Звита Воланда

Їх усього четверо. “Я ворог таких більших компаній!” – як говорив Мефистофель. Три демони-чоловіки й служниця, відьма Гелла. Тут черговий перевертиш: ці слуги прийшли в роман знов-таки з “Фауста”: “троє сильних”, силачі-найманці Рауфебольд, Габебальд і Гальтефест, і при них маркітантка Айлебойта служать Мефистофелю за гроші – частку військового або піратського видобутку

Трійка “сильних” у Булгакова змістилася черговий раз, перетворилася в трьох лукавих, – але одержала зате назад свою біблійну якість: безмежну

відданість монархові й готовність усе зробити для нього й за нього. При цьому вони зі слуг Мефистофеля стали як би розщепленим Мефистофелем; вони виконують всі функції гетевского диявола – і дещо ще в запас. Воланд не бере участь навіть у головній справі, “витягу” Майстра й Маргарити з в’язниці земного життя, вона тільки розпоряджається: “Лети до них і все влаштуй”. Азазелло “улаштовує”. Знову дзеркальний перифраз гетевской трагедії. Адже Мефистофель буквально в поті чола звільняє Фауста з в’язниці старіючого тіла, в’язниці забобонів, нарешті, оковів простору й часу – коли зводить його

з Оленою Прекрасної. Він же намагається визволити Гретхен з тюремного замка, урятувати її від страти, цього вбивства в благо. Все це Мефистофель робить сам, так само, як убиває Валентина, підсуває отрута матері Гретхен, і навіть заради любові Фауста до Олени відмовляється від свого німецького “я” і обертається Форкиадой, античним демоном, одною із сестер-горгон. Бідоласі дияволові доводиться проникнути в “Чуже пекло” заради Фауста

Отже, перший з “трьох сильних” – Азазелло, він користується не шпагою, як диявол XVI століття, а “чорним автоматичним пістолетом”, але володіє своєю зброєю не менш віртуозно, чим Мефистофель шпагою (“Я б’юся як з дияволом самим!” – викликнув Валентин перед смертю). Мефистофелева шпага залишена самому владиці як знак суддівського достоїнства, але знак амбівалентний – Воланд шарить нею під диваном, виганяючи блазня, і нею же подає сигнал до страти – а катом служить той же Азазелло…

Цей герой у своєму роді ще більше химеричен, чим Воланд; у всякому разі, елементи, його що створюють, здаються на перший погляд несумісними: спадкоємець Мефистофеля і його ж найманий слуга. Він характеризує себе майже тими ж словами, що й перший з “трьох сильних”: “Надавати адміністраторові по морді, або виставити дядька з будинку, або підстрелити кого-небудь… це моя пряма спеціальність”.

Але – от яка чудність – камзол Мефисто тісний Азазелло. На цього чорта-служника не замахнешся хрестом – він гаркне: “Відрізаю руку!” – та й був такий. Потім, його ім’я; про важливість імен для розуміння символічних систем “Майстри” ми тільки що говорили. Отож, “Азазелло” – ім’я по звучанню італійське; на ділі ж йому додане італійське закінчення, а ім’я давньоєврейське: Азазел або Азазель. Воно позначає, що в химерному єстві цього героя фаустианские елементи не є головними деталями. Основу химери, гідної прикрасити фронтон Нотр-Дам, становить “демон безводної пустелі, з” – так рекомендує Азазелло сам Булгаков. Настільки прямі вказівки в “Майстру” даються вкрай рідко, і завжди неспроста.

В “Брокгаузе-Ефроне” , енциклопедії, шанованої Булгаковим, є стаття “Азазел”. Там повідомляється, що Азазелу приносили в жертву козла, і при цьому ще одного козла відпускали в пустелю (звідси “козел відпущення”) . Від цієї подвійної жертви пішла, по “Брокгаузу”, жертва тіла Христова. Далі повідомляється, що по єврейському переказі Азазел суть ангел, скинутий з неба; що в древніх християн його ім’я було ім’ям сатани, а в арабів – злого духу

Виходить, що на службі у Воланда складається найдавніший з дияволів, сам, що претендував на трон сатани. Це – граничне звеличання Воланда.

Про інші химерні елементи Азазелло трохи пізніше. Зупинимося колись на шостій фігурі булгаковського пандемониума, фігурі дивної, тому що вона до певної міри емансипована від Воланда, і в деякому ж роді їй підпорядкований Азазелло.

От сцена страти барона Майгеля: “Барон став блідіше, ніж Абадонна, що був винятково блідий по своїй природі, а потім відбулося щось дивне. Абадонна виявився перед бароном і на секунду зняв свої окуляри. У той же момент щось блиснуло в руках Азазелло, щось неголосно ляснуло як у ладоши, барон став падати горілиць, червона кров бризнула в нього із грудей…”. Азазелло виконав вирок Воланда, вимовлений декількома секундами раніше, але зверніть увагу – лише після того, як Абадонна зняв окуляри. Дійсно – “щось дивне”: слуга й особистий кат самого мессира, сам по собі могутній диявол, діє по сигналі третьої особи

Абадонна вже був представлений читачеві. Спочатку – заочно. На глобусі Воланда злітає клуб чорного диму, і Маргарита бачить “маленьку жіночу фігурку, що лежить на землі, а біля її в калюжі крові маленької дитини, що розметала руки

– От і всі, – посміхаючись, сказав Воланд, – він не встиг нагрешить. Робота Абадонни безукоризнена”.

