Так, у розкішній спальні графині панує безлад – господиня всю ніч веселилася на балу й не мала сил навести бодай елементарний лад у своїх речах: “Розкрита зібгана постіль свідчила про тривожний сон. На ведмежій шкурі, розстеленій під левами, вирізьбленими на ліжку з червоного дерева, біліли атласні черевички, що їх жінка недбало скинула там, повернувшись стомлена з балу. Зі спинки стільця звисала пом’ята сукня, торкаючись рукавами підлоги. Панчохи, які здуло б найлегшим подихом вітерцю, обвилися навкруг ніжки крісла. Шухляди комода лишилися висунутими. По всій кімнаті були розкидані квіти, діаманти, рукавички, букет, пояс. Усюди була розкіш і безлад, краса, позбавлена гармонії”. Узагалі гармонія – це і є краса, а тут “краса, позбавлена гармонії”. Недаремно ж кажуть, що зовнішня охайність людини пов’язана З її внутрішньою гармонією, і, навпаки, – зовнішній безлад майже завжди пов’язаний з душевним безладом. Науковці навіть стверджують, що деградація людини на безлюдному острові (ще раз пригадаймо Робінзона, який у таких умовах не лише не деградував, а й удосконалився!) починається із збайдужіння до своєї зовнішності.

Звичайно, на балу, поміж розкішно вбраної публіки, а особливо в присутності Максима де Трая, пані Анастазі грала роль блискучої дами. Проте цей блиск був показним, це була мішура, сказати б, “про людське око”. А усамітнившись, молода жінка мала чимдалі менше сил навести лад і у своєму вбранні, і в душі. Так поволі й непомітно гине здорове дерево: сторонній спостерігач спочатку бачить ще неушкоджену кору й зелену крону, але зсередини його вже нищить черва. Так само й Анастазі де Ресто – зовні вона ще приваблива (“І все ж таки в ній нуртувала природна енергія, й усі ці сліди нерозважливого життя не псували її краси”), але проникливе око Гобсека побачило: зсередини цю жінку вже підточували безпутство, брехня й розпуста. Він каже Дервілю про свої подальші спостереження за інтер’єром спальні графині де Ресто: “Та вже злидні, причаєні під усією цією розкішшю, підводили голову й загрожували цій дамі або її коханому, показуючи свої гострі зуби. Стомлене обличчя графині пасувало до її спальні (а це вже елемент психологічного портрета, з яким ми зустрічалися в Стендаля. – Авт.), усіяної рештками вчорашнього торжества. Дивлячись на розкидані повсюди одежини та прикраси, я відчув жалість: ще вчора вони складали її убір і хтось милувався ними. Ці ознаки кохання, отруєного каяттям, ознаки розкоші, суєти та легковажного життя свідчили про танталові зусилля впіймати швидкоплинні насолоди. Риси її обличчя немов застигли, темні плями під очима позначалися різкіше, аніж звичайно”. Майстерність та інтелект письменника відчувається у використанні образів і крилатих висловів з античної міфології. Так, вираз “танталові муки” (у Бальзака – “танталові зусилля”) означає страждання, що виникають від споглядання начебто дуже близької мети, але одночасної неможливості її досягнення. Так, Анастазі де Ресто, перебуваючи у вирі розпусти, ніяк не могла “впіймати швидкоплинні насолоди”. Отже, перед нами картина поступової деградації цієї аристократки.

Зовсім протилежним є вигляд скромної квартири Фанні Мальво, що жила в бідному районі Парижа, у дворі, куди не потрапляє сонце: “Вузькими крутими сходами я піднявся на шостий поверх, і мене впустили у квартиру з двох кімнат, де все блищало чистотою, як нова монета. Я не помітив жодної порошинки на меблях у першій кімнаті”. Який контраст із безладом, що панує в спальні графині де Ресто! Кімнатка Фанні відрізняється від неї так само разюче, як і її чисте життя від брудних справ вельможної пані: “Я подивився на неї і з першого погляду розгадав її. Мабуть, вона походила з чесної селянської родини, бо в неї досі було помітне дрібне ластовиння, властиве сільським дівчатам. Від неї віяло глибокою порядністю, справжньою доброчесністю. Я мав таке відчуття, ніби опинився в атмосфері щирості, душевної чистоти, і мені навіть дихати стало легко”. Отже, душевні якості міщанки Фанні значно перевершують якості аристократки де Ресто. Тому Гобсек і радить її в дружини Дервілю: “Коли ви увійшли, я саме подумав про Фанні Мальво – от із кого вийшла б хороша дружина й мати. Я зіставляв її життя, доброчесне й самотнє, з життям графині, яка, почавши підписувати векселі, неминуче скотиться на саме дно ганьби”.

…Його сатира ніколи не була гострішою, а його іронія – гіркішою, аніж тоді, коли він примушував діяти саме тих чоловіків і жінок, котрим він найбільше симпатизував, – дворян.

Ф. Енгельс (про зображення аристократів у “ЛЮДСЬКІЙ комедії”)

І життя підтвердило, що Гобсек не помилився: сім’я де Ресто зубожіла, дітям не залишилося пристойного статку, чоловік помер, Анастазі зневажена, її навіть не приймають у пристойних родинах, а її син не може одружитися з Каміллою де Гранльє, бо він бідний. Віконтеса де Гранльє пояснює своїй доньці Каміллі: “Я скажу тобі тільки про одну обставину – пан де Ресто має матір, здатну поглинути й мільйонний статок, жінку низького походження… Поки його мати жива, у жодній порядній родині батьки не зважаться довірити юному Ресто майбутнє й посаг своєї дочки”. Віконтеса має свою “логіку”, адже Анастазі не має ані високого походження (що цінується аристократами), ані грошей (а це поціновують буржуа), ані чесного імені. Натомість Фанні стала дружиною Дервіля: “Я одружився з Фанні Мальво, яку щиро полюбив. Схожість наших доль, праця, успіх зміцнили наше взаємне почуття”. Так письменник-реаліст Бальзак карає розпусту й винагороджує чесність.