Адам Міцкевич
Адам Міцкевич
(1798-1855)
Життя і творчість
XIX ст. має величезне значення для розвитку національних літератур окремих слов’янських країн, що пройшли складний історичний шлях. У XIX ст. тільки Росія мала більш-менш гарні умови для розвитку національної культури. Окремі українські землі перебували під російським та австро-угорським впливом. Болгарія страждала під турецьким гнітом. Після остаточної поразки Наполеона територію Польщі, керівні кола якої примикали до наполеонівської коаліції, було розподілено між Російською імперією,
Головною темою польського романтизму завжди була тема свободи, особливо свободи національної. Література романтизму відігравала у цьому велику роль. Вона надихнула поляків на повстання, яке почалося у 1830 р. і було жорстоко придушене російською армією у 1831 р. Реакція з боку російського уряду (на території, підконтрольній йому повстання вибухнуло) була жорсткою: Варшавський університет було закрито, твори Міцкевича й Словацького заборонено. Тому літературне життя зосередилось в еміграції, де з’являються “Пан Тадеуш” Адама Міцкевича, “Кордіан” Юліуша Словацького, “Небожественна комедія” Зігмунта Красинського. Велич духу народу, який не скорився перед численною перевагою ворогів, стає головним мотивом польських митців.
Ім’я Адама Міцкевича набуло для поляків особливого значення. Він вважається символом національної своєрідності, гідності польського народу, який вів багатовікову боротьбу за здобуття незалежності.
Творчість Міцкевича розділяють на три періоди:
– ранній, віленсько-ковенський (до 1824). Найкращими творами цього періоду вважаються “Ода до молодості” (1820) “Балади й романси” (1822), поема “Гражина” (1823);
– російський (1824-1829): “Кримські сонети” (1826), “Конрад Валленрод” (1828);
– період еміграції(1830-1855): закінчено “Дзяди”, створено “Пана Тадеуша”.
Адам Міцкевич народився в сім’ї, яка завжди сповідувала демократичні ідеали. Його батько колись примкнув до Наполеона, тому що бачив у “маленькому капралові” визволителя Польщі,
У Віденському (Вільнюському) університеті молодий Адам Міцкевич очолює поетичний рух студентів. У 1822 p., під час публікації “Балад й романсів”, він додає до своєї першої збірки передмову “Про романтичну поезію”, в якій розповідає про європейський романтизм, про необхідність розвитку романтичного мистецтва у Польщі. Сила романтичного мистецтва, на думку Міцкевича, полягає у оперті на національний характер і національну історію, у зображенні оригінальності кожного народу. Усю першу збірку пронизано вірою у диво, яке існує у реальному світі, але побачити його можна тільки “очима душі” (“Романтика”).
У 1823 р. з’являється поема “Гражина”, яку було створено на основі однієї із героїчних сторінок польеько-литовсько-білоруської історії (у XIX ст. поляки, литовці й білоруси вважали себе єдиним народом. Міцкевич народився на білоруській землі, освіту здобув на території сучасної Литви).
У середньовіччі хрестоносці тевтонського ордену постійно атакували прибалтійські й північноросійські землі. Вони відбирали землю у місцевих мешканців, обертаючи їх на рабів. У той час, коли його народ страждає під іноземним гнітом Міцкевич створює поему про героїчне минуле, про відчайдушний вчинок княгині Гражини, яка очолила литовське військо тоді, коли її чоловік перебував у горах на полюванні. Так народжується характерний для поета герой – людина героїчна і відчайдушна, яка жертвує усім заради свободи Батьківщини.
Ліро-драматична поема “Дзяди” (“Поминання”, або “Діди”) стала для Міцкевича твором, до якого він повертався усе життя. “Дзяди” розповідають про зв’язок між живими й померлими, про посмертну кару для тих, хто не жалів нещасних, пригноблював вбогих.
У1823 р. Міцкевича було заарештовано “за участь у таємних зборах”. Якийсь час його протримали у тюрмі, а потім вислали до Росії. Царський уряд зумисно культивував російські зв’язки талановитого поета, сподіваючись на “перевиховання”, на те, що провінційний юнак перейметься великодержавним духом, як це вже було з деякими іншими польськими літераторами (наприклад, із сумнозвісним Ф. Булгаріним). Тож Міцкевича починають публікувати мало не всі столичні журнали, його охоче приймають у вищому суспільстві. Але не до нього тягнеться душа поета, Він зав’язує тісну дружбу з декабристами (особливо з Рилєєвим), товаришує з Пушкіним (щоправда, пізніше їхні шляхи розійшлися).
Відвідавши Москву, Петербург, Одесу, у 1825 р. поет приїжджає до Криму. Недавно завойований Крим тоді іще не позбувся східного колориту. Враження від побаченого вилились у блискучі “Кримські сонети” (1826).