Це дивно й пугающе. Воланд рідко віддає накази про страту, і те по найсуворішому відборі й після суду (або, принаймні, вироку). А отут – убивство свідомо безневинної істоти, убивство дитини! Може бути, це відповідь на питання Івана Карамазова – страждання дітей ідуть від лиходія-сатани? Адже мессир посміхається – радується… Але вчитаємося уважніше: “робота бездоганна” – убитий відразу; не страждаючи, знайшов смерть. А смерті адже немає – як учив Иешуа Га-Ноцри… Не дитя, що грішило, без страждань потрапить у рай, і мати з ним у смерті не розлучена. Швидка смерть – милосердя; Майстра й Маргариту теж рятують смертю. Вдумаємося – який жахливий порятунок!

У цьому чується болісне протиріччя: світле “смерті ні” Иешуа, весняне, радісне слово – і дитина в калюжі крові

Це – єдина крапка в книзі, де Воланд показує себе теперішнім дияволом. Крапка, у якій уперше з’являється грізний, німий, мраморно-белий – по Лермонтову – демон-кат, стократ більше страшний, чим Азазелло.

Боюся, що ми нічого не зрозуміємо в “Майстру”, якщо не знайдемо етичного обгрунтування формули Воланда: “Він не встиг нагрешить”. Суддівська справедливість, будь-які міркування про подвійність понять зла й добра валять, тому що серцем ми знаємо твердо: смерті дитини не можна радуватися

Трійка страчених – літературний бос, шпигун і безсоромний брехун конферансьє – є “уклонившиеся від шляху” і, зрозуміло, “ненавидящие викриття” своєї скверни – такі вуж у них професії. Але “зле покарання” – через Аваддона – іде не від Бога, а від сатани. І йому відкриті “серця синів людських”…

Найтоншими деталями Булгаков показує подібну подвійність Абадонни: він не присутній у свиті, але з’являється за викликом або заради особливо врочистих випадків; він ініціює війну сам – Воланд спостерігає його діяння з боку, як все життя людей

Подвійність відчувається й у сцені, де мессир представляє Абадонну королеві балу; продовжую цитату: “Абадонна, – неголосно покликав Воланд, і отут зі стіни з’явилася фігура якоїсь худої людини в темних окулярах. Ці окуляри чомусь зробили на Маргариту таке сильне враження, що вона, тихенько скрикнувши, уткнулась особою в ногу Воланда.

– Так перестаньте, – крикнув Воланд… – Адже бачите ж, що він в окулярах. Крім того, ніколи не було випадку, та й не буде, щоб Абадонна з’явився перед ким-небудь передчасно. Та й, нарешті, я тут. Ви в мене в гостях! Я просто хотів вам показати

Абадонна стояв нерухомо.

– А можна, щоб він зняв окуляри на секунду? – запитала Маргарита…

– А от цього не можна, – серйозно відповів Воланд і махнув рукою Абадонне й того не стало…” .

Дивно! Він начебто надто ретельно переконує Маргариту, як би заспокоюючи себе: “Та й, нарешті, я тут”. Воланд боїться – і знає чого: Абадонна ніколи не з’являється “передчасно”. Може бути, він і Маргариті з’явився не передчасно? Може бути, події вирвалися з рук самого владики, і він догадується тепер, що небагато годин через йому доведеться послати Азазелло вбити Маргариту й Майстра?..

Тут таємничий вузол, дозволити який нам ще має бути. Адже Абадонна пов’язаний з мессиром знаком Страшного суду, що позначається перед самим явищем демона. Ми вперше бачимо ліве око Воланда як “вузьке голкове вухо, як вихід у бездонний колодязь усякої тьми й тіней”. Символ навіть подвійної: “голкове вухо” – натяк на притчу Ісуса про богатих на Страшному суді; “бездонний колодязь” – з нього й вийшло військо Аваддона. “Вона відчинила кладязь безодні, і вийшов дим із кладязя… і помрачилось сонце й повітря від диму із кладязя” . Страхаючий образ, що не зм’якшується навіть тим, що портрет Абадонни у всіх деталях списаний з портрета героя фривольної поеми Лермонтова “Сашка” (див. епіграф до цієї глави). Портрета іронічного – який “Аббадона” з розпусного підлітка?

Порівнюємо: Абадонна грізний, “винятково блідий”, юношески худий, коштує нерухомо, і погляд його, ясно ж, нерухомий – оскільки він у темних окулярах… І ім’я читається не по Біблії, а по “Сашке”. Це повсякчасний булгаковський сміх – пронизуючий всі, і що піднімає, і принижує все. Абадонна “пролитературен”, як всі демони в “Майстру й Маргариті”; це нічого не міняє – ми поставлені перед двома новими етичними загадками. Ми не знаємо, чому Воланд посміхається над мертвою дитиною й чому його зв’язок з демоном смерті позначена символом Страшного суду по самій похмурій книзі Нового Завіту


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Звита Воланда

Categories: Твори з української літератури

Links