АКУТАГАВА, Рюноске
(1892 – 1927)
АКУТАГАВА, Рюноске (01.03.1892, Tokio – 24.07.1927, там само) – японський письменник.
Акутагава народився у сім’ї торгівця молоком Ніїхара Носідзо. Його дитинство важко назвати щасливим. Батько був байдужим до нього, матір незабаром після народження сина збожеволіла. Ще за життя батьків Акутагаву віддали на виховання у сім’ю дядька, начальника будівельного відділу Токійського муніципалітету Акутагави Мітіакі, прізвище якого він прибрав. Названий батько Акутагави мав багату бібліотеку, був любителем середньовічної поезії
У 1913 р. Акутагава вступив у Токійський університет на відділення англійської літератури. У студентські роки він розпочав писати новели, у 1914 р. разом з друзями – письменниками-початківцями Куме Macao та Кікуті Хіросі – створив групу “нової майстерності” і заснував журнал “Сінсіте”. Після закінчення
У Токіо Акутагава зблизився з найвідомішим тогочасним письменником Японії Нацуме Сосекі, який справив на нього помітний вплив. Твори Акутагави зажили популярності, він почав відігравати значну роль у літературному житті країни, але спогади про долю матері, жах перед божевіллям, стан “пекла самоти”, змальований ним в одній з новел, відчуття того, що він опинився у творчому тупику, мучили свідомість письменника. У віці тридцяти шести років Акутагава вчинив самогубство, прийнявши смертельну дозу вероналу.
Акутагава прийшов у літературу в період пошуків шляхів оновлення країни, захоплення японською молоддю Заходом, часто за рахунок відмови від національних традицій. Акутагава мріяв поєднати у своїй творчості кращі сторони національної та європейської літератур, що значною мірою визначило характер розвитку японської прози XX ст.
Коли публікувалися перші новели Акутагави, в японській літературі домінував натуралізм. Його межовим вираженням стала егобелетристика, яка грунтувалася на уявленні про те, що достовірно письменник зможе зобразити лише самого себе. “Школа нової майстерності”, заснована Акутагавою, Куме та Кікуті, була протестом проти фотографічності, відмови від ідеалу в мистецтві, декларованих японськими натуралістами. Письменники нової школи боролися за право на вигадку, фантазію, гротеск у художній творчості, на відбір яскравих життєвих фактів, які б розкривали тему якнайвиразніше, з використанням образної мови.
Принципи “школи нової майстерності” Акутагава втілив у своїй творчості. Письменник перейняв прозорий, лаконічний стиль середньовічної літератури. У його творчості використовується прийом ремінісценції, що сягає своїм корінням стародавньої японської та китайської поетичної традицій, згідно з якими мотив запозичення передбачав наявність підтексту, який виявляв усвідомлений зв’язок творчості поета з історично-культурним минулим країни. Використовуючи прийом ремінісценції, Акутагава не обмежувався японськими сюжетами, але прагнув установити зв’язок своєї творчості з європейською літературною традицією. Значний вплив на письменника справила російська література.
В Акутагава чимало новел на середньовічні японські сюжети. Проте їх не можна назвати історичними, оскільки письменник не ставив собі за мету відтворення епохи. Акутагава цікавила людина, ЇЇ внутрішній світ у взаємозв’язку зі світом зовнішнім. Вважаючи, що “душа людини у давнину і душа сучасної людини мають багато спільного”, Акутагава шукав у середньовічних сюжетах психологічні мотиви вчинків своїх сучасників.