Російські чиновники помилялися: поет не забув рідну Польщу. Доказом цього є поема “Конрад Валленрод” (1828), у якій Міцкевич знову звертається до національної історії, до героїчної боротьби із хрестоносцями.
У 1829 р. Міцкевич залишає Росію. Повернення на батьківщину йому забороняють, тому він виїжджає до Німеччини. У Веймарі зустрічається з Гете, потім їде до Швейцарії, Італії. В Римі у 1830 р. він дізнається про початок повстання і відразу ж вирушає на батьківщину, але його затримують на австрійському кордоні і. не пускають на підконтрольну Росії територію. Так почався період еміграції.
До кінця життя Міцкевич не побачить батьківщини. Він буде переживати це дуже болісно і, продовжуючи “Дзяди”, згадає героя, який з’явився в цій драматичній поемі ще під час її зав’язки.
Вночі до будинку священика приходить дивний гість. Дорослі розгублюються, і тільки діти розуміють, що перед ними – мертвець. Гість розкриває ксьондзу свою душу. Це Гюстав, який недавно скінчив життя самогубством через кохання. А перетворили природне кохання на трагедію суспільні забобони, які не дозволяють людям з різних каст любити одне одного. Спроби священика втішити нещасну душу, яка не може отримати спокою, ні до чого не приводять. Гюстав буде вічно блукати по землі, поки люди, не перебудують суспільство так, щоб природним почуттям й прихильностям нічого не заважало.
Якщо на батьківщині легенда про Гюстава цікавила Міцкевича більше у руссоїстському дусі, то в еміграції він повертається до неї, тепер вже на новому рівні. Він створює III частину “Дзядів”, в якій додає нові факти до біографії душі Гюстава. Після самогубства люди знаходять на стіні латинський надпис: “Тут помер Гюстав й народився Конрад”. Тобто, не зазнавши щастя на землі, душа Гюстава звільнюється від земного кохання і йде на зустріч відчайдушному служінню батьківщині. Таким чином поет переосмислює й образ середньовічного героя Конрада Валленрода, до якого вже звертався в однойменній поемі.
Історичний Конрад загинув за батьківщину, але його дух не залишив нескорені землі. Поезія Міцкевича є глибоко патріотичною й сповненою громадянського обов’язку, але вона може і лякати своїм протистоянням релігійному фаталізму. Інколи поет наближується до байронічного демонізму.
Ліричний герой протистоїть величезній Росії (“Уривок”), яку Міцкевич зображує як країну безправ’я й несправедливості. Петербург для Міцкевича – місто Сатани, Мідний вершник – символ тиранії. Продовження “Дзядів” глибоко образило Пушкіна, який відповів віршем “Он между нами жил…”
Російський поет назвав Міцкевича “злобним поетом”, звинуватив його у невдячності. Пушкін абсолютно не розумів патріотичних почуттів підкорених Росією народів. Рядок “Смирись, Кавказ, идет Ермолов” яскраво свідчить про це. Під час польського повстання, яке для поляків обернулось численними людськими жертвами, Пушкін разом із Жуковським видали збірку “Во славу русского оружия”, яку не міг прийняти Міцкевич.
Але не тільки жорсткої критики зазнав поет на території Російської імперії. “Уривок” із “Дзядів” містить не тільки критику “величезної вотчини царя”, а і поезію “Російським друзям”, у якій поет віддає належне пам’яті загиблих декабристів.
В умовах еміграції, під час викладання спочатку греко-римської літератури в Лозанні, а потім – слов’янських літератур у Сорбонні, Міцкевич створює грандіозне полотно – “Пан Тадеуш”, поему про національну своєрідність Польщі. Здалека все бачиться в ідилічному ключі, і Міцкевич естетизує старовинний побут, національний характер, рідний пейзаж. Він показує старопольский світ, який відтворює по-гомерівськи детально, хоча й іронізує з приводу свари між двома шляхетськими родами Горешків і Сопліц. Себе самого поет зображує в образі молодого Яцека Сопліца, піднесеного, але самотнього поета.
Світ Горешків і Сопліц, яким так милується автор, безповоротно Іде у минуле, разом зі старовинним побутом, домашнім господарством, наївними смаками і забобонами, разом із оригінальною кухнею і не менш оригінальними правовими відносинами. Горешки і Сопліці заповідають молодому панові Тадеушу зберегти польську культуру і повернути народу незалежність.
У1855 р. Міцкевич кидає спокійне життя у Парижі і разом із польським загоном вирушає до Стамбула, де хоче взяти участь у російсько-турецькій війні на боці Туреччини, сподіваючись, хоча б таким чином, допомогти власному народу. Але його чекає швидка смерть. Того ж таки, 1855 р. він помирає.
Нині існує понад ЗО пам’ятників нескореному поету. Найбільш відомим із них є “Пілігрим” Е. А. Бурделя, який стоїть у Парижі на набережній Сени.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)