Аналіз поеми “Ганна Снегина”
Поема “Ганна Снегина” справедливо вважається одним з найбільш великих за значенням і масштабом створінь Єсеніна, добутком підсумковим, у якому особиста доля поета осмислена у зв’язку з народною долею
Поема писалася в Батумі восени й узимку 1924-1925 г. г., і Єсенін у листах до Г. Бениславской і П. Чагину озивався про неї як про найкращій із усього, що він написав, і жанр її визначав як лисичанську. Але питання жанру поеми в радянському літературознавстві став дискусійним. В. І. Хазан у книзі “Проблеми поетики С. А. Єсеніна” (Москва
В основу поеми лягли події перед – і післяреволюційної Росії, що додало добутку епічний розмах, а оповідання про взаємини ліричного героя з “дівчиною в білій накидці” надає поемі проникливий ліризм. Ці два взаимопроникающих початки стають визначальними в сюжеті поеми, згідно позначаючись у стилі й інтонації добутку:
“Передавши почуття ніжності, що автор випробовував до ніколи коханої людини, розповівши про усім, що пережив “під напливом шістнадцяти років”, він дав об’єктивний і закономірний дозвіл ліричній темі. “Ганна Снегина” – це одночасно й “пояснення з жінкою” і “пояснення з епохою”, причому перше явно підпорядковано другому, тому що в основі поеми, всупереч її локальній, іменній назві, лежить оповідання про революційне ламання в селі. При неослабному звучанні ліричної теми тут досягнуть широкий масштаб зображення народної боротьби й глибоке проникнення в людські характери” (41; 93).
Але в сьогоднішньої полимике про “Ганну Снегиной” на перший план виступають не теоретичні проблеми, а питання сучасної інтерпретації героїв. І тут маятник оцінок гойднувся в іншу крайність: із сільського активіста Прон перетворюється в злочинця й убивцю:
Але в сьогоднішньої полимике про “Ганну Снегиной” на перший план виступають не теоретичні проблеми, а питання сучасної інтерпретації героїв. І тут маятник оцінок гойднувся в іншу крайність: із сільського активіста Прон перетворюється в злочинця й убивцю:
“… Прон – злочинець і вбивця в очах не тільки мірошнички, а й, як мені здається, будь-якого морально здорової людини. Він позбавлений жалі до старого Снегиной, що втратила на війні зятя, нешанобливо ставиться до односільчан, уважаючи “тараканьим поріддям”. Але до свого незначного, що утратили елементарна гордість братові дивно доброзичливий, допускає його в Раду. Це чи принциповість “ватажка мас”, тим більше в селі, де кожний крок на очах?” (18; 32)
З таким категоричним вироком навряд чи можна погодитися
Відправною крапкою для подібних трактувань образа Прона Оглоблина є безсторонній відгук про нього мірошнички як про булдижнике, забіяці, грубіяні, а потім суб’єктивна думка старої жінки зводиться в ранг об’єктивної істини. Мірошничку нерідко вважають “втіленням селянського здорового глузду, з яким неможливо сперечатися” (16; 8, 138). Однак, це не зовсім так. Адже, якщо вірити її словам, те всі криушане без винятку – “злодійські душі” і “їх потрібно б у в’язницю за в’язницею”. У її оцінках відчувається явне перебільшення, тим більше, що найчастіше вона судить не по тому, що бачила власними очами, а за словами “парафіян”.
Що ж стосується вбивства Проном старшини, видимо, тут були свої вагомі підстави. Автор не розвертає епізод у докладну сцену й не пояснює мотивів учинку Прона, але свідок що відбувся – візник – відзначає: “У скандалі вбивством пахне И в нашу, і в їхню провину”. І, говорячи про Проне як про вбивцю, напевно, не можна забувати й про те, що його самого “у двадцятому році” розстріляли денікінці, що надає його образу драматичний відтінок. І твердження про “дивну доброзичливість” до брата Лабуте необхідно визнати повним непорозумінням, тому що Прон випробовував стосовно нього зовсім інші почуття, і про цьому недвозначно сказано в поемі: “Він Прону витягав нерви, И Прон матюкав не судом”. А про якому-небудь “допущенні” Лабути в Раду в поемі взагалі не згадується
Потрібно сказати, що нова інтерпретація образа Прона незалежна від стереотипів, у ній присутні безперечні й незаперечні спостереження, але зайва полемічна різкість заважає судити про персонажа тверезо й спокійно, як він цього заслуговує. Особливо це проявляється в узагальненнях, які теж навряд чи можна визнати виправданими: “… Перемога революції залучає Прона перспективою нових розправ, але вже не над одним старшиною, а над “всіма” (18; 32).
Більше зважена й не входить у суперечність із текстом оцінка А. Карпова: вигляд Прона в поемі “не те, щоб знижено, але, так сказати, трохи обитовлен. Баба-Мірошничка говорить про бідняцького ватажка: “Булдижник, забіяка, грубіян. Він вічно на всіх озлоблений, З ранку по тижнях п’яний”. Але й поет віддає перевагу іконописам нічим не прикрашену правду: Прон “спьяну в печінки й у душу костить зубожілий народ”, говорить, не приховуючи “сварливої спритності”, у його мовленні зустрічаються слова й вираження, які здатні пожолобити слух, – він майстер “матюкати не судом…” (14; 79).