Сюжет однієї з ранніх новел Акутагави “Ворота Расьомон”(“Рашомон”, 1915) запозичений зі збірки кінця XI ст. “Кондзяку моногатарі” (“Стародавні повісті”). Акутагава цілком зберіг кістяк сюжету, але наповнив його новим змістом. У “Кондзяку моногатарі” йшлося про злодія, який пограбував стару жінку у верхньому ярусі воріт Расьомон. У новелі Акутагави злодій перетворений у слугу, який втратив роботу після розорення господаря. Лаконічні деталі змальовують обстановку у столиці, що пережила землетрус, ураган, пожежу, голод. Навкруги розруха, запустіння, люди на грані відчаю. Побачивши старчиху, яка виривала волосся в мертвої жінки біля воріт Расьомон, слуга спочатку обурився її поведінкою. Але старчиха доводить йому, що без крадіжок у цей час не вижити, і слуга засвоює її мораль, сам стає злодієм, обкрадаючи старчиху. На відміну від середньовічної повісті, в новелі Акутагави психологічно осмислюються вчинки персонажів: умови життя перетворюють людину в егоїста, роблять її злочинцем. Але письменник при цьому підкреслює і нелюдяність філософії вседозволеності.
У “Муках пекла” (“Дзі гокухен”, 1918), іншій новелі, зверненій до минулого, письменник вирішує одвічну проблему мистецтва і художника, морального обличчя творчої особистості, “генія та злочину”. Правитель Хорікава доручив талановитому художникові Иосіхіде зобразити на ширмах муки пекла. Впевнений у тому, що творити можна лише з натури, Иосіхіде малює чортів, побачених ним у сні; щоб відтворити муки грішників, одного з учнів він закував у кайдани, на іншого нацькував хижу сову. Але йому не вдається центральна частина картини із зображенням жінки, яка гине у палаючій кареті. Він звернувся зі зухвалим проханням до правителя, і Хорікава жертвою обрав дівчину, яка не піддалася його залицянням, – дочку Иосіхіде. Художник став свідком загибелі своєї дочки у полум’ї палаючої карети. Страшна сцена пробудила у ньому натхнення, але, завершивши картину, Иосіхіде вчинив самогубство. Виразні деталі портрета (занадто червоні губи, похмурий вигляд, схожість із мавпою) покликані викликати у читача неприязнь до Иосіхіде. Не випадково поряд з художником у новелі виведений образ Хорікави. Вони близькі за характерами. У своїй жорстокості, в задоволенні своїх бажань вони не визнають жодних моральних обмежень. Иосіхіде створив шедевр, але його загибель закономірна. Мистецтво, доводить Акутагава, не може бути вільним від моралі, і художник повинен бути обережним при виборі засобів для створення свого твору.
Світ, який вибудовує у своїх ранніх новелах Акутагава, – це світ духовної спустошеності, егоїзму, краху моральних цінностей. Цей світ страшний для самотньої, незахищеної особистості. У “Бататовій каші” (“Імогаю”, 1916) Акутагава звернувся до образу маленької людини. Сюжет новели не пов’язаний із “Шинеллю” М. Гоголя, але образ героя “Бататової каші” виник під враженням Акутагави від гоголівського персонажа. Як і Акакій Акакійович, герой Акутагави – непомітна, нікчемна людина у зношеному одязі, з якої вічно кепкують. Нікчемне і також найзаповітніше бажання героя – досхочу наїстися бататової каші. Вирішивши покепкувати з нього, могутній воїн Тосіхіто запросив героя в гості і змусив його з’їсти стільки каші, що він зрозумів: ніколи вже більше він не зможе взяти її до рота. Так зазнає краху сокровенна мрія маленької людини. Беззахисний герой зіткнувся з грубою силою, атадою в особі Тосіхіто. Акутагава не ідеалізує свого героя, підкреслюючи його нікчемність, невміння боротися за свою гідність, але в новелі звучить думка про неприпустимість знущань над слабкою особистістю.
У похмурому світі, що постає зі сторінок новел Акутагави, єдиним світлим променем виявляється людська доброта. У новелі “Мандарини” (“Мікан”, 1919) непоказна сільська дівчина, яка сидить у вагоні навпроти оповідача, несподівано відчиняє вікно і кидає дітям, які прийшли провести поїзд, жменю мандаринів. Її простий учинок – свідчення її доброти і щедрості – перетворює дійсність в очах оповідача, змушуючи його забути про втому і сум, про ницість і нудьгу людського життя.
Думка про одвічну гріховність, егоїзм, духовну надламаність людини, утверджувана в ранніх новелах Акутагави, була досить актуальною. Вона народилася під впливом конкретних історичних умов Японії, що прагнула до колоніальних загарбань, ігноруючи моральні принципи у своєму бажанні просунутись уперед. Наприкінці 20-х pp. Акутагава все частіше звертався до сучасних сюжетів. Коло тем, порушених у його новелах цього періоду, широке. Акутагава пише про внутрішню чистоту, радісне світовідчуття людини, яка стоїть на порозі життя (“Баї”- “Бутокай”, 1920), про абсурдність сліпої віри (“Мадонна у чорному” – “Кокуї сейбо”, 1920), про суб’єктивність людських знань про світ, неможливість пізнати істину (“Ухащі” – “Ябу но нака”, 1922), про духовну загибель людини під тиском сучасного світу (“Грудказемлі”- “Іккайно путі”, 1923).
Однією з найголовніших проблем творчості Акутагави 20-х років стало розвінчання культу бусідо, широко поширеного в Японії початку XX ст. Дотримання норм бусідо – етичного кодексу вважалося засобом відродження країни. Модними стали твори, які прославляли шляхетність та войовничість самурая.
До критики культу бусідо Акутагава звернувся вже в одній з ранніх новел “Носова хустинка” (“Хан-кеті”, 1916), де він доводив абсурдність і штучність спроб перенесення середньовічних традицій у XX ст. У 20-х pp. критика культу бусідо у творчості Акутагави стала різкішою. У новелі “Генерал” (“Сьогун”, 1922) виведений образ сучасного автору самурая. Генерал змальований у різних життєвих ситуаціях: з “театральним пафосом” він напучує солдатів перед боєм, закликаючи їх зробити свої тіла схожими на снаряди; він стає суворим захисником моральності, забороняючи показувати солдатам п’єсу, що видається йому вульгарною; його обмеженість і у ставленні до мистецтва, і в сліпій відданості ідеалам бусідо повністю розкривається у сімейній обстановці, під час розмови з сином.
У “Момотаро” (1924), пародії на відому японську казку про народженого з персика хлопчика Момотаро, який підкорив Острів Чортів, Акутагава вивів сатиричний образ японця-завойовника.
Підсумковим твором письменника стала новела “У країні водяників” (“Каппа”, 1927). Продовжуючи традиції Дж. Свіфта, А. Франса, Акутагава зобразив суспільство як країну водяників – капп. Таким воно бачилося оповідачеві – пацієнтові психіатричної лікарні. Єдиною тверезо мислячою істотою у цьому суспільстві виявляється божевільний оповідач.
Акутагава цілком правомірно визнаний письменником-класиком XX ст. З 1935 р. в Японії заснована літературна премія імені Акутагава.
Українською мовою твори Акутагави перекладали І. Дзюб і Г. Турков.
Тв.: Укр. пер. – Павутинка. Три скарби. Жаби // Всесвіт. – 1970. – №7; Расьомон та інші новели. – К., 1971; Рос. пер. – Избранное: В 2 т. – Москва, 1971; Избранное. – Москва, 1979; Новеллы. Эссе. Миниатюры. – 1985; Новеллы. – Москва, 1989; Слова пигмея: Рассказы. Воспоминания. Эссе. Письма. – Москва, 1992; Собр. соч.: В 3 т. – С.-Петербург, 2001.
Літ.: Акутагава Рюноскэ. Биобибл. указ. – Москва, 1961; Гривнин B. C. Акутагава Рюноскэ: Жизнь. Творчество. Идеи. – Москва, 1980.
Н. Соколова
(1 votes, average: 5.00 out of 5)