Дискусійними стали й ленінські рядки поеми. Із властивої ним безапеляційністю батько й син Куняеви обвинувачують літературну науку в непроникливості із приводу розшифровки змісту питання селян “хто таке Ленін?” і відповіді ліричного героя “Він – ви”. Автори життєпису С. Єсеніна перекладають питання в іншу площину: “Поет визнає, що Ленін – ватажок народних мас, плоть від плоті їх. Але які вони, ці маси в поемі – це нікому не спадало на думку: голота, п’яниці, люмпени, учасники колективного вбивства старшини, “лихі лиходії”, “злодійські душі”. “Їх потрібно б у в’язницю за в’язницею”. Далі повторюється різко негативна характеристика Прона й Лабути й робиться висновок: “От така картина вимальовується нам при уважному читанні, і якщо згадати тиху фразу героя поеми про Леніна: “Він – ви!”, те стає ясно, що ми, як говориться, просто в упор не бачили всієї глибини й усього драматизму, закладеного в ній” (16; 8, 137).
Не можна сказати, щоб подібне рішення проблеми (буквальне прочитання метафори) відрізнялося глибокодумністю, навпаки, вона занадто плоске й примітивно, щоб походити на правду. Куняеви навмисне або неусвідомлено у відповіді героя знак “-” заміняють на знак “=”, і все виходить дуже просто: раз між Леніним і селянами коштує знак рівності, виходить, всі негативні епітети, адресовані селянам, механічно переносяться на образ вождя. Але ця “простота”, що “гірше злодійства”. Нагадуємо, що поема писалася з листопада 1924р. по січень 1925р. Єсенін, як відомо, в “державних” поетах не значився й, природно, ніхто не міг змусити його, спеціально відлучившись із лікарні, провести кілька годин у труни Леніна, а потім у незакінченій поемі ” Гуляй-Поле” написати щирі рядки:
И от він умер…
Плач прикрий
Не славлять музи голос лих
З меднолающих громадин
Салют останній даден, даден.
Того, хто врятував нас, більше немає.
У тім же уривку з поеми ” Гуляй-Поле” Єсенін характеризує Леніна “суворим генієм”, що знов-таки не вписується в пропоновану Куняевими трактування образа вождя. Більше того, 17 січня 1925р., тобто в момент завершення “Ганни Снегиной”, Єсенін створює “Капітана землі”, у якому описує, “Як скромний хлопчик Із Симбірська Став кермовим Своєї країни”. Поет з усією щирістю, що не викликає сумніву, зізнається, що щасливо тим, що “одними почуттями” він з ним “дихав і жив”.
И тепер, якщо допустити, що Куняеви право в інтерпретації образа Леніна в “Ганні Снегиной”, виходить, що в ” Гуляй-Поле” Єсенін щиросердно брехав читачеві, в “Ганні Снегиной” сказав закамуфльовану правду (попросту говорячи, показав дулю в кишені), а в “Капітані землі” знову печатно обдурив. Кому ж вірити: Єсеніну або Куняевим? Зізнаємося, Єсенін викликає куди більше довіри й, здається, у жодному із трьох добутків про Леніна він не лукавив. І відповідь героя селянам “Він – ви!” означає не що інше, як Ленін – уособлення ваших надій і сподівань. Саме таке прочитання диктує, на наш погляд, і поетика: докладний виклад обставин бесіди (“обтяжений думою”, “під дзенькіт голови”, “тихо відповів”) указують на щиру й доброзичливу відповідь. І взагалі, неможливо представити, щоб герой поеми міг би дивиться йому в особу селянам (“И кожний з посмішкою похмурої Дивився мені в особу й в очі”) сказати, що Ленін такий же негідник, як вони самі, як це виходить у Куняевих. Десятиліття через, можна дійти висновку, що на есенинском Леніні лежить печатка тої епохи, але не можна на догоду політичної злободенності спотворювати вигляд автора і його ліричного героя
Ніякої критики не витримує й деякі сучасні трактування образа Ганни Снегиной: “Дівчина в білій накидці” змінюється в гіршу сторону, виразно кокетує з ним”; “Жінка, не приймаючи його почуттів, як би виправдується, що не зайшла так далеко, як хотілося б…”; “Як би остаточно зрозумівши, що вони розмовляють різними мовами, живуть у різних часах і різних почуттях, героїня надходить так, як покладено зневіреної у своїх очікуваннях жінці…” (16; 8, 139).
Ми приєднуємося до позиції тих, хто вважає, що образ Ганни виписаний Єсеніним у кращих традиціях російської класики; він глибокий, позбавлений схематизму й однозначності. “Героїня з’являється перед нами земною жінкою, прекрасної, по-своєму суперечливої, незлобивої навіть у момент втрати своїх земель
Овдовілого, позбавленого стану, змушений покинути батьківщину, Ганна не випробовує до селян, що разорили її, ні злості, ні ненависті. Еміграція теж не озлобляє її: вона здатна радуватися успіхам своєї далекої батьківщини й з почуттям світлого смутку згадувати поета, все неповернуте минуле. “Безпричинне” лист Ганни повно туги самотньої людини по втраченій батьківщині. Воно “надкласово”, і за схвильованими словами грішно намагатися розглянути всього лише “дочка поміщиці” (18; 33).
Не можна не погодитися й з тими літературознавцями, які вважають “Ганну Снегину” одним із задушевнейших створень Єсеніна. Воно відзначено монументальністю, епічною величавістю й ліричною проникливістю. Лейтмотивом через всю поему проходять ліричні рядки про юність, весняний світанок, що назавжди залишається в пам’яті людини; роман з Ганною написаний по-есенински тонко й ніжно, а оповідання ллється з тією волею, що властиві епике, що відтворює нічим плин, що стискується не, життя (14; 76-90).
(2 votes, average: 4.50 out of 5